У попердній статті я намагався розкрити сутність націоналізму як явище самоідентифікації особистості, суспільної групи і суспільства в цілому з тими чи іншими системами національних цінностей і намагання сприяти їх розвитку. В цій статті я хочу доповнити деякі теоретичні погляди на сутність націоналізму і проаналізувати сутність національної ідеї та її роль в державотворчому процесі.
Задля кращого розуміння реальної сутності націоналізму і уникнення невизначеності понять доцільно розрізняти два значення самого поняття «націоналізм»:
а) широке розуміння – це розуміння націоналізму як теорії формування націй і національних держав;
б) вузьке розуміння – це розуміння націоналізму як політичної ідеології, що перебуває у стані діалогу з іншими політичними ідеологіями в процесі державотворчого процесу.
У нашому аналізі мова йде про націоналізм в першому, широкому розумінні, як теорії та ідеології формування націй, їх самоусвідомлення і розбудови національних держав. Коли йдеться про націоналізм у вузькому розумінні, то це означає не тільки пристосування ідей націоналізму до конкретного місця і часу, а й вироблення певної суспільно-політичної та економічної програми, яку обстоює політична партія, що іменує себе націоналістичною.
Перш за все необхідно наголосити на неприпустимості змішування понять «націоналізм», «патріотизм», «шовінізм» і «нацизм». Дуже часто поряд з поняттям «націоналізм» використовується поняття «патріотизм», але при цьому не враховується, що патріотизм є органічним складником будь-якої політичної ідеології, в тому числі ліберальної, консервативної, соціал-демократичної та інших. В національних державах в основному і головному націоналізм і патріотизм співпадають, в багатонаціональних державах перевага віддається поняттю «патріотизм», оскільки тут Батьківщина не пов’язана з поняттям нація. В таких державах домінуючим є поняття «політична нація» і для її характеристики більш прийнятним є поняття «патріотизм».
Досить часто в контексті понять «націоналізм» і «патріотизм» помилково, або навмисне використовується поняття «шовінізм». В радянських словниках навіть офіційно проголошувалося, що шовінізм – це крайній вияв націоналізму. При цьому ніхто не звертав увагу на те, що ці поняття означають явища різних аспектів і сфер суспільного життя: націоналізм – сфера соціокультурного саморозвитку нації від зародження до державного оформлення; патріотизм – сфера наявного державного життя і захисту його основ; шовінізм – сфера зовнішньої експансії одних держав по відношенню до інших.
Націоналізм і патріотизм за своєю природою є внутрішньо орієнтовані, а головна ціль націоналістів і патріотів – забезпечення внутрішнього розвитку. Шовінізм, так би мовити, явище із зовсім іншої опери – він орієнтований на домінування над іншими народами і державами. Крім цього, націоналізм і патріотизм є властивими як для великих, так і для малих націй і держав, а шовінізм і нацизм – це ідеологія і політика великих держав, переважно тоталітарних, котрі мають достатній ресурс для поневолення інших народів. Тобто, шовінізм і нацизм завжди є великодержавними як з точки зору того, що реалізувати цю політику можуть тільки великі держави, так і з точки зору того, що вони орієнтовані на поневолення малих держав і народів.
Характеризуючи російський націоналізм, П.Б.Струве в праці «Два национализма», визначав його як парадоксальне, спотворене явище. Відгороджуючись від інших націй, претендуючи на свою винятковість і охороняючи себе від них державним щитом, російська національність не зміцнює, а ослаблює себе, не збагачує, а збіднює. Суттєвою вадою російського державного націоналізму П.Струве вважав його принциповий антинародний характер, що позбавляє живильних соків, які може давати лише широке демократичне середовище. «Такий націоналізм не здатен закликати народи до історичного творення, бо він їх боїться. Він вічно тремтить від зовнішньої небезпеки, та це аж ніяк не зміцнює великодержавного становища Росії».
Російський варіант офіційного державного націоналізму, а точніше, великодержавного шовінізму, сьогодні функціонує в ідеології євразійства, яка потребує окремого аналізу. В статті «Російська національна ідея: нарис у контексті сучасності» І. Кресіна наголошує, що в національному питанні сучасні російські комуністи виявилися ще реакційнішими, ніж їхні попередники – більшовики. Українців і білорусів, продовжує Кресіна, вони визнають не окремими народами чи націями, а «частиною єдиного мононаціонального ядра».
Керуючись логікою сучасного євразійства, місця для української і білоруської націй та їх національних ідей, відповідно і національних держав взагалі нема і бути не може. Натомість домінантою всього цього «могутнього національного ядра» визнається євразійство. Тобто, на місце «пролетарського інтернаціоналізму» вводиться «євразійство» з його «могутнім національним ядром» і таким чином здійснюється нова спроба назавжди покінчити з ненависним національним питанням взагалі і націоналізмом зокрема. Таким чином, вибудовується новий міф щодо націоналізму та його ролі в суспільному житті взагалі і в державотворчому процесі зокрема.
Який вихід з полону міфологізованих поглядів на націоналізм?
По-перше, необхідно хоча б на якийсь час свідомо просто відмовитися від міфів і перейти на позиції науки і реального життя.
По-друге, тим, хто іменується в Україні національними меншинами і зневажливо ставиться до українського націоналізму самим собі дати чесну відповідь на питання про те, чому їх нації (російська, єврейська, грецька та інші) мають право на свою власну національну державність, а українська нація – ні. Не зайве замислитися над цим питанням і деяким українцям, котрі схильні служити кому завгодно, тільки не своїй нації. Стратегічна мета кожного націоналізму – реалізація національної ідеї і побудова власної національної держави.
