(Закінчення. Початок у двох попередніх публікаціях даного Інтернет видання)
Із часом усе поволеньки минулося, сказати б, вляглося. Після невдалих засад безпощадного «смерша», несподіваних обшуків, жодного разу не було знайдено ніякого сліду її Петра. А десь у серпні 1944-го, якось уночі, по причілковому вікні, мовбито, стара калина спросонку гілкою ковзнула. Надія без боязні, геть головуза, бо ніч спекотною видалася, вийшла на ґанок і з-під куща бузку їй прямо в коліно враз влучив гострий камінчик. «Петя!» - зрозуміла вона. І пішла на той кущ, як на солодку страту з миттєво розбудженою палахкотливою звабою. Якби хто тієї миті до неї приклав електричну лампочку, то вона б, напевне, освітила всю дальню окраїну прирайцентрівського села. Така враз проснулася в ній застояна, кипуча енергія. З бузкового куща до її гарячої, здичавілої похоті потягнулася спершу цупка голодна рука. Хтось, немовби, металевими лещатами вхопив всю її ніжність своєю грубою п’ятірнею, товстими і довгими, проникливими пальцями, а ще за мить, як умілий пожежник заходився, буцімто, гасити пожежу двох знудьгованих тіл тут-таки під порогом хати, в безголосому бузку. Насправді ж, усе більше й більше роздмухуючи невгасиму ватру знудьгованої обопільної хіті. Потім на руках поніс до стодоли. Підштовхуючи до широкої драбини, посилав безмовно, здається, на горище, але тут же півнем наскакував зпозаду… І так вони висіли раз-по-раз звиваючись у диких конвульсіях на тих старих, крислатих сходах аж поки через непричинені двері не почулися перші світанкові співи їхнього домашнього когута Данила…
Він ковзнув малопомітною тінню до хати лише наступної ночі. Не став навіть нічого розповідати. Спустився в підвал під хатою, і заходився там рити підземний хід у бік стодоли. Землю старанно пакував у мішки, які приніс із собою. Під ранок весь той ґрунт виніс на поверхню. Переніс його до криниці, яка вже давно стояла посеред двору пусткою, бо давно примулилася, її належало б почистити, обновити джерела. Цим водозабором вони вже давно не користувалися, бо на вулиці сільрада ще до війни спорудила гарну криницю, а цю колись належало б засипати. Ось цей час, схоже на те, і прийшов.
На осінь хата Гудими була з’єднана тісними підземними ходами з клунею, яка стояла фактично на вулиці, а також і з городом. Якщо б облава, до прикладу, могла застукати колишнього бургомістра в хаті, поки до нього будуть добуватися, при умові, звичайно, що знайдуть його потаємний лаз, котрий був старанно замаскований, то він за дві-три хвилини вигулькне або в городі, поза господарськими хлівами, де майже завжди стояли як вартові солдати снопи торішньої кукурудзи, або, відігнувши дошку в стіні стодоли, вискочить на вулицю. Лови його по цьому, як вітра у полі.
Тим часом стара криниця прийняла весь зайвий ґрунт. Дерев’яні цямриння її Гудима тишком-нишком не чутно темними ночами, переважно у дощ та зливу, щоб змити видимі сліди, демонтував, залишки обладунку склав під стодолу. Ночами з поля наносив молодого дерну свіжої трави з корінням і вже наступної весни тут було, немовби, футбольний майданчик. Ніхто й ніколи не справився у його дружини: а куди ж ділася стара криниця? Про неї всі давно забули. Та й мало хто довідувався до неї, щоб не потрапити під нагляд НКВС.
Як переконував мене у слідчому ізоляторі П. Гудима, всі чверть століття, які поминули після війни, він тільки тим і займався, що удосконалював свої підземні ходи й лежанки, розширював і благоустроював їх для успішного свого відступу у разі небезпеки. Обладнав справжні спостережні пункти на горищі будинку та клуні.
