Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
25.06.2017 13:40

Захист майнових прав з урахуванням практики ЄСПЛ

Адвокат, експерт з законодавства у сфері здійснення судочинства

В судовій практиці, пов’язаній із захистом майнових прав,  однією із найбільш складних категорій є спори, пов’язані із витребуванням майна в особи, що набула право власності чи право оренди цього майна за правочином, вчиненим органом державної влади із

В судовій практиці, пов’язаній із захистом майнових прав,  однією із найбільш складних категорій є спори, пов’язані із витребуванням майна в особи, що набула право власності чи право оренди цього майна за правочином, вчиненим органом державної влади із перевищенням повноважень.  

Окрім положень національного законодавства, питання також врегульовано Конвенцією про захист прав та основоположних свобод з урахуванням висновків Європейського суду з прав людини щодо її практичного застосування.  

Далі оглянемо практику Європейського суду з прав людини та практику вітчизняних судів, а також виділимо основні питання, на які слід звернути увагу під час побудови захисту в даній категорії спорів.  

Відповідно до Статті 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична  або  юридична  особа  має право мирно володіти своїм майном.  Ніхто не  може  бути  позбавлений  своєї  власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.  

В рішенні по справі « Федоренко проти України » від 01.06.2006 ЄСПЛ визначив основні критерії, згідно яких необхідно оцінювати дотримання вимог Статті 1 Першого протоколу до Конвенції у справах, що стосуються втручання в майнові права особи: 

  • чи мало місце втручання у майно в розумінні Конвенції;
  • чи було втручання законним в контексті положень національного законодавства;
  • чи переслідувало втручання мету, спрямовану на задоволення інтересів суспільства;
  • чи було втручання у право власності справедливим, тобто чи було дотримано "справедливий  баланс"  між  загальними інтересами  суспільства  та  вимогами фундаментальних прав окремої особи.

Подібні висновки щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції можна знайти в рішеннях у справах "Стретч проти Сполученого Королівства", «Рисовський проти України», «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», "Спорронг та Льонротт проти Швеції", "Беєлер проти Італії", «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» тощо.  

Досить цікавим є рішення суду у справі «Рисовський проти України». В межах цієї справисуд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.  

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.   

Суд вказав, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.  

У справі "Стретч проти Сполученого Королівства" суд серед іншого зазначив, що той факт, що орган державної влади погодився на включення до договору певних умов, які пізніше були визнані недійсними, на дає іншій стороні договору підстави бути обґрунтовано переконаною щодо наявності в органу влади відповідних повноважень щодо укладення договору саме на цих умовах. Там чином, суд визнав добросовісний характер дій скаржника при укладенні цього договору.   

Важливими є і висновки ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії". Суд зазначив, що досліджуючи питання дотримання справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи у випадку втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном, необхідно оцінити не лише умови сплати компенсації власнику майна, але і характер дій сторін у спорі, в тому числі і дій держави.

В цьому контексті с уд дійшов висновку, що незважаючи на те, що заявникові було виплачено компенсацію за експропрійоване в нього майно, внаслідок необґрунтованого зволікання держави при вчиненні дій, пов'язаних із такою експропріацією, заявник поніс значних та необґрунтованих втрат у вигляді здешевлення суми компенсації у порівнянні із  фактичною вартістю її предмету.  

Проте варто відзначити, що ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Відтак, можна дійти висновку, що недобросовісний характер дій скаржника, що передували виникненню спору, може спричинити відмову у визнанні порушення його прав, передбачених статтею 1 Першого протоколу Конвенції.  

У справі «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» суд також наголосив, що здійснюючи свої визначені законом повноваження щодо контролю за майном, якими органи державної влади наділені відповідно до абзацу 2 Статті 1 Протоколу, вони повинні діяти своєчасно, у належний спосіб та послідовно, аби не допускати порушення законних прав та інтересів власника.  

Аналізуючи практику  національних судів нашої держави, слід зазначити, що в 2010 році Верховний Суд України прийняв постанову по справі №21-8во07 за позовом прокуратури про визнання недійсними актів Фонду державного майна України та витребування майна у особи, яке придбала його за приватизаційною процедурою.  