Для визначення сутності національної ідеї як наукової абстракції і української національної ідеї, як її особливої специфікації, звернемося до праці уже згадуваного в попередній статті Ентоні Д.Сміта та його фундаментальної праці «Теорія націоналізму», в якій він обґрунтовує сім основоположних постулатів націоналізму:
¦ переконання, що людство природним чином поділяється на нації;
¦ нації мають свій особливий, тільки їм притаманний характер;
¦ уся політична влада походить від націй;
¦ людина, аби досягти свободи й самореалізації, повинна ідентифікувати себе з певною нацією;
¦ нації потребують свого втілення у власних державах;
¦ людина мусить у кінцевому підсумку зберігати вірність інтересам своєї національної держави;
¦ національна держава є необхідною умовою світової свободи і гармонії.
Послідовно аналізуючи ці постулати доходимо висновку, що національна ідея, яка виникла як теоретична самосвідомість національного руху, на заключній його стадії знову етатизується, перетікає в державну і зрощується з націоналізмом як процес «формування та утворення націй та національних держав». Тобто, національна ідея у найширшому розумінні – це ідея закономірності становлення націй від їх найпростіших форм до державного самовизначення і державної самореалізації.
С. Дністрянський визначав національну ідею як чинник, який об’єднує всіх членів даного народу, без огляду на державні кордони, на основі усвідомлення ними спільної культури, традицій, звичаїв, мови і виявляє себе у змаганні народів до самовизначення і невід’ємному праві кожного народу «самостійно про себе рішати, самостійно собою правити та мати у своїй хаті свою силу й правду й волю». Цей закон розвитку націй С.Дністрянський сформулював у праці «Загальна наука права і політики».
Нині, як і понад 80 років тому, актуально звучить закон розвитку націй, суть якого полягає в тому, що «нація, маючи своїх людей і свою територію, змагає до того, щоб своїй питомій культурі відкрити шлях до «цивілізації», значить до того, щоб на своїй національній території вибудувати питому державну організацію». Тобто, джерелом і першоосновою національної ідеї є не погляди, навіть видатних, людей, а об’єктивний розвиток націй від їх найпростіших самовиявів до національно-державного самовизначення і самореалізації через державу в системі світового співтовариства народів.
Логічний висновок з визначення і аналізу сутності національної ідеї може бути такий: без державного оформлення нація, як самостійна сутність, залишається самою в собі і не існує для інших націй. Про це свідчить і той факт, що в часи Радянського Союзу для світового співтовариства не існувало ні українців, ні білорусів, ні узбеків, ні, тим більше, чеченців чи інгушів, а всі сприймалися як «русские» або «советские». Так називали і тих, хто віддав своє життя у Другій світовій війні. Це сумно, але це факт. Тільки здобуття національної державності представляє світові націю як самостійну і самодостатню сутність. Навіть відома на весь світ національно-визвольна боротьба чеченської нації за свою державність ще не представила світові чеченців як націю.
У природно-історичному процесі національна ідея, що формується на основі ідеології націоналізму, набуває реального змісту в життєдіяльності окремих націй. Тому українська національна ідея – це ідея органічної єдності української нації, української землі та української держави в їх історичному становленні і розвитку, усвідомлення вдячності попереднім поколінням та відповідальності за майбутнє української нації, землі та держави.
Переходячи від теоретичних міркувань до практичних висновків, що застережуть нас від полону нових міфів, можна узагальнити, що націоналізм і українська національна ідея у безпосередньо людському вимірі є органічним елементом духовного світу кожної людини, котра:
¦ усвідомила і визнає закономірність та історичну необхідність розбудови української національної держави на своїй власній етнічній території зусиллями української нації, що є свідченням високого рівня її розвитку і здатності до самореалізації в національній державі та в системі світового співтовариства націй
¦ усвідомлює здобутки і відчуває вдячність минулим поколінням за їх внесок у культурну і державотворчу скарбницю;
¦ усвідомлює відповідальність за здобутки старших поколінь у національному державотворенні, готовність волі і енергії до продовження та удосконалення державотворчого процесу і забезпечення Українській державі гідного місця в світовій спільноті націй.
Такий основний зміст українського націоналізму і української національної ідеї, який повинен бути засвоєний кожним свідомим українцем. Але реальне життя переконує, що те, що повинно бути не завжди є. Це повною мірою стосується українського націоналізму і української національної ідеї, котрі як віддзеркалення українського національного державотворення існує, але не як здобуток свідомості, якщо не всіх, то хоча б переважної більшості українців. Тому закономірно постає питання, що необхідно робити, аби українська національна ідея стала органічною складовою свідомості кожного громадянина України і не перетворилася в черговий привабливий міф.
Для цього необхідно виконання двох основних умов.
Перша. Тим, хто ідентифікує себе як український націоналіст, оволодіти науковими основами націоналізму як політичної ідеології і системи українських національних цінностей. Пам’ятати, що діяльність по реалізації української національної ідеї – це діяльність «ЗА», а не «ПРОТИ» і він не представляє загрози для представників інших націй. Вихід на арену українського політичного націоналістичних сил свідчить про те, що саме цих сил, котрі з особливою гостротою ставлять національну проблему українського державотворення, Україні не вистачало.
Друга. Суспільство повинне відмовитися від більшовицьких догм стосовно націоналізму, залишачись на критичних позиціях до практичних дій націоналістичних і інших політичних сил, що беруть на себе відповідальність за українське державотворення. Не бути байдужим до українського державотворчого процесу.