- До війни, - розповідав колишній румунський бургомістр нам із В. Федоровим на тому побачені у СІЗО, - я був у дуже добрих взаєминах з Василем Драгомиром із Гибалівки. Ми обидва із ним стояли у захисті сільської футбольної команди. Навіть дружили трішки, з одними й тими самими дівчатами, фліртували з ними. По війні Вася повернувся додому ледве не героєм. Майор, льотчик, штурман дальньої авіації. Синій костюм пілота – давня мрія кожного. У нього, як пише ваша районна газета, аж п’ять орденів Червоної зірки. Крім того, ще цілий стос орденів і медалей. Де стільки заслужити можна? Я, майже, кожного ранку з горища бачив, як він іде шляхом на Мурафу в аеропорт. Об одинадцятій ранку він приймає на аеродромі рейс літака АН-2, «кукурудзяника», із Вінниці. Відправляє у зворотній рейс нових пасажирів. Ваша газета аж захлинається, героїзуючи його життя. Він якось ішов зустрічати літак при повному параді.Знаєте, всі груди медальним сяйвом залиті. А якби хто хоч краєчком ока помітив деталі мого життя, ви б, мабуть, розмазали, знищили б мене морально. А між нами ж то і немає ніякої різниці…
- А як же ж ти хотів, чортяка румунський? – вибухає зненацька благородним гнівом полковник Федоров, спересердя гримає кулаком об стіл. – Не блазнюй, румунський прихвостню! Ти думаєш, що сотні разів за війну штурмувати з неба ворожі об’єкти, захищені десятками зеніток, йти в атаку на них, - каже Володимир Федоров, - це не подвиг? Літак із Василем Савичем, здається, не один раз німці збивали. Драгомир горів у небі з аеропланом. Він був важко поранений, Слава Богу вижив. Але, зверни увагу, вже після виконання бойового завдання. А ви тут нагайками євреїв виганяли із їхніх домівок, обдирали злиденних, щоб нажитись. На смерть їх під румунські і німецькі кулі спроваджували, у концентраційні табори відправляли. Полювали за золотими їхніми зубами, золотими пенсне. – При цих словах полковник уважно дивиться на лискучі окуляри Гудими. - Зачекайте, якщо доведуть наші слідчі, що на твоїх руках є хоч крапля крові невинних наших людей – ніхто панькатись з тобою не стане…
- Я стільки пережив, - враз каже Петро Гудима, зовсім по-бабськи шморгаючи носом. – От уявіть собі торік восени захворіла дружина. Вона й раніше, ще влітку занемогла. Я темними ночами навпомацки обсапав і підгорнув наш город. У вересні зібрав бульби навпомацки. Сусіди, спасибі їм, приносили ліки Надії. А на початку грудня вона померла. Я перед цим спустився з горища, прийшов до неї. Кажу: «Нічого страшного, ти неодмінно виздоровієш, я вийду зі схованки і здамся міліції. Ти ж знаєш, що я не злочинець. Ми ще з тобою будемо жити повноцінною сім’єю…»
Вона відповідає: «До цього, Петрику, я на жаль, недоживу. Не побачу твого раю, який ти мені обіцяєш. Але моя найбільша мрія – щоб ти став такою людиною, як усі…»
- Зважте лишень, - каже Гудима. – Дружина померла. Починаються похорони. Я в схроні сиджу на горищі хати і в щілинку спостерігаю за тим, що відбувається в домі. Вночі думав спуститися з горища, попрощатися з моєю Надійкою, але псалтирниця такою кріпкою бабусею виявилася, що всю ніч, без єдиного перепочинку читала біля гробу святе письмо і ні на мить нікуди не відійшла. Так що з дружиною по-християнське і не попрощався… Прости мене, Господи, грішного…
Усе було зрозуміло: Гудима жив, як клоп. Він упродовж всієї своєї мерзенної долі, замурувавшись у схронах, сотав сили і кров із дружини. Вона дім і господарство вела, варила, прала, на хліб заробляла, доброджувала йому, сказати б, служила негіднику правдою і силою. Двічі чи тричі вагітніла від нього за час сидіння її крота у норі. Їздила аж до Вінниці, там таємно, за допомоги далекої родички, робила аборти, адже було б зовсім незрозуміло, коли б її чоловік кудись зник по війні, начебто до Румунії втік, а діти з’являлися б тут замало не щороку…
Він виліз із схованки лише тому, що для нього закінчилося життя-малина: більше не було кому готувати йому вареники і до нори подавати.Настала пора виходити на світ Божий і за скоєне відповідати…
… Я опинився на вулиці після смердючого слідчого ізолятора аж на початку одинадцятої вечора. Інна вже, либонь, виїхала до Закарпаття, Рузя, мабуть, теж повернулася додому із Жмеринки. Я, звичайно, негідник, що не провів знайому дівчину, котра мені дуже подобалася, хоч пообіцяв це зробити. Але так непередбачуване склалися обставини. Втішитись я міг лише неймовірно приголомшливим, разючим матеріалом для публікації, які виніс із СІЗО. Тепер треба сушити голову над тим, як видати статтю на газетну полосу.