У вирішенні цієї справи ВСУ безпосередньо застосував положення Статті 1 Першого протоколу до Конвенції із урахуванням висновків ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства», зробивши висновок, що самі по собі порушення, допущені органом влади при визначені умов та порядку приватизації майна не можуть слугувати підставою для витребування майна в особи, яка покладалася на легітимність дій органу влади. Єдиним виключенням можуть бути випадки, коли такі порушення пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача.  

З огляду на наведене рішення, протягом значного періоду часу поширеною була судова практика щодо відмови у поверненні на користь держави майна з володіння суб’єктів приватного права із посиланням на практику ЄСПЛ.  

Слід відзначити, що за таких умов, виникли та активно застосовувалися недобросовісні схеми щодо відчуження державного майна із штучним створенням по ланцюгу договорів купівлі - продажу статусу добросовісних набувачів у розумінні статті 388 Цивільного кодексу України.  

Фіктивно створений формальний статус добросовісного набувача у сукупності із посиланням на практику ЄСПЛ нерідко дозволяв уникнути задоволення позовів органів прокуратури щодо витребування майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок навіть завідомо протиправних актів органів влади.  

Поворотною точкою стало прийняття Верховним Судом України постанови від 18.09.2013 по справі №6-92цс13, якою за заявою прокуратури було скасовано рішення судів попередніх інстанцій, якими було відмовлено у задоволенні вимог щодо повернення на користь держави земельної ділянки, яка вибула із володіння територіальної громади внаслідок незаконного рішення органу місцевого самоврядування.  

В цій постанові суд роз’яснив, що висновки ЄСПЛ, в тому числі і у справах «Стретч проти Сполученого Королівства» та «Федоренко проти України» потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи.  

Як зазначив ВСУ, в межах цієї справи відповідачка набула право власності на земельну ділянку незаконно, адже та була надана їй у власність як члену садівничого кооперативу, хоча ні земельна ділянка не перебувала в користуванні цього кооперативу, ні сама відповідачка не була його членом, а звернення прокурора до суду було спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно і шляхом вчинення кримінально караних дій.  

Як зазначив ВСУ, вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи потрібно приймати до уваги, що  «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».  

Дана позиція отримала подальший розвиток. У постанові від 29.06.2016 по справі №6-1376цс16 та від 15.03.2017 по справі №3-1515гс16, Верховний Суд України також спростував позицію щодо неможливості витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок прийняття її органами незаконних актів.    

Дану позицію ВСУ аргументував тим, що у тому випадку, коли орган державної влади або місцевого самоврядування здійснив відчуження майна всупереч встановленого законом порядку або із перевищенням повноважень, майно не може вважатися таким, що вибуло із володіння згідно волі власника (держави або територіальної громади), якого в спірних правовідносинах представляв відповідний орган.  

Також, у даних рішеннях ВСУ знову нагадав, що висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а виключно з урахуванням оцінки всіх фактичних обставин справи.  

Разом із тим, вважаємо, що незважаючи на суворість рішень Верховного Суду України, добросовісний власник майна все ж має правові підстави для ефективного захисту своїх прав та законних інтересів від вимог, пред'явлених органами державної влади.   

Необхідною умовою судового захисту є те, що в діях набувача майна не вбачається недобросовісний характер. Тобто, матеріали справи не даватимуть підстав для висновку про те, що набувач майнових прав був освідомлений про порушення законодавства з боку органу державної влади, або що ним було вчинено певні маніпуляції з метою отримання таких прав.  

Досить яскравими прикладами цього є ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.10.2016 по справі №522/14454/15-ц,   та постанови Вищого господарського суду України від 21.07.2016 по справі №909/1172/15 та від 12.10.2016 по справі №910/640/15-г.  

Крім того, з метою ефективного захисту інтересів власника також необхідно довести, що втручання в його майнові права не відповідає критерію пропорційності між загальними інтересами  суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої особи.  

Така непропорційність може полягати  зокрема у сукупності деяких з наступних обставин.  

