Про українських дурнів та дороги

Чи можуть тисячі загиблих, десятки тисяч скалічених діяльністю української держави, стати основою радикальних, системних та сталих реформ української політики?

У січні 20220-го – за місяць до повномасштабного російського вторгнення в Україну – Володимир Зеленський пояснював українцям, чому не збільшуватиме витрати на ЗСУ. «Ми можемо збільшити армію вдвічі-втричі, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги. Для нас це проблема», – казав голосом медведика Падонтінга Президент України під схвальну підтримку українців.

Попередження Заходу: «Хлопці, отямтесь, Росія ось-ось почне війну!», ігнорувались і владою, і народом. Більшість до останнього вірили, що Путін не Гітлер, тому навіщо йому війна. Американців, навпаки, вважали, що трохи "куку на муню", бо не може бути такого, щоб слов'яни почали вбивати слов'ян. Анексія Криму та досвід збройної агресії Москви у 2014 році пройшли як яблуневий цвіт.

Рівно через місяць після заяв Зеленського про пріоритет доріг над армією, по новеньким дорогам проїхали російські танки. У результаті ні доріг, ні нормального фінансування ЗСУ та очікування західних постачань техніки.

Зараз ми молимося на американські Хаймерси, хоча до цього у нас були співставні за прицільною дальністю системи залпового вогню «Вільха» і «Ураган». Більше того, максимальна дальність пуску "Вільхи" (110 км) навіть перевищувала "Хаймерси" (75 км). Та в 2019 році головком генерал Хомчак ні сіло ні впало заявив, що «Вільха» йому не потрібна і виробництво боєкомплектів для цих систем зупинилося. Причому виробничі потужності були. Зараз би використати і «Вольху» та «Ураган», як доповнення до "Хаймерсів", але у нас просто нема чим заряджати.

Кривава та цинічно оголошена агресія росіян на українські землі з Бучею, стертим Маріуполем, ракетними обстрілами, тисячами вбитих та мільйонами знедолених ілюструє просту тезу – держава Україна не створена для українців. Кров'ю українців держава розписується у власній некомпетентності.

Трагікомічне функціонування сучасної української держави полягає в тому, що своїм існуванням вона порушує третю статтю своєї ж Конституції. У ній йдеться про те, що людина, її життя та здоров'я – найвища цінність. Головний обов'язок уряду – забезпечувати права та свободи людини, а головне – захищати його безпеку.

Що ми бачимо зараз? Українців масово, неодноразово по-садистські вбивають на власній землі. Відбувається це попри те, що держава відповідає перед громадянами за свою діяльність, результатом якої, життя та безпека українців – найвища цінність! 

Сумна іронія полягає в тому, що подібне вже відбувалися на нашій території сто років тому. Як тоді причиною кривавих земель стали маніакальні сусіди по імперії нам створеній – росіяни.  

У 1918 році радянські війська під керівництвом екс-есера лейтенант-полковника Михайла Муравйова штурмували Київ, застосовуючи отруйні гази, масовий артобстріл (до 15 тис. снарядів) і, виконуючи наказ, розстріляли в Києві близько 5 тис. киян.

Однак тоді українська держава була молода та слабка. Зараз, попри тридцяти років мирної незалежності, зі списком мільярдерів у "Forbes", при сімдесяти тисяч внутрішніх військ, чверті мільйона чиновників, крутими футбольними аренами, дорогими тачками в урядовому кварталі, крові війни з росіянами на сході у 2014 році, українська держава знову не виконала свої обов'язки.

Росія за все заплатить та відповість. Але хтось в Україні відповість громадянам на запитання, чому вони гинуть на власній землі? Яким чином влада компенсує українцям їх втрати? 

Щоб відповісти на ці питання, напевно, настав час зрозуміти – у процесі побудови власної держави можна робити два кроки вперед, а один назад, а можна стрибнути як "Пилип з конопель", в коноплі і, одурманившись медіа, дешевим газом, споживанням: "машини, квартири та гроші, гроші, гроші!", забути, що держава – це у першу чергу безпека.

До 24 грудня тріп тривав під дудку політичного істеблішменту, який набиваючи кишені баблом платників податків, годував народ байками про шашлики, сподіваючись втекти на "Land Cruiser", що стояв заправленим на задньому дворі.

Нам, українцям треба реально і тверезо подивитися на все, що відбувається та усвідомити диспозицію: Україна – це економічно відстала країна на краю Європи, ВВП на душу населення співставне з ВВП Афганістану, кеш-флоу на 70% перерозподіляється через державу, громадяни якої сперечаються про мову і прапор.  

Постсовок з якого випала сучасна українська держава, міцно тримає її за барки, нав'язуючи свої соціальні практики – недовіру, корупцію, невибагливість до політиків та влади, соціально-утопічні гасла, половинчастість реформ та абсурдне насильство. 67% українців, що користуються високошвидкісним інтернетом, і відповідно мають доступ pornhub.com, можуть потрапити під 301 "порнографічну" статтю Кримінального кодексу. Яке поле для невмотивованого насильства!

Постсовок – це небажання знати свої права та навички їх відстоювати. Навіщо, якщо можна підмастити хабарем? Звідси і надія на начальство, президента, які прийдуть і «все порішають». А наш істеблішмент використовує політику, чи то для набивання кишень, чи проведення антиукраїнських операцій, як це було за часів Януковича. 

Електоральний Майдан, що підняв пана Зеленського на верхівку влади, так прагнув нових обличь, що не помітив­ – це маски старої номенклатури, яка воювала проти Майдану. Вишенькою на торті печерського травесті став заступник керівника офісу Президента Олег Татаров, який керував невдалими міліцейськими операціями проти Самооборони Майдану.  

Невдасі дали покерувати. І таких невдах в українській державній машині – тисячі. Хоча чому, невдахи? Люди у поті чола працюють на особистий, а не суспільний інтерес, за наші з вами податки. Тому невдахами, дурнями є ми.

Чи можуть тисячі загиблих, десятки тисяч скалічених діяльністю української держави, стати основою радикальних, системних та сталих реформ української політики? Останнє слово я вживаю в класичному античному розумінні як "діяльність самоврядування в державі, спрямовану на вирішення питань життя суспільства". 

Влада як нинішня так і минула має відверто подивитися на підсумки свого тридцятирічної «панування» і від усвідомлення результатів з нею станеться метаноя (μετάνοια) — «жаль (про те, що трапилося), «каяття» і як наслідок – зміна розуму, «зміна думки», «переосмислення» та формування нових соціальних практик. 

І ми, громадянське суспільство, мусимо контролювати, допомагати, спряти. Створюючи інститути, виборно змінючи владу, делегуючи своїх представників у місцеві громади, законодавчу та виконавчі гілки. Все це заради нашої цілі – ліберальна, заможна та мілітарна держава. 

Інакше так і залишимось дурнями, по дорогах яких катаються російські танки.