Програма порятунку української економіки чи самого Кабміну?

Інстинкт самозбереження, вочевидь, притаманний кожному українському уряду.

Коли посадовцям бракує реальних успіхів, вони вдаються до переписування стратегічних планів. І завдяки цьому отримують чергову тимчасову індульгенцію від розпуску. Уряд Дениса Шмигаля – не виняток. Поява вже третьої за останні два роки редакції Програми дій Кабміну це підтверджує.

Отже, нещодавно Кабінет міністрів підготував на розгляд Верховної Ради оновлену Програму дій до 2024 року. Раніше я досконально аналізував попередні версії цього документу, наголошуючи на тому, що їм не вистачає чіткого алгоритму побудови міцної економіки. Чого там було вдосталь, так це декларативних обіцянок.

Не в аркушах справа

Хочу нагадати авторам подібних дороговказів, що Програма діяльності уряду – це системний документ, у якому виписані стратегія і тактика Кабміну на певний період. І окрім далекосяжних цілей там мають бути зазначені проміжні завдання, інструментарій для їхнього втілення та показники ефективності, за якими будуть визначати виконані цілі чи ні. Це в теорії. Практика ж засвідчує, що за допомогою «оновлених», декларативних, програм урядовці прагнуть отримати імунітет від звільнення.

Щоб переконатися в цьому, достатньо оцінити об’єм кількох таких документів. Скажімо, зміст двох програм уряду Яценюка обмежувався 6 і 12 стандартними аркушами, за часів прем’єрства Гройсмана їх було 11. Ці програми були прописані лише тезово й мали розпливчаті формулювання. Але завдяки політичним домовленостям Верховна Рада забезпечувала їм підтримку. Відтак урядовці залишалися на своїх посадах.

Інший підхід до планування роботи демонстрував пан Гончарук. Його Кабмін видав на-гора 125 аркушів програмного змісту – з конкретними завданнями та контрольними показниками для кожного міністерства. Слід визнати, що його Програма на тлі попередніх суттєво вигравала. Однак це не допомогло чиновникам тодішнього Кабміну втриматися у своїх кріслах. Через 6 місяців після призначення Гончарук подав у відставку.

Пан Шмигаль пішов звичним шляхом і запропонував депутатам затвердити план дій уряду, викладений на скромних 9 аркушах. Однак, політична кон'юнктура виявилася не на боці прем’єра, і 4 червня 2020 року депутати 245-ма голосами зобов’язали Кабмін доопрацювати Програму. Очікувалося, що її другу редакцію парламент затвердить 18 червня того ж року, але не склалося – оновлений документ нардепи провалили.

Від «Великого будівництва» до «Нової економіки»

І ось тепер уряд презентує третій варіант засадничого документу. Його зміст розширений до 85 сторінок і розбитий на кілька блоків:

«Велике будівництво». Включає в себе будівництво та ремонт доріг і мостів, летовищ; оновлення рухомого складу залізниці. До 2024 року уряд хоче передати у концесію 6 морських портів.

«Інвестиційний хаб». Передбачає створення Фонду Фондів та запуск Національної біржі з торгівлі капіталом і товарами, збільшення співвідношення обсягу торгів на організованому фондовому ринку до ВВП до 15% з 8% у 2020 році. До 2024 року мають зрости чистий приплив інвестицій (ПІІ) - до 5 – 5,5%.

«Легкий бізнес». Заплановано: зменшення регуляторного навантаження на бізнес внаслідок покращення системи держнагляду, виконання Угоди про асоціацію в частині контролю за тютюном, пальним; оподаткування акцизом пива, пального і спирту, зменшення часу проходження митних процедур, поступ у виконанні Угоди щодо митних питань.

«Нова економіка». Пріоритетом Кабміну є набуття членства у Європейському космічному агентстві, імпортозаміщення, активізацію авіабудування. Експорт авіатехніки має зрости з 12 млн грн до 3,8 млрд грн. Передбачена інтеграція в європейський енергетичний простір та незалежності від енергосистем РФ та Білорусі. Зокрема – до інтеграції до ENTSO-E (до 2023 року), адаптації до енергетичного законодавства ЄС та диверсифікації джерел постачання газу. Одним зі своїх завдань уряд бачить залучення іноземних партнерів для створення Консорціуму щодо управління ГТС України та створення умов для реформування вугільної галузі.

