Куди ми йдемо?

Незважаючи на ейфорію від Євромайдану, що став знаком реанімації громадського суспільства в Україні, слід визнати: він продовжує існувати завдяки зусиллям студентської молоді. Більшість киян готові приходити на Майдан у вільний час, тобто протестувати, кол

Незважаючи на ейфорію від Євромайдану, що ставзнаком реанімаціїгромадського суспільства в Україні, слідвизнати: він продовжуєіснувати завдякизусиллям студентської молоді. Більшість киян готовіприходити на Майдан у вільний час, тобто протестувати,коли зручно, ане коли необхідно.

Зараз проєвропейський рух в Україні тримається намолодіжномуавангарді з найкращих вишів,але кількість політичноактивних студентівмала (хто б там що не казав), що не дозволяєоптимістично оцінювати якість вітчизняного громадськогосуспільства в цілому.

Усе це наводить на певні роздуми, які, на моюдумку, виникають убагатьох громадськихдіячів країни.

Хвороба українськогосуспільства

Сучасне українськесуспільство хронічно хворе. І проти його хвороби звичайні ліки безсилі. Неіснує пігулок чи ін’єкцій,здатних за короткий термін нас вилікувати.

У ході історичнихмутацій ми втратили хромосому громадянськості. Втратили, бо українська держава (урізних її проекціях) уже не один раз існувала. Ми мали й видатних політичнихдіячів, і славетні сторінки історії, але все змінилося, й зараз ми рухаємося вневідомому напрямку.

На фоні світовихтрендів, які з запізненням, але таки проникають у країну, втрата хромосомигромадянськості призвела до появи практично безініціативного суспільства,неспроможного колективно захищати свої права.

Це проблеманаціональної ідеології, думок, з якими засинають і прокидаються мільйониукраїнців. Суть цієї ідеології полягає в наступному: встигни якомога більшеспожити, отримай максимум задоволення від існування, не переймайся тяжкимиміркуваннями про долю власного народу – живи в кайф.

При цьому засобине важливі, бо мораль вже давно перетворилася на слабку тінь величезного стовпапід назвою «шкурництво».

Наша ідеологія – це ідеологія персональногоегоїзму.

Наша війна – це нескінченні компроміси з власноюсовістю.

«Так» не можна робити, бо система сприйме тебе як ворога й розчавить. «Так» не можна говорити, бо система затавруєтебе як виродка або божевільного. «Так»не можна думати, бо система відчує зневагу до себе й закриє можливості розвиткудля тих, хто не хоче вписуватися в межі дозволених способів мислення.

Свобода вираженнядумок, свобода вибору власної позиції знищується страхом перед цією ідеологією.Страх – це зброя масового знищення української політичної нації.

Ця ідеологіяперсонального егоїзму з сильним присмаком тваринного страху за свою долю усюди.Українці бояться втратити своє гарантоване злиденне місце. Тому вони боятьсяоб’єднуватися в громадські організації, партії для захисту своїх інтересів.Тому нас топчуть чоботами по обличчю, нехтують нашою честю.

У суспільства немаєбажання захищати власні права, права прийдешніх поколінь (є лише кількапринципових винятків), бо в Україні повністю відсутня мотивація робити щось длямайбутнього, щось альтруїстичне, щось с претензією на окрему «сторінку в історії».

Чому хромосомагромадянськості не відродилася після створення незалежної України?

По-перше, несправедливістьпороджує систему тотальної недовіри. На зміну тоталітарному політичному режимув Україну прийшов тоталітарний режим знецінення громадянських чеснот.

Злочиннийперерозподіл капіталу на початку дев’яностих років ХХ століття розділивукраїнців на жебраків та олігархів, фактично створивши в державі системустанового права. Ця фатальна несправедливість заблокувала еволюційних розвитокгромадянськості.

По-друге, немаєкерманичів, здатних запропонувати суспільству надмету. Більшість молодихлідерів, схильних як до правої, так і до лівої риторики, не можуть виробитичітку та зрозумілу формулу розвитку України. Звичайні гасла «проти корупції»,«проти мажорства» і т.п. не дають очікуваного результату. На них ніхто нереагує.

Політичнийпростір перенасичено різними «радикалами», «крайніми», «революціонерами» таіншими горлопанами, які своїм блюзнірством знищують ідею активної громадянськоїпозиції й суспільно корисної дії.

Тому слід зробитилогічний висновок: Україна потребує нових політичних трендів, нових облич,нових ідей і підходів. Ми не можемо весь час боротися із травмою народженнядержави. Це могли дозволити собі наші батьки, але не ми. Ми не можемо витратитивсе життя на боротьбу з політичними клоунами.

Минуле поколінняпередало нам у спадок політичну незалежність. Ми ж маємо перетворити Україну наміцну й ефективну державу.

Що для цього потрібно?Зовсім небагато – довіра.

У пошуках довіри

Довіра – цеосновний політичний капітал.

Коли до влади приходитьновий президент або уряд, зазвичай кажуть про «кредит довіри». Що не дивно, бонарод може певний час терпіти незручності, аби потім отримати блага, обіцяні впередвиборних перегонах.

Сьогодні існуєдефіцит капіталу довіри, аджедля накопичення останнього потрібно багато часу.Гроші можуть вирішити далеко не все. Наприклад, скуповування електорату, якпоказали парламентські вибори 2012 року, не дає гарантій на перемогу, бо довіруза грошові чи продуктові подачки придбати неможливо.

Неможливонапрацювати довіру порожніми гаслами, виступами на вечірніх ток-шоу і рекламнимспамом.

Довіра здобуваєтьсялише в спільній роботі з виконання певних завдань. Вони можуть бути різними йспрямованими на мобілізацію різних вікових груп.

Іншими словами,основною умовою отримання політичної довіри є колективна робота з розв’язанняякоїсь проблеми. Тому, на мою думку, створення реально функціонуючихгромадських організацій з чіткими та зрозумілими завданнями є головним крокомдо відродження політичної довіри.

Проведенняспонтанних та масових акцій протесту – основний метод ефективної політичноїдії, з якою влада змушена буде рахуватися.

Якщо в Україні несклалася система адекватного представництва «виборець – партія», можливо, намслід працювати над схемою взаємодії «виборець – громадська організація –партія».

Суть останньої в тому,що сильні громадські організації з великою кількістю членів (наприклад,мистецькі спілки, неурядові професійні об’єднання працівників освіти, медицини,спортивних закладів, територіальні громадські об’єднання і т.п.) можуть стати«банками довіри» для партій і політиків.

Громадськіорганізації здатні легко перейняти на себе функцію лобістів суспільнихінтересів, щоб «торгуватися» з політиками. Для цього потрібна лише певнакількість лідерів, які не побояться виступити організаторами «української«Солідарності».

У пошуках довіринам доведеться пройти довгий шлях. Але треба сподіватися на те, що бажанняпокращити життя українського народу – це той спільний знаменник, навколо якогопід різними стягами можна об’єднати всіх нас.

Тому закликаю васстворювати й брати активну участь в діяльності вже існуючих громадськихорганізацій, підтримувати соціальні акції.

Ніхто, крім нассамих, не зробить нас справжніми громадянами. Цьому потрібно вчитися, цьогопотрібно прагнути для кращого майбутнього.

ВолодимирНетребенко,

Голова громадськоїорганізації «Єдина Сила»