Право безоплатного і безперешкодного водокористування вже давно закріплене у статті 47 Водного кодексу України. Однак на практиці має місце повальне встановлення огорож та споруд, які блокують доступ громадян до найбільш ласих с рекреаційної точки зору водойм.
20.02.2020 вводиться в дію вже підписаний Президентом Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення безперешкодного доступу громадян до узбережжя водних об'єктів для загального водокористування» №233-ІХ. Цей закон уточнює існуючі формулювання та вводить нові з метою посилення практичної реалізації громадянами свого права загального водокористування.
За результатами детального аналізу Закону виникає ряд серйозних запитань, а тому є побоювання, що його положення можуть знову перетворитися на недієві норми, які існували до цього часу.
Давайте розбиратися. У порівнянні із чинною редакцією новий Закон вводить пряму заборону застосовувати будь-які обмеження загального водокористування. Додатково до цього новий Закон вводить окрему відповідальність за порушення цієї заборони (максимальний штраф, наприклад для директора ресторану, який заблокував доступ до пляжу, може сягнути 17 000 гривень за одне зафіксоване порушення).
Але як буде застосовуватися ця відповідальність уповноваженим (на сьогодні це Держекоінспекція) органом? З одного боку формулювання у новій редакції статті 60 КУпАП «Обмеження у будь-який спосіб безперешкодного або безоплатного доступу…» можна вважати ефективним, оскільки це нібито позбавляє необхідності доводити яким конкретно способом було здійснено обмеження і це може призвести до масового винесення постанов про накладення штрафу. Але з іншого боку, зважаючи на суму штрафу, яка для приватного підприємця може бути значною, такі постанови прогнозовано будуть оскаржуватися у суді, де потрібно буде довести, що наявним є факт саме «обмеження» безперешкодного або безоплатного доступу. Наприклад, коли прибережна смуга укріплена від руйнування і обладнана одним причалом, на якому вже зашвартований катер і ніхто крім власника цього катеру не має доступу до узбережжя зі сторони води. Ситуація спірна і далеко не очевидно, що суд стане на бік державного органу. Та й взагалі, важливе значення матиме доведення фактів вчинення порушення конкретною особою. Ось наприклад, як буде доводитися належність паркану саме цьому конкретному підприємцю, якщо він встановив його десять років назад, самовільно і розрахувався із робітниками готівкою?
Окрім штрафу Закон передбачає ще один спосіб впливу на порушників. Це зміни до статті 60 Земельного кодексу України, якими передбачено, що факт обмеження доступу громадян у будь-який спосіб до узбережжя водних об’єктів на земельних ділянках прибережних захисних смуг, що перебувають у користуванні юридичних або фізичних осіб, а також справляння за нього плати буде підставою для припинення права користування земельними ділянками прибережних захисних смуг за рішенням суду.
Знову ж таки, виникають запитання, а як така норма буде діяти? Не зовсім зрозуміло, які наслідки матиме рішення суду про «припинення права користування» ділянкою, якщо договір оренди залишатиметься чинним. Для прикладу, Закон не вносить зміни до статті 51 Земельного кодексу України, згідно з якою підставою для розірвання договору оренди є виключно «Заборона» загального водокористування водними об'єктами, наданими в користування на умовах оренди, а не «Обмеження» такого права.
Закон також не дає відповідь на питання, чи підлягатиме припинене право користування поновленню, за яких умов, порядку та на який строк. Цілком ймовірно, що такого роду судові спори можуть бути віднесені до категорії майнових, що потребуватиме сплати заявником судового збору, що для державних органів часто є проблематичним.
Але самою цікавою новелою Закону є положення про демонтаж обмежувальних огорож або інших конструкцій, що перешкоджають доступу громадян до берегів річок, водойм та островів. Законом передбачено, що такі огорожі або інші конструкції демонтуються їхніми власниками протягом десяти днів після одержання письмової вимоги місцевої державної адміністрації чи виконавчого органу сільської, селищної чи міської ради. У разі невиконання такої вимоги зазначені огорожі або інші конструкції демонтуються за рішеннями місцевої державної адміністрації чи виконавчого органу сільської, селищної чи міської ради.
Не дуже віриться у реальність демонтажу огорож самими власниками. Для них таке зобов’язання набуває чинності виключно після одержання письмової вимоги. Але як таку вимогу вручити власнику? На практиці особисте вручення занадто ускладнене (власник не знаходиться у місця розташування огорожі, а працівники, наприклад, кафе не будуть отримувати вимогу). Вручення поштою теж складна задача. Якщо відправляти вимогу цінним листом з описом вкладення, то такий лист може просто не забиратися власником у відділенні пошти і повернеться відправнику із поміткою «за закінченням терміну зберігання». Чи буде це вважатися врученням? Очевидно що ні, оскільки власник дійсно міг не забрати листа з поважних причин (хвороба, відрядження). Якщо ж відправляти рекомендованим листом, то у відправника не залишається доказу, що саме було відправлено у конверті. Тобто доведення факту одержання письмової вимоги про демонтаж є на першому плані.
Згідно з Законом, якщо неможливо встановити власника огорожі або інших конструкцій чи особу, за рішенням якої вони були встановлені, оплата робіт, пов’язаних із демонтажем, покладається на особу, у користуванні якої перебуває земельна ділянка, на якій встановлена огорожа або інші конструкції. Ця норма містить багато корупційних ризиків (як правило на огорожах не пишуть ім’я власника і кожну огорожу можна назвати «безхазяйною»). Більше того, ця норма встановлює порядок оплати за демонтаж, але не визначає, хто саме здійснює такий демонтаж.
Далі, якщо власник не здійснив демонтаж добровільно, то має бути рішення ради чи адміністрації про демонтаж. Але якщо воно не приймається? В цьому випадку потерпілі громадяни фактично не мають механізму спонукання, оскільки судові рішення щодо колективних органів влади практично неможливо виконати за відсутності волі самого органу.
Скоріше за все цей Закон матиме вплив на майбутнє. Очевидно, що випадків самовільного блокування доступу громадян до водойм поменшає. Але вплив цього Закону на випадки, які мали місце до його прийняття (а таких багато) важко спрогнозувати. У Прикінцевих положеннях Закон місить норму згідно з якою огорожі або інші конструкції, що встановлені до набрання ним чинності, підлягають демонтажу до 21.02.2020. Але в цій частині Закон не містить посилання на те, що такий демонтаж має здійснюватися у порядку та у спосіб, що ним передбачені. На факт, що державним органам вистачить волі демонтувати такі огорожі без рішення суду.
Враховуючи вищевикладені спостереження можна спрогнозувати найближчим часом значної кількості судових спорів щодо практичної реалізації цього Закону.