Я з впевненістю був переконаний у тому, що редактор мені неодмінно перекриє шлях для виходу публікаціїу світ. Позаяк, за заведеними ним у редакції правилами, я, конче, мав брати у нього персональний дозвіл для того, щоб піти на зустріч із начальником райвідділу міліції. Навіть якщо сам полковник мені зателефонував, позвав мене на зустріч із такою неймовірною новиною. Я мав також запитати дозволу у свого керівника побачитися з мерзотником Гудимою. Що це за архаїчна, допещерна журналістика у провінційному Шаргороді, що за безглузде газетярство таке, пояснити я не міг ні собі, ні людям, але нутрощами відчував, що так не повинно бути? А де свобода творчості, свобода слова? Газета, це що приватна лавочка?
Крокуючи додому, я не став заглиблюватись у перепитії того, що буде завтра, подумав, що насамперед треба негайно написати, добряче вичитати статтю, підготувати її як на виставку – бездоганну і всім зрозумілу від першої до останньої літери.
Над матеріалом я трудився до самого ранку, вивіряючи кожну його клітинку. На світанку примчав до редакції, зробив кілька закладок і відстукав статтю на друкарській машинці. Перший примірник поклав до конверта і надписав на ньому адресу Миколи Луківа із газети «Літературна Україна» у Києві. Він у названій редакції завідував відділом нарису і публіцистики. Запропонована мною стаття - якраз профільна за його темою. Маю на увазі того Колю Луківа, мого ровесника, приятеля, який через роки стане одним із найвідоміших в Україні поетом-піснярем. Це на його вірші звучать нині такі відомі, хвилюючі співанки: «Росте черешня в мами на городі», «Батьківська хата», «Приїжджайте частіше додому», «Щоб не бути самотнім, вогонь розведу» та багато, багато інших.
Це Микола якось напише:
Весняний день. Вологий вітер. Хмари.
Гримлять струмки. Ламаються льоди.
Граки в садах влаштовують базари.
В полях – озера талої води.
То дощ. То сніг. То пролісків іскринки.
То перший грім. То пломінка блакить...
Усе мінливе, наче настрій жінки:
Не добереш, чого чекать за мить…
Друкарка Ліза Яківна була вельми досвідченим фахівцем. Вона вміла розмовляти своїм крикливим голосом із будь-ким, що все те було чутно за цілий квартал, і водночас безпомилково друкувати текст з неймовірною швидкістю. Спілкувалася мадам переважно російською, або на ідиші, коли до неї заходили корінні шаргородці, але була бездоганно грамотною в українській мові. Всі опрацьовані нею тексти належало йти і забирати у папці готових матеріалів машбюро і лише іноді, коли підготовлена працівником редакції стаття їй дуже сподобалася, вона чистовик, начебто, шикарний обід у ресторані, на золотій таці, доставляла автору персонально. Саме таке сталося й тут.
Друкарка переступила поріг моєї кімнатки і не зачинивши за собою двері, запитала:
- Це з цього приводу вам телефонував учора надвечір начальник міліції? – і оскільки я одразу не відповів, Ліза Яківна продовжила, - Як же ж швидко ви все написали? Просто новина на весь СРСР, а то й увесь світ…
Саме в цей час у коридорі опинився редактор і, напевне ж, він чув частину її слів. Керівник редакції вийшов з-за спини машиністки і запитав у своєму стилі все і про всіх знати:
- Що тут у вас сталося?
Ось таким побачив фінал твору, розламаним щастя двох ліричних героїв Новели з життя мій друг письменник, художник, скульптор із Вінниччини Микола Миколайович Крижанівський. Дякую йому щиро за увагу до мого красного письма...
Ліза Яківна у котрої ніщо ініколи не залишається без жвавого обговорення, швиденько заявила:
-Та ось Сашко написав таку статтю, якої наша газета ще точно ніколи не знала…
Редактор не роздумуючи, у неї з руки забирає і статтю, водночас із оригіналом мого правленого рукопису, прямує до свого кабінету, що знаходиться поруч. Я не встиг на це сказати ні слова. Лишень подумав: «Так, можливо, і справді краще, а то ж ходи, пояснюй, де взялася ця стаття. Нехай читає і приймає рішення…»
Редактор пережовував статтю хвилин із сорок, а то й більше, а таке означає, що вивчав її до деталей, намагався виловити в ній літературні «блохи». З’явився переді мною без матеріалу і оригіналу моєї статті.
