Notar Ego

"Секрет щастя - це маленьке его. І товстий гаманець. Добре вино теж допомагає. Але ж це і не секрет зовсім, чи не так?" Р.Л. Стівенсон. Дивна історія доктора Джекіла і містера Гайда

Реалії нотаріальної практики: що більшого тлумачення норм права потребує нотаріальна дія, то більша імовірність відмови у вчиненні такої нотаріальної дії. Доволі часто нотаріуси уникають вчиняти нотаріальні дії у юридично невизначених ситуаціях.

У цій статті поділюсь досвідом оскарження постанови нотаріуса про відмову видати свідоцтво про право на спадщину за законом.

Троє спадкоємців (дружина померлого спадкодавця і двоє дітей від попереднього шлюбу) ділили спадщину. До складу спадщини входила і земельна ділянка, приватизована померлим у 1998 році під час перебування у шлюбі. Діти звернулися у суд із позовом до третього спадкоємця (дружини спадкодавця) про визнання права власності в порядку спадкування за законом, зокрема, просили визнати за кожним з них по 1/3 частці земельної ділянки. Потім зменшили позовні вимоги. У 2006 році суд затвердив мирову угоду між цими трьома спадкоємцями, але у тексті мирової угоди було записано лише про визнання права власності в порядку спадкування за кожним із дітей по 1/6 частці земельної ділянки, про частку дружини спадкодавця нічого не зазначалось.

Нотаріус відмовив видати дружині померлого спадкодавця свідоцтво про право на спадщину за законом на частку земельної ділянки. У постанові вказав, що земельна ділянка була особистою приватною власністю померлого відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України. На думку нотаріуса, земельна ділянка повинна бути поділена у рівних частках між трьома спадкоємцями, а частки, визначені судом в ухвалі про затвердження мирової угоди, не відповідають вимогам закону.

У суді я представляв інтереси дружини померлого спадкодавця. Потребувало вирішення питання: чи є затверджена судом мирова угода між спадкоємцями документом, що змінює розмір часток у спадщині? Нотаріус наполягав на тому, що частки у спадщині кожного із спадкоємців є рівними, якщо нема письмової угоди між спадкоємцями, посвідченої нотаріусом (стаття 1267 Цивільного кодексу України). Тому нотаріус вказував на помилковість ухвали суду про затвердження мирової угоди між спадкоємцями, тим паче, якщо в ній не вказано про розмір частки третього спадкоємця.

У судовому засіданні як третя особа була присутня донька спадкодавця, яка підтвердила укладення мирової угоди. Повідомила, що як держаний службовець вказувала у щорічних деклараціях про доходи про право власності на частину земельної ділянки, яку за нею визнано відповідно до ухвали суду про затвердження мирової угоди. У Єдиному державному реєстрі декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування були її декларації, у яких зазначено про володіння часткою у 16,67% земельної ділянки, що відповідало 1/6 частці. Було зрозуміло, що цьому спадкоємцю підходить позиція нотаріуса, яка дозволяла збільшити спадщину щодо частки земельної ділянки до 1/3.

У спростування такої позиції нотаріуса я вказав, що зазначення донькою спадкодавця у щорічних деклараціях про доходи про право власності на частку 16,67% земельної ділянки доводить її згоду на прийняття у спадщину 1/6 частини земельної ділянки, а не 1/3, як про це вказує нотаріус. У разі затвердження судом мирової угоди і закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Отже, діти спадкодавця позбавлені права повторного звернення до суду із позовом про визнання права власності в порядку спадкування на частину земельної ділянки, яка належала спадкодавцю. Таким чином, діти спадкодавця можуть одержати свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/6 частину вказаної земельної ділянки (кожен із них). Решту земельної ділянки має право успадкувати моя клієнтка. Ніяких законодавчих перешкод для цього не існує і це не порушуватиме права інших спадкоємців. Право спадкоємців змінювати розмір частки у спадщині когось із них передбачено ч. 3 ст. 1267 Цивільного кодексу України. Тому 2/3 земельної ділянки має право успадкувати моя клієнтка.

Іншим наріжним каменем позиції нотаріуса був правовий статус земельної ділянки, бо у мотивувальній частині ухвали суду, якою затверджено мирову угоду між спадкоємцями, було зазначено, що вони є спадкоємцями в рівних частинах. Нотаріус наполягав, що такий висновок суду вказував, що він визначив земельну ділянку як особисту приватну власність спадкодавця. На час затвердження судом мирової угоди у 2006 році ще не було закону про те, що особистою приватною власністю дружини/чоловіка є земельна ділянка, набута нею/ним за час шлюбу внаслідок приватизації. Закон такого змісту (Закон № 4766-VI) було прийнято лише у 2012 році, яким доповнено частину першу статті 57 Сімейного кодексу України пунктом п'ятим. Виходячи із цього, нотаріус наполягав на помилковості ухвали суду про затвердження мирової угоди, а тому її не можна брати до уваги для зміни розміру часток у спадщині.

Я зазначив, що рішення суду, прийняте у 2006 році, слід тлумачити у контексті тих соціальних, правових, історичних умов, за яких воно було прийнято. Віднесення судом земельної ділянки, приватизованої спадкодавцем, до майна, набутого за час перебування спадкодавця у шлюбі із моєї клієнткою відповідало судовій практиці того часу: за відсутності прямої норми матеріального права вважалось, що земельна ділянка, набута одним із подружжя за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України, є спільною сумісною власністю подружжя.

Це підтверджується, зокрема, тим, що Законом № 2913-VI (2913-17) від 11 січня 2011 року було доповнено статтю 61 Сімейного кодексу України частиною п'ятою, згідно із якою, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Тобто прийняття Закону № 2913-VI (2913-17) від 11 січня 2011 року про доповнення ст. 61 Сімейного кодексу України передувало прийняттю Закону № 4766-VI від 17 травня 2012 року про доповнення ст. 57 Сімейного кодексу України.

Крім того, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, а тому законодавче визначення того, що приватизована одним з подружжя земельна ділянка є його особистою приватною власністю, закріплене у 2012 році, не можна застосовувати до відносин, які виникли раніше.

Отже, при затвердженні мирової угоди судом у 2006 році було правильно визначено, що земельна ділянка була спільною сумісною власністю спадкодавця і його дружини, бо набута за час перебування у шлюбі. Тому 1/2 частина спадкового майна належить моїй клієнтці як дружині померлого спадкодавця як частка у праві спільної сумісної власності. Інша 1/2 частина спадкового майна підлягає поділу між трьома спадкоємцями першої черги за законом, що й становило частки доньки і сина спадкодавця по 1/6. Загалом розмір частки моєї клієнтки повинен становити 2/3 частини земельної ділянки (1/2 + 1/6 = 2/3).

При розгляді цієї справи суд зайняв мою позицію і відхилив аргументи нотаріуса про помилковість зміни розміру часток у спадщині спадкоємців за законом відповідно до затвердженої судом мирової угоди, а також про правовий статус земельної ділянки, як особистої приватної власності спадкодавця. Суд задовольнив позовні вимоги моєї клієнтки повністю, скасував постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, зобов'язав нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частини земельної ділянки.

Із текстом рішення суду можна ознайомитись за лінком http://reyestr.court.gov.ua/Review/77649758

Це рішення суду набрало законної сили і виконане нотаріусом.