1. Особа не має можливості отримати повне відшкодування шкоди, завданої її майну та майновим правам.  

Як вже було відзначено, ЄСПЛ неодноразово вказував, що втручання у майнові права особи може бути визнано правомірним виключно за умови надання їй справедливої компенсації збитків.  

Слід відзначити, що питання такої компенсації залишається доволі дискусійним у вітчизняній судовій практиці.  

В згаданій вище постанові від 29.06.2016 по справі №6-1376цс16 Верховний Суд України висловив позицію, що у разі витребування у добросовісного набувача майна, відчуженого за незаконним актом органів влади, добросовісний набувач вправі пред’явити до продавця вимогу про відшкодування йому завданих збитків відповідно до статті 611 ЦК України.  

За змістом статті 661 ЦК України для покладення на продавця відповідальності за відшкодування збитків є необхідною наявність одночасно таких умов:  

  • існування підстав для вилучення речі, що є предметом договору, до моменту укладення такого договору;
  •   вилучення в покупця предмета договору купівлі-продажу за рішенням суду;
  • покупець не знав і не міг знати про наявність підстав для вилучення речі, які виникли до укладення договору. 

Разом із тим, згідно із загальними принципами відшкодування шкоди, встановленими Цивільним кодексом України, необхідними умовами для покладення на особу обов'язку із відшкодування шкоди є протиправний характер її дій та наявність вини.  

Досить цікавою в цьому контексті є постанова Вищого господарського суду України від 14.06.2016 №914/4348/15, згідно із якою суд визнав правомірною відмову у задоволенні позову добросовісного набувача щодо відшкодування шкоди, пред’явленого до продавця нерухомого майна, яке пізніше було витребувано на користь держави.

В межах цієї справи ВГСУ зазначив наступне: «…судова колегія погоджується з позицією судів попередніх інстанцій стосовно того, що у позовах про стягнення збитків саме позивач повинен довести факт правопорушення з боку відповідача та розмір збитків, і тільки тоді можуть встановлюватися також і інші елементи складу правопорушення. В даному ж випадку, позивачем не було доведено протиправної поведінки відповідача та самого факту завдання позивачу шкоди саме відповідачем. При цьому, як досліджено судами та вбачається з матеріалів справи, саме первісний продавець майна - концерн "Військторгсервіс", на користь якого за рішенням суду було витребуване спірне нерухоме майно, є як власником витребуваного майна, так і коштів, які він отримав за продаж цього ж майна». 

Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідальність за відшкодування шкоди добросовісному набувачеві повинен нести саме суб’єкт державного сектору, який здійснив продаж майна із перевищенням власних повноважень, а не продавець цього майна.

За викладених обставин залишається відкритим питання, чи повинен орган влади відшкодовувати шкоду, завдану добросовісному набувачеві майна.

При цьому необхідно зазначити, що відшкодування шкоди може включати в себе лише відшкодування коштів, сплачених за договором, але і інші збитки, як-то вартість здійснених добросовісним набувачем поліпшень нерухомого майна або вартість здійсненої ним забудови, тощо.

За таких умов, дискусійним є питання, чи може в такому випадку витребування майна вважатися таким, що відповідає суспільному інтересу, адже сума шкоди, яка підлягає відшкодуванню на користь добросовісного набувача, може дорівнювати або перевищувати вартість майна, що становить предмет позову.

2. Задоволення вимоги про повернення майна не призводить до дійсного задоволення суспільних інтересів.  

Зокрема, внаслідок витребування майна буде спричинено зменшення надходжень до бюджету, або буде  порушено права чи законні інтереси не лише відповідача, але і інших суб’єктів, на яких може вплинути вирішення спору.