- Де ти взяв ці приголомшиві факти? – сердито справився.
- Учора пізно ввечері зателефонував начальник міліції полковник Федоров особисто мені і попросив зайти швиденько до нього. З якого саме приводує питання до мене – не повідомив. Як законослухняний громадянин я пішов на його виклик, а він мені запропонував зустрітися з колишнім бургомістром Шаргорода, котрий якраз здався міліції?
- А хто у тебе редактор - я чи полковник Федоров? – наче чорт із табакерки вискочило поперед нього до мене дивне роздратоване запитання.
- Та зрозуміло хто, - відповів неквапом я. - Але невже мені потрібно було відмовлятися від такої оказії, як організована під мій візит до слідчого ізолятора розмова із зрадником, який виліз із багатолітнього схрону? Той розповів мені свою історію самоув’язнення. Я про подібний випадок навіть ніде не читав. Хіба ж це не новина для нас?
- Я положив твій матеріал у папку на моєму столі, - заявив редактор, - на якій стоять дві літери «Х» і «П». Поясню ще раз, можливо, ти забув. Ці літери розшифровуються так: «хай полежить, або хрен піде». Аж поки мені не зателефонує особисто начальник райвідділу міліції і не пояснить, чому це він такі речі, як публікація надзвичайно важливої статті вирішує не з редактором, а з пацаном…
Я розумів, що немолодого уже чоловіка явно підкосила банальна заздрість. Чому тобі не зателефонував? – міркував я потім над цим питанням, аж шаленіючи від ненависті. Та тому, що ти практично ніколи в редакції не буваєш. Хто знає, можливо, Федоров учора і обривав твій телефон, так ти ж був у від’їзді. А взагалі ж то мені здається, що мудрий редактор гордитися має тим, що у нього є такі працівники, котрі не дадуть пропасти новині, тут же поспішать видати її «на-гора» для авторитету видання. Я ж уже, до прикладу, півтори доби не спав, а тут іще отримую за свої чесні труди неприховані образи, приниження: «пацаном» обзиває.
«Ні, - сказав я собі, - полковнику телефонувати я точно не буду, не пропонуватиму йому зв’язатися із моїм керівником, пояснити чому саме я опинився на розмові у слідчому ізоляторі». Відчував душею, все ось-ось має прорвати, очиститись від застарілого мулу…
Уже й не пам’ятаю дальшого ходу події у руслі чисел місяця, а ось по днях тижня – будь ласка. Напевне, що наступного четверга у Києві вийшло чергове число «Літературної України» із моєю статтею (велике спасибі пану Луківу ще раз!), яка там була озаглавлена «Світ крізь шпарину». Мені казали, що того ж чи наступного вечора статтю прочитали по Українському радіо. Отож, новина вже двічі була оприлюднена на всю республіку…
У суботу публікацію «ЛУ» повторила Вінницька обласна молодіжна газета «Комсомольське плем’я», тієї далекої пори вельми толкова, авторитетна, шановна читачами газета. А в її редакції трудився тоді відомий, сказати б, природжений репортер Борис Штейнман, який працював водночас і на ТАРС/РАТАУ, і на «Комсомольськую правду» в Москві. Всі мої факти завертілися вже й на цьому рівні. Полетіли і далі у світ. Одне слово, яке видання не візьмеш до рук – сенсація із Шаргорода! Де з посиланнями на мене, а подекуди моїми колегами видано як власну новину. Головне, що зрадник Гудима, колишній бургомістр райцентру здався міліції… Як жив, як переховувався…
У понеділок редактора з самого ранку потягли на засідання бюро райкому партії з вимогою пояснити, чому про успіх районних правоохоронних органів, які виявили колишнього бургомістра Шаргорода, змусили його здатися владі не розповідає районна газета, якій інформацію про подію передали ще дев’ять діб тому. В той час, коли весь світ гуде цією новиною, місцева газета про подібне чомусь не сказала ні слова? Невже скриває?
Знаю, що з засідання бюро райкому партії редактор прилетів білий, як крейда, вхопив мою статтю у себе на столі і кулею полетів у друкарню. Він, зупинивши верстку видання, сторінки оригіналу статті розподілив поміж двома лінотипістами, і не вийшов із наборного цеху до тих пір, поки все не заверстали у сторінці. Потім привіз відбиток статті в редакцію, положив переді мною на стіл. Сказав:
-Ти, звичайно, колись і будеш редактором, і не такої, звичайно ж, мізерної газети, як наша. Але поки що я тут керую… Зрозумів?
