Божої п'ятниці, 10 вересня 2021 року, в такий гарний, погожий і сонячний день у моєму рідному Джурині на Вінниччині похоронили неймовірного трудягу, благоліпну і вельми щиру людину – Володимира Олександровича Чорного. Можливо, саме й тому сумна, журлива подія припала на таку погідну пору, що Богові треба було скрасити урочу годину славної людини.
Володя Чорний був моїм двоюрідним братом по батьковій лінії. Його мати доводилася сестрою моєму татові. Позаяк хлопчина був майже на три роки старшим за мене, то в малолітстві і в підлітках, начебто, шефствував наді мною. Я за його спиною почувався доволі впевнено, надійно. Бо Володя з Голинчинського яру був хлопець ґудзкуватий, сільський силач. Тільки й пам’ятаю, що в полі, пасучи корів, ми замало не щодня й спостерігали за тим, як він із кимось бореться. Не залежно від того, хто виходив на прю проти його, переможцем завжди виходив мій брат. І я тому, зрозуміло, завжди неймовірно радів. Був у його на тих змаганнях за помічника, начебто за масажиста і консультанта. Якщо до того підходити по-дорослому...
Навчався у школі Володя доволі посередньо. Одного року його навіть залишили на повторний курс у шостому чи сьомому класі. Тітка Марія і дядько Сандик дуже через те переживали: а що ж люди скажуть? А брат і не бідкався. В селі було багато таких хлопців і дівчат, хто відставав у навчанні. «Ну то й що?», - казав. Головне, мовляв, бути здоровим і бадьорим. Не бути ледачим...
Володя добряче допомагав по господарству, за матір восени бігав у поле вантажити цукрові корені на машини. Корова завжди в нього сита, нагодована.
Саме тієї пори він з головою захопився розведенням голубів. Сам хлопчак змайстрував шикарну голуб’ятню, посадив її на стовпі і все його господарство було далеко видно. І вже незабаром у ного було декілька десятків пар різноколірних воркітливих птахів. Він знав кожного поіменно, бо мав звичку нагороджувати кожну молоду сім’ю своїми кличами.
Йдемо якось із школи, штовхаємось, у снігу борсаємось. Коли Володя враз, як закричить: «Он вони, он вони!» Задираємо з хлопцями голови догори, відкриваємо широко очі, нічого не бачимо. А Володя показує у бік ремонтно-механічного заводу. Там високо-високо, ледве зір дістає в небі видніються дві цяточки. Мій брат розказує, що в казьонних квартирах центру села мешкає чоловік, який розводить голубів якоїсь там особливої породи. Любителів підхмарного плавання. Так звані, високольотні голуби. Можуть у високості літати до десятка годин без передишки. Ці птахи й за кольором буцімто відрізняються від звичайних.
Одне слово, став Володя підбивати мене, щоб я собі придбав саме таку крилату пару. Він навіть сам сходив до хазяїна літунів, дізнався про ціну покупки…
Стали ми збирати гроші удвох. Понесли вечерю до рідні, активно колядували. Іще щось трішки випросив я у мами. І вже якось удвох, раз по разу перераховуючи кошти дорогою в центр, пішли з ним до знаного голуб’ятника. Він десь у помешканні зчерпнув у відерце восковитої кукурудзи, пішов із нею до гаража, звідки мав хід до величезного будиночка птахів і доволі швидко приніс нам пару краплистих, цеглиноподібного кольору літунів. Були вони красенями. І пустивши собі за пазуху фуфайок по голубу, попередньо одягнувши їх в господарські аваськи, щоб не втекли, ми щасливі побігли додому на Причепилівку – за три кілометри від заводу. На акації перед моїм будинком вже на покупку очікувала Володею змайстрована голуб’ятня. Велика й ошатна.
Дома, взявши ножиці, брат щадливо пообрізав крила нашим птахам, аби не втекли, не полетіли. Щоб жили у мене, привикали. Заліз по драбині на дерево, впустив до свого фанерного витвору голубів.
Не встиг він спуститись на землю, як спершу грудастий голуб, а за ним і довгошия красуня голубка, терли, терли, мерехтливо махаючи стриженими крилами злетіли на стріху хати, а далі по металевому даху - царап, царап -- видерлися на гребінь домівки. Стали полохливо оглядатися і явно видивлятися у той бік, де в центрі села містилася їхня колишня домівка, побіля високої заводської труби. Мене пройняв такий неймовірний страх, що сльози самі полилися з очей. Я й по нині, чесно кажучи, пам’ятаю той пекучий холодок безнадії і спустошення в грудях, коли однієї миті, нами куплені голуби з маківки маминої хати надтужно махаючи короткими крилами, через наш город, понад вербами розлогої долини пустилися навтьоки. Я біг за ними, задерши голову догори, і голосно плакав, щосили кричав; «Куди ж ви? Ми вас купили?» Поруч мчався переляканий Володя Чорний і кликав голубів на свій лад: «Гулі-гулі, гулі…»
Коли засоплені ви удвох подзвонили у двері власнику голубів, він виніс нам із хати пару переляканих утікачів.