За лаштунками Програми

Зупинюся на декількох важливих моментах, що змушують мене критично оцінювати цей документ. Наприклад, у програмі є неодноразова згадка про можливість і доцільність передачі стратегічно важливих елементів інфраструктури до зовнішнього управління. Мені одразу згадалася «дика» приватизація 1990-х, яка за сутністю була банальним розпродажем державної власності. Хіба не цим шляхом іде уряд, коли пропонує передати у концесію 6 морських портів або хоче створити консорціум з управління ГТС України?

Наприклад, Юрій Гусєв, гендиректор «Укроборонпрому», до складу якого входить збанкрутілий «Миколаївський суднобудівний завод», пропонує врятувати своє підприємство шляхом створення на його базі індустріального парку. Крім того, звучить ідея демілітаризації й продажу під туристичний об’єкт недобудованого на заводі ракетного крейсера «Україна». Мовляв, це допоможе залучити інвестиції. Але згадаймо: за схожою схемою Україна свого часу продала Китаю готовий на 67% авіаносний крейсер «Варяг», який згодом став першим авіаносцем у флоті КНР.

Дещо оптимістичніше я оцінюю наміри уряду домогтися збільшення обсягу торгів на організованому фондовому ринку. І, треба визнати, тут є певні зрушення. Приміром, донедавна в Україні не було чіткого законодавчого регулювання торгівлі деривативами (ф’ючерсні та форвардні контракти, опціони, свопи). Підприємці, які це здійснювали, ризикували опинитися перед загрозою подвійного тлумачення такої діяльності з боку податкового кодексу. Тому вони воліли здійснювати свої операції через дочірні організації поза межами України, наприклад, на Чиказькій товарній біржі. Звісно, що подібна схема дуже зручна для використання офшорів та інших схем ухилення, однак створює значні ризики та незручності для її учасників.

Якщо Кабміну вдасться досягти заявленої мети, це створить значні передумови для притоку інвестицій, приміром до агросектору, адже вказане інвестування буде проводитись напряму виробнику, оминаючи посередницькі підприємства.

Теза про інтеграцію українського законодавства в законодавчий простір ЄС мені нагадує застарілу мантру. Особливо, коли не бачиш конкретних кроків до такої інтеграції. Безумовно, Україні слід демонструвати непохитність проєвропейського курсу. Але слід бути прагматиками й розуміти, що, наприклад, відмовляючись від імпорту російсько-білоруських енергоресурсів, ми повинні шукати їм альтернативу. Чи робить щось держава у цьому напрямку? Питання риторичне.

Про реформи майже ні слова

Авторам чергової версії урядової Програми я б радив скористатися прикладом своїх колег із Польщі та Литви. В цих країнах у разі несхвалення плану дій уряд іде у відставку. Натомість, наші міністри сприймають власну програму як індульгенцію на імітацію реформ.

До речі, про реформи. У стратегії Кабміну немає згадки про системні перетворення в сфері оподаткування - задекларовано лише зменшення регуляторного навантаження на бізнес. І це після того, як парламент вже прийняв у першому читанні законопроект 5600, який збільшує навантаження податкове! І це теж змушує мене скептично ставитися до оновлених урядових планів.

Я певен, щоб не тупцюватися роками на одному місці, ми мусимо змінити саму філософію чинної податкової системи – з репресивної на стимулюючу. А це, звісно, передбачає комплекс змін – усі вони прописані в моїй програмі податкових трансформацій «Від нестабільності до гармонії». Це - реструктуризація податкових та контролюючих органів, централізація їхніх функцій, якнайширша лібералізація системи оподаткування, проведення справжньої амністії капіталів та запровадження податку на виведений капітал, автоматизація й цифровізація адміністрування податків, скорочення адміністративного тиску на бізнес. Сподіваюся, ми побачимо все це у програмних документах Кабміну після їх доопрацювання.