Та як же ж не зрозуміти… Керуй…
Мені було дуже смішно і бачите це все, і слухати подібні недолугі стенання. Йому вже добре намилили шию, але, либонь, він так нічого й не зрозумів, позаяк, і далі гнув своє амбітне «я»? Я тут, мовляв, редактор, хазяїн. У мене на вустах уже зависло запитання: «Ну так що, Хай полежить чи Хрен піде!?» Одначе я таки втримався від звабної спокуси «підколоти» фронтовика, і подумки сплюнув цю думку до корзини…
***
Премію мені таки зі скрипом виписали за оригінальну і небувалу інформацію. Але скільки ж було розмов з приводу незвичної публікації. Якось до редакції завітав колишній бойовий авіатор Василь Драгомир. Він розшукав мене, взяв під руку і не відпустив до тих пір, поки ми не перейшли вулицю, не зайшли до кафе-забігайлівки, де він іще з порога крикнув буфетнику:
- Сьома, ендер фифцих!
- Що ви йому гукнули? – справився я у Василя Савича.
- Два по сто…Я й не знаю – це по-єврейське, чи просто по-шаргородськи…
- Так у мене ж під редакцією мотоцикл стоїть, я пити не можу…
- Сто грамів тобі не зашкодить, - сказав колишній штурман дальньої авіації…
Випивши раз і вдруге, Драгомир багато різного розповів мені про свого ровесника і односельчанина Гудиму. Дуже заздрісним був майбутній претор, за його переконанням. Начебто, сам напросився на службу до окупантів. В останній час, стверджував мені штурман дальньої авіації, начальник районного аеропорта, посіпака й не дуже переховувався у своїх норах. Буцімто, навіть ночами шастав до чужих молодиць по селі і райцентру... Іноді, за переказами його ж родичів, з'являвся зненацьках на різних гостинах... Бо насправді ж його вже давно ніхто не розшукав за воєнні злочини...
Якось, перебуваючи у справах профспілки в редакції, де вона займала якусь посаду, заглянула до мене Рузя. Все така ж свіжа, повабна, знефарбованими, але з яскравими, малиновими губами, поглядом розумних очей. Вона лише запитала:
- Скажи: коли ми з Інкою поїхали до Жмеринки, ти саме тоді зустрічався з Гудимою?
- Так, - була моя відповідь. - Я вже виходив з редакції на автовокзал, як мене враз гукнули до начальника міліції. Зі схрону виліз цей чмур…
-Чому ж ти ще й досі не напишеш про це Інні? Вона й по зараз нічого не може зрозуміти, чому не поїхав із нами чи бодай не прийшов попрощатися з нею тут, у Шаргороді. Хоча статтю твою я їй уже відправила…
- Напишу. Обов’язково, - пообіцяв я впевнено.
Одначе, не все так склалося, як хотілося б. Моя стаття про зрадника Гудиму наробила багато шуму і, звичайно ж, додала мені, як журналісту, певного творчого авторитету. З якогось часу почалися переговори керівництва обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я» про перехід мій до них на роботу. 25 січня 1969-го мені вже виповнилося дев’ятнадцять. Ну, явно ж уже не «пацан», як перед тим дехто називав мене. Моя заява на звільнення була своєрідним вибухом бомби в редакції. Керівник, побачивши її, проголосив, що нізащо не підпише. Мовляв, сам він мене у школі віднайшов, з школяра виростив, виплекав, а тепер комусь віддай – ні, це не пройде…
Усе було далеко не так: довго розповідати – немає що слухати. Достойного газетярства, високоякісної журналістики, насправді, ніхто персонально навчити нікого не може. Якщо МАТИ НЕ НАГОРОДИЛА ЦИМ ВИСОКИМ БОЖЕСТВЕННИМ ДАРОМ. Я на власному досвіді переконався за своє життя у цьому, зокрема, понад десять літ працюючи доцентом кафедри журналістики одного з столичних університетів. Переконався на практиці: подібне не прищеплюється штучно, а переходить лише з молоком матері… Як кажуть, генами...