--Поки ви бігли до мене, я сам підрізав їм крила, -- казав нам літній чоловік. – Тепер їх з пів року треба буде знімати для годівлі з голуб’ятника, а потім висаджувавти в їхню домівку. За цей час вони привикнуть, обживуться, Можливо, виведуть потомство, Ось тоді вже точно забудуть про мій дій. Але треба бути уважними, аби на них не наскочив який голодний кіт, чи щур. Вони безкрилі геть беззахисні на землі…
Володя кожного дня прибігав до мене. Ми лазили на акацію в голуб’ятню, годували нашу милу «худобу». Яка й справді наплодила дуже багато собі подібних голубів. Я займався ними аж поки не пішов служити на флот…
Ще одна капризна примха була у Володі Чорного – гармошка. Навіть не пригадаю з якого то дива дядько Сандик купив йому гарнющу трьохрядку. Коли не прийду до родичів, брат сидить на ліжку, на призьбі, на сіновалі – тринь, тринь, тринь. А то голосистий батько його підспівує: ля-ля-ля.
Згодом, вже почулися слова в їхньому лексиконі іншого гатунку: краков’як, полька, яблучко, журавель.
Якось під час таких уроків, дядько Сандик, який мав гарний, бархатистий голос, проникливо заспівав «… унадився журавель, та й до бабиних конопель…» Чую, мій Володько так гарно музику підбирає, уже й програші видає, коли батько услід за приспівом перепочиває…
Ого, через певний час Володю гукають до сусідів Гуменних за музиканта на другий день весілля. Це вже явне визнання його творчого уміння! А я, звісно ж, при братові. І мене з Володьком за музиканта годують.
Якась аж надто голодна пора була тоді – початок шістдесятих років минулого століття, дуже їсти хотілося. А тут така «везуха»…
Боже, Боже, стільки літ пройшло, а я, коли, вряди-годи, буваю на Голинчинському яру, оглядаюся на давно вже порожню хату Гуменних. Колись нас з Володею Чорним там так смачно частували. За його, зрозуміло, труди, за його музику під танці. Відтоді я назавжди полюбив фруктове желе, як смачно готують його на весілях лише в Джурині. Нам тоді його давали, як кажуть, від пуза…
Але в музиці Володі Чорного була ще одна особлива чарівна сторінка. Мабуть, найромантичніша. Коли ми стали підростати, то нам уже хотілося гуртуватися, показати себе одні перед одними. Йти у центр села до клубу, а це за три, а кому й за чотири кілометри -- не завжди хочеться, особливо в негідь, сквиру. Стали збиратися своїм підлітковим гуртом. За місце здибанки обрали маківку Лисої гори. Якраз за городами Володі Чорного. Ту гору ще наші далекі предки розробляли, видобуваючи з щедрих надр, які колись були дном древнього Сарматського моря, вапнякове каміння. І загалом гора була небезпечною тим, що на порослій траві утворювалися провалля в колишні височенні штольні, з котрих люди видобули ракушняк. Але хіба для молодих є якась пересторога? Нам було важливо те, що на цій частині Лисої гори ніхто не ходив. Та ще й увечері, коли у нас починалися… танці.
Я теж колись там навчився навіть вальсувати. За десяток кроків від жахливих проваль у земній корі. Наші сором’язливі дівчата-пастушки потихенько визуджували нас, хлопчаків, скільки кроків робити в один бік, скільки в інший, як тримати фасон у танці. А Володька невтомно все грав і грав. Іноді співав свою улюблену пісню над усім Джурином:
За селом, де колишуться віти,
Вітерець у верболозах заснув,
Десь заграла плакуча гітара,
Там дівчина стрічала весну.
Це, мабуть, звідси пішло-повелося, що дочка Володимира Олександровича Інна Захарчук (таке її прізвище у замжжі) стала професійним музикантом. Успішно трудиться у Шаргородській музичній школі. Кілька років тому її учні-гітаристи стали лауреатами вельми престижного міжнародного конкурсу. Про їх удатну творчу групу шуміла заиало не вся Європа. Одне слово, дід Сандик Чорний з гармонікою колись давно вдало начудив...
Думаю, що немає нічого страшнішого за смерть гармоніста. Бо хто ж нас тепер поведе у світ пісень, життєвої розради?
…Про смерть Володі Чорного мені повідомили із села вчора, 10 вересня 2021 року, пізно увечері. Як же ж пошкодував я, що мені не довелося провести його в останню путь. Бо я думаю, що на похорони Володі Чорного, напевне, злетілися всі голуби із того дивного, чарівного подільського краю. Він упродовж усього свого 74-літнього трудового життя (працював десятки років газоелектрозварювальником місцевого ПМК) понад усе любив цих дивних божих птахів. Боготворив їх. Знав коли й чиї птахи літають у небі. Бо й сам був вільною, мрійливою людиною.
Царство небесне тобі, мій старший брате, земля пером!творчого