В цьому контексті необхідно звернути увагу на постанову Вищого господарського суду України від 21.06.2016 по справі №906/1241/15. В межах цієї справи прокурор вимагав визнання недійсним договору сервітуту, укладеного між органом місцевого самоврядування та фізичною собою – підприємцем з підстав невідповідності цього договору чинному законодавству. Розглядаючи справу, ВГСУ вказав на наступне:   «…з'ясовуючи суспільну значимість усунення наслідків допущеного порушення у вигляді недійсності окремого договору, судова колегія констатує, що з матеріалів справи не вбачається, що територіальна громада не отримала до бюджету надходжень від діяльності фізичної особи-підприємця, чи що наявні звернення інших осіб, які не мали можливості розташувати власні тимчасові споруди, чи мали намір орендувати зайняту спірною тимчасовою спорудою земельну ділянку; поза тим  тимчасову споруду фізичної особи-підприємця розташовано для роздрібної торгівлі продовольчими та непродовольчими товарами, чим задовольняються потреби територіальної громади міста, відомості про порушення ним правил ведення підприємницької діяльності також відсутні».

Оцінюючи законність втручання у майнові права в межах справи №911/3285/14 за позовом прокурора в інтересах Київської обласної державної адміністрації щодо визнання недійсними актів на право власності на земельну ділянку та витребування майна, ВГСУ у своїй постанові від 16.03.2016 зазначив: «…у разі задоволення позову відбудеться непропорційне втручання в майнові права відповідача та власників квартир шістнадцятиповерхового будинку, який відбудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці».  

Досить знаковою в цьому контексті є постанова ВГСУ від 23.02.16 по справі 911/2261/14. В цьому рішенні суд погодився із доводами прокуратури щодо того, що під час зміни цільового призначення земельної ділянки та її передачу в оренду, органом місцевого самоврядування було порушено законодавчі обмеження щодо зміни цільового призначення земельних ділянок лісового фонду.  

Проте, суд відзначив, що оскільки на спірних земельних ділянках фактично здійснено будівництво та введення в експлуатацію житлових будинків, то де-факто земельної ділянки лісового фонду вже не існує, а повернення цієї ділянки не відновить того стану, що існував до прийняття спірних рішень. Разом із тим, суд дійшов висновку, що у разі задоволення позову прокуратури про скасування рішень органу місцевого самоврядування відбудеться непропорційне порушення прав та законних інтересів членів житлового кооперативу, які фактично будуть позбавлені правової підстави для набуття права власності на житло.  

3. Дії органу державної влади щодо повернення майна не відповідали критеріям своєчасності та послідовності.  

Зокрема, внаслідок тривалої бездіяльності органів державної влади щодо усунення наслідків їх помилок, шкода, завдана майну або майновим правам суттєво збільшилася.  

У постанові від 25.10.2016 по справі №924/181/16 за позовом прокурора в інтересах органу місцевого самоврядування про знесення самочинного будівництва Вищий господарський суд України звернув увагу на наступне: «… земельна ділянка на підставі укладених договорів двічі передавалась в довгострокову оренду, забудовникам надавалось право   провести відповідні дослідження,  затвердити проект будівництва та необхідну містобудівну документацію, після чого органом місцевої влади, у передбачений законодавством спосіб  двічі приймались рішення пов'язані з наданням дозволу на це будівництво. Зміна свого ставлення до зазначених дій через 20 років та визначення зазначеного будівництва як самовільне не відповідає обставинам справи та не може вважатися обґрунтованим втручанням у мирне володіння майном».  

4. Нормативно - правові або локальні акти органів влади не відповідали вимогам щодо якості законодавства.

Характерним прикладом такої ситуаціє є обставини, що лежали в основі справ ЕСПЛ « Федоренко проти України» та «Рисовський проти України». Слід відзначити, що в межах даних справ ЕСПЛ вказував на неякісний та двозначний характер національних правових норм, що перебувало у зв’язку із виникненням спору.  

Прикладом застосування цих висновків ЄСПЛ є вже згадана постанова Вищого господарського суду України від 21.06.2016 по справі №906/1241/15, в якій суд зазначив: « … зі змісту позовної заяви та касаційної скарги вбачається, що саме спосіб, у який діяла міська рада та органи архітектури та містобудування у спірних правовідносинах, не відповідав вказаному принципу "належного урядування" та створив юридичну невизначеність у цивільних правовідносинах, вплинув на майнові інтереси господарюючого суб'єкта, який добросовісно дотримався запровадженої уповноваженим органом процедури та отримав необхідні дозвільні документи».

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net