З боями я таки вирвався з затрапезного Шаргорода, почав завойовувати авторитет у новій редакції. Але на осінь того ж року, прийшла мені в редакцію призивна повістка на військову службу. Як не крути, але треба було йти в рекрути. Забрили на три роки у флот.
Інні написав я листа аж із флотського екіпажу. Вона, відчувалося, ще не зовсім забула хто я такий, але вже поверталася з навчання додому. Читати листи вона, мабуть, любила, а ось відповідати на них ні.
Якось замість неї, лист прийшов від Рузі. Вона й написала мені: ти жодного разу нічого не сказав Інні про майбутнє, ніколи нічого не пообіцяв дівчині. А їй же ж потрібно будувати своє життя, а не лише за тобою спостерігати. Я скажу тобі більше: у моєї подруги тепер уже є претендент на папаху жениха. І він дуже подобається Інниній мамці, ним дуже задоволений дядько Петро… А ти знаїш, що це таке...
Сподіваюся, ви розумієте на що я тут прозоро натякаю.
Я повернувся на Поділля лише через три роки. Моя посада у редакції вінницької обласної газети, звідкіля я призивався, була, зрозуміло, зайнята. Вакантною виявилася лише одна-єдина ставка в редакції… друкарки. Я не міг погодитись на неї, тому що був уже не сам, і така платня мене точно не влаштовувала. Бо ж треба було ще десь і мешкати…
А ось старий знайомий редактор у Шаргороді просто стелив мені золоті килими. Навіть потряс перед моїм носом ключами від однокімнатної квартири в райкомівському будинку. Ну, як було відмовитись? Дарма, що все, начебто, доводилося починати спочатку.
Поминуло ще років зо два-три. І ось ми з Юрою Кіріловим одного жнивного дня заїжджаємо на тік гибалівського колгоспу «Україна», що за декілька кілометрів від райцентру. Стрекотять зерноочисні машини. Люди перелопачують свіжозвезене від комбайнів зерно, аби не зіпріло. Вантажені хлібом авто таруються, завантажуються врожаєм і відправляються на елеватор. Погомонівши із спеціалістами, трудівниками ми направляємось до Юриного мотоцикла, щоб їхати до комбайнів. І враз хтось торкається мого ліктя. Оглядаюся. Поруч стоїть літній чоловік з загорілим обличчям, міцними біцепсами, не зважаючи на явно немолодий вік. Запитує мене:
- А ви не пізнаєте мене?
- Ні, - впевнено кажу через хвилину-другу, пильніше придивившись до його, - навіть уяви не маю, хто ви є? Ми що, можливо, знайомі із вами? Десь зустрічалися?
Мій візаві не відповідає на моє запитання, а якось, буцімто, передихнувши, ображено каже:
- Ви ж про мене тисячі статей написали. На весь світ прославили…
-Ах он воно що, - відповідаю, блискавично збагнувши те, хто насправді стоїть переді мною. – Так це ви Петро Гудима, колишній румунсько-німецький бургомістр Шаргорода у період існування окупаційної боярської Трансністрії у цих краях. Уточню, щоб ви знали раз і назавжди: після нашої з вами зустрічі у слідчому ізоляторі я написав лише одну-єдину статтю про вашу здачу владі. Просто тема була дуже резонансна, розповідь мою підхопили і рознесли справді по всіх ЗМІ СРСР. Тут я уже просто безсилий був будь-що вдіяти… А я, чесно кажучи, думав, що ви нині десь відбуваєте покарання, - відверто зізнався на останок.
Мій співрозмовник криво усміхнувся:
- Мене після здачі міліції півтора роки потримали під слідством у камері, все вияснили, перевірили і випустили з-під варти. Доказів моїх злочинів проти шаргородців ніяких не встановлено, крові на моїх руках не було. Ну, служив румунам, папірці перекладав, оголошення розклеював у війну: якби це робив не я, то цю місію виконував хтось би інший. Яка, власне, різниця хто? Серйозних образ на мене з боку єврейського населення не виявлено. Те, що був дезертиром, служив ворогам… Так я себе сам закатував на строк понад двадцять п’ять років…Це більше, ніж передбачено за такі проступки відповідно до законодавства… Ось чому я, власне, на свободі…
Якісь дівчатка підносять нам решето спілих аж чорних ягід. Ми, розмовляючи, дістаємо їх у крапельках води, позаяк вишні щойно з-під крана, ковтаємо м’якоть і сік, кісточки акуратно вкидаємо до сміттєвої корзини.
І враз Гудима каже:
- А я вас нині, знаєте, по голосу пізнав?
- Та ви що? – дивуюся. - У вас така унікальна пам'ять на голоси? – мовлю, не вірячи тому, що він каже. - Ми ж тільки декілька годин із вами поспілкувалися в СІЗО. Один-однісінький раз. І скільки ж це років вже пройшло відтоді?
-Та не в СІЗО, - каже з кривим усміхом на обличчі, облесливо і якось дивно усміхаючись мені прямо в обличчя колишній прислужник окупантів. – Ви ж колись щовечора зустрічалися з моєю сусідкою Інною… І відбувалося це під стріхою саме моєї стодоли. Я ж з її батьками мешкаю через вулицю… А ви, пригадую розповідали на тріскучому морозу цілі легенди про Антарктиду, про спекотну Африку, про дельфінів і жирафів...
Було видно, що цей румунський прихвостень просто таки відверто глузує з мене, брутально насміхаючись.
А я сидів, - продовжував П. Гудима, - на остогидлому горищі клуні і все те слухав, - облизуючись каже це і так саркастично, улесливо усміхаючись Гудима. Попльовуючи вишнями з решета. - Одного разу, - каже, - біля мене щось там упало, ви злякалися удвох, я змушений був по-котячому нявкати, щоб дівчину заспокоїти… Тут не втримався і зареготав: - Ха-ха-ха!
Я чую, як обурлива холодна хвиля гіркої образи, кривди, луди невідпорно підіймається у мені, вже тисне під груди. Як ненавистю затуманюється мій зір. Ще хвилька-друга і я щосили заїду цьому покидьку у пику. Затопчу його ногами. Від безсилля, розвертаюся і йду геть із току. Подалі від біди…
Ні, ні, трохи не так.
Спершу відступивши на крок-два, щоб не привиди Боже, якщо зірвуся, аби його не дістати. Здається, щось кажу на зразок такого:
-Що то є лайно, не обовязково треба проводити лабораторні аналізи, воно і з зовнішнього вигляду видно…
Нехай думає про що я сказав. Ось тут, мабуть, повернувся і пішов.
Лиш за хвилин десять мене наздоганяє в полі УАЗ. З авто виходить голова колгоспу Борис Олександрович, здається, його прізвище було Бекерман, толковий, мудрий єврей на цьому відповідальному посту. За ним вискакує легенький і щупленький наш фотокор Юра Кірілов.
- Ти куди подівся? – кричить колега вдавано серйозно. - Весь тік обшукали, а тоді хтось показав тебе на польовій дорозі, що ти вже ген-ген пішов, - розповідає вражений газетяр.
- Я на току ніс до носа зіштовхнувся з одним румунським холуєм, - не вдаючись у деталі стиха мовлю. – Стало дуже неприємно… Побоявся, що тут таки, на току вчиню самосуд… Вибачайте, не попрощався…
- Ах, з Гудимою, - усміхнувся на здогад голова колгоспу. – Це колишній бургомістр Шаргорода. Негідник, підлота кончена. Але ж, бачите, викрутився. Нічого йому не довели. Що над євреями знущався, в концтабір відправляв і в гетто цілі сім’ї, як розповідали люди. Сам обшуки проводив, добро у людей відбирав. А поблажили тому, кажуть, нібито себе на 25 років сам наказав, і відсидів весь цей час у схроні, а такої високої міри покарання в радянському законодавстві немає, тому й випустили…
А він, знаєте, прийшов із СІЗО, одразу на молодій жінці оженився, - розповідає Борис Олександрович. - Через рік померла вона, люди кажуть, - замучив бугай. Зараз у нього нова дружина, і цю, буцімто, домучує… А до нас на роботу бігає, заробляє стаж для пенсії…
Там же Бекерман сказав і про те, що Шаргородське гетто, мовбито, було ледве не єдиним в Україні, де в роки Другої світової війни, а туди доставили звідусіль до семи тисяч іудеїв, не розстріляли жодного єврея. Жодного! До того ж, у Шаргороді гетто не було огородженим колючим дротом, як, майже, повсюдно. Люди вільно пересувалися вулицями містечка, хоча, одначе, всі поголовно носили на одязі жовті шестикутні зірки. Траплялося, помирали від хвороб, епідемій, голоду, але їх таки точно тут не знищували як скотину, що практикувалося в інших гетто. Як ще мовив тоді Борис Олександрович, люди з інших обсервацій, навіть з Вінниці, Чернівців, Проскурова, Києва, за хабарі «влаштовувалися» в шаргородській колонії. А платити їм доводилося за «переселення» якраз бургомістру Шаргорода, оцьому придурку. Гудима на цьому неймовірно наживався. Чому за це його не притягли до відповідальності – він не знав…
…Років із п'ятнадцять, а, можливо, і більше тому я проїздом був у Шаргороді. Під’їхав авто до колишнього універмагу, трохи вище його – автостанція. Це був час бурхливого розквіту усякої там комерції. Хто міг, розгортав палатки, виставляв своє добро на продаж. На вузькому тротуарі – не розминутися. І враз у цьому натовпі я почув голос… Інни. Який ні з чиїм не переплутаєш. Із такою відчайдушно звабливою щербинкою на фальцеті. Я стрепенувся, підвів голову, аж наче вивищився над усіма, оглянувся. Інна йшла якраз на мене. Стільки ж то літ поминуло, а вона, здається, і зовсім не змінилася. Така ж гарна, привабна. Ну, можливо, трішки поважчала в рухах. Помітила мене і… спалахнула густою фарбою на своїй вродженій білизні обличчя. Сказала щось стиха жіночці, з котрою йшла, а переді мною зупинилася.
- У гості приїхали? – запитала якось зовсім буденно, наче не далі, як учора ми з нею зустрічалися. І не давши мені відповісти сказала:
- Заходьте до нас, почастую…
- Це ж куди? – оглядаюся на різні вивіски, що прикрашають різні приміщення райцентру.
- А он у готелі є їдальня. Я там за головного кухаря…
- Дякую. Їсти і справді не хочу, гарно поснідав. Ти ліпше скажи, як поживаєш? – була моя відповідь.
- Поживаю добре. Маю гарну сім’ю: розумного чоловіка, двійко дітей.
- Ти ж, - кажу, - вибач мені, що я не провів тебе колись неймовірно давно на поїзд. Усе життя мріяв вибачитись, аж нині, Слава Богу, випала така славна нагода: даруй за все, що не так вийшло, як, мабуть, хотілося б…
- Не треба ні за чим далеким шкодувати. То було одне життя, нині зовсім інше. Так що і за минуле треба з легкістю забути. Маємо прагнути кращого життя нині. І, насамперед, дітям, онукам також…
Як із цим було не погодитись… Інна, як і колись, залишилася для мене недосяжною…
***
Щоб уже остаточно розставити всі крапки над «і» у цій житейській історії, зауважу. Здається, в серпні 1982 року, секретаріат цк кпу затвердив мене завідуючим відділом сільського господарства і членом редколегії газети «Сільські вісті». Я став киянином. Через якийсь час на моєму робочому столі обізвався телефон. Я взяв трубку. Привітавшись, чоловік із м’яким баритоном, сказав:
- А якби я зараз вам, молодому і, здається, 32-літньому головному старшині флоту подав команду «Алюр три Хрести!», ви б знали як її виконувати? – весело справився він.
- Так точно, товаришу полковник! А, можливо, і генерал! – відповів невпевнено я.
- Ні, ні – полковник… Навічно полковник у відставці, - почулося. Це був колишній начальник Шаргородського райвідділу міліції Володимир Ілліч Федоров. – Але я ще труджуся. І, до речі, не далеко від вас. Ви – на проспекті Перемоги, 50, а я – на Великій Житомирській. Я нині – начальник управління кадрів Київського науково-дослідного інституту судової експертизи, теж киянин. Як мовиться, сам Бог велів нам зустрітись із вами, згадати шаргородські деньки за чаркою чаю…
Разів п’ять ми домовлялися про рандеву. На жаль, так і не вийшло. У людській практиці таке буває, коли час сподівань не тотожний із часом звершень. Але й це також називається повноцінним життям.
РЕЗЮМЕ ДО МАЛЮНКА: Ось таким побачив фінал твору, розламаним щастя двох ліричних героїв Новели з життя мій друг письменник, художник, скульптор із Вінниччини Микола Миколайович Крижанівський. Дякую йому щиро за увагу до мого красного письма...
НЕОБХІДНЕ УТОЧНЕННЯ: Дана Новела з життя напів художній твір, тому всі образи, за винятком зрадника, колишнього румунського бургормістра Шаргорода П. Гудими, збірні, з елементами вигадки і творчої ретуші. Якщо хтось, комусь і когось у творі нагадує, за таке автор не відповідає...
