Міфи накопичувальної пенсійної системи

Багаторічна імітація пенсійної реформи створила велику кількість міфів і домислів, як правило, з негативним відтінком щодо запровадження накопичувальної пенсійної системи.

Зупинюсь на найбільш показових із них.

Міф 1. Запровадження накопичувальної пенсійної системи (НПС)  - одна із незначних поточних реформ, яка стосується лише майбутніх пенсіонерів та лобіюється «нечистими на руку людьми».

Фактично ж, запровадження НПС – комплексна державна проблема, яка має величезний вплив на ключові фактори розвитку країни, якими є:

1. Макроекономічна стабільність. Збереження однорівневої пенсійної системи це, щонайменше, консервація нинішньої залежності стану публічних фінансів від обсягу пенсійних виплат: видатки Пенсійного фонду України в 2019 році склали 436 млрд грн (еквівалентно 44% доходів державного бюджету), з яких 194 млрд грн – трансферти із держбюджету.

2. Соціальна стабільність. Пенсія дуже маленька, середній розмір - 3 393 грн в місяць. Та, як вірно сказав недавно Прем’єр-Міністр, через 15 років державної пенсії фактично не буде, бо такою є демографічна та економічна реальність. Єдиний вихід – додаткова пенсія із НПС, яка не тільки дає людині впевненість, але й може змінити нинішню модель життя українців, яка продукує бідність в поважному віці, на достойну і небідну.

3. Політична стабільність. Запровадження НПС – це реальний крок від державного популізму до відповідальності громадян за своє життя і майбутнє, послаблення залежності пенсійної системи від непродуманих багаторічних політичних втручань.

4. Економічне зростання. Пенсійні накопичення – потужне джерело внутрішніх інвестицій та економічного зростання. Активи накопичувальної пенсійної системи світу, які на початок 2020 року склали немислимо величезні 47 трильйонів доларів,  є приватною власністю конкретних громадян і, одночасно, колосальним суспільним ресурсом, що лежить в основі економічної могутності країни та її розвитку. Активи накопичувальної пенсійної системи США - це 136% ВВП країни (29  трильйонів доларів), Великої Британії – 126% ВВП (3,6 трл. дол.), Нідерландів – 187% ВВП (1,7 трл.)... Але й наші сусіди з якими ми розпочинали пенсійні реформи практично одночасно,  виглядають дуже пристойно: Чехія – 22,5 млрд. дол.. пенсійних накопичень громадян; Польща – 40,9 млрд. дол., Словаччина – 13,3 млрд . дол.

Водночас, накопичувальні пенсійні активи України – це лише  108 мільйонів дол. (0,1% ВВП). Найменша сума серед всіх країн і найменша частка ВВП теж серед всіх. Менше, навіть, ніж Грузія (180 млн.) чи Вірменія (524 млн.), хоч там населення в рази менше і пенсійні реформи вони розпочали на 15 років пізніше. Про ресурс для економічного зростання підстав говорити немає.

Міф 2. Запровадження НПС не на часі.

Друга половина 90-х років минуло століття  ознаменувалася початком пенсійних реформ в країнах Європи.

Україна тоді йшли в загальноєвропейському тренді. 1998 рік – Указ Президента про початок пенсійної реформи в Україні. 2001 рік – Послання Президента до Парламенту та Уряду «Про основні напрями реформування системи пенсійного забезпечення». Затверджується і починає реалізовуватися Дорожня карта пенсійної реформи з таким графіком:

2001 -2002 – схвалення організаційно-правових засад пенсійної системи, реформа 1-го рівня (Солідарної системи).

2003-2004 – запровадження 3-го рівня - добровільної накопичувальної системи.

2005-2009 - запровадження 2-го рівня – обов’язкової накопичувальної пенсійної системи. Завершення пенсійної реформи.

Пройшло 20 років з початку реалізації Дорожньої карти пенсійної реформи. І хоча законом України ще в 2003 році було встановлено, що пенсійна система країни є трирівневою у складі солідарної, обов’язкової накопичувальної та добровільної накопичувальної систем, другий рівень, хоч він і є ключовий реформаторським кроком, так і не запроваджено. Тобто за цей час пенсійна система навіть не склалася інституційно, тож фактично, реформу провалено.

Так сталося, що питаннями пенсійної реформи займаюся із 2005 року, тому дозволю пошукати відповіді на питання «чому так сталось?» Думаю, що окрім махрового популізму, який завжди і на всіх рівнях супроводжував пенсійні питання, головне ж все таки  тут слабкодухість, хуторянство, непрофесіоналізм та нехтування національними, державними інтересами в угоду популістським рішенням, невміння і небажання організувати процес роботи з боку основних діючих осіб та виконавців. Часто до цього додавалось й інтриганство замість конкретної справи. Прізвища діючих осіб того часу теж відомі. Прийшли інші люди. Але ми знову чуємо тезу, що «запровадження накопичувальної пенсійної системи сьогодні не на часі».

Міф 3. Немає джерел для сплати внесків до НПС, які, до того ж, є непосильною ношею для Пенсійного фонду України (ПФУ) і роботодавців.

Щодо ПФУ, то внески до ПФУ і НПС розділені і не перетинаються. Тому взаємного впливу тут немає. Як і немає ні законодавчого (відповідну норму касовано в 2017 році) ні фінансового зв’язку між дефіцитом ПФУ і терміном запровадження НПС.

Щодо роботодавців. В 2015 році в ході реалізації пропозицій Міністра фінансів Парламент огульно зменшив ЄСВ із 36% (42%) до 22%. Але у цьому  20-и відсотковому зменшенні знаходились передбачені законом 7% внеску до НПС, які одним махом «під шумок» теж ліквідували.

Та сьогодні важливим є, навіть, не стільки відсоток внеску, як запуск самої системи. І тому пропозиція Прем’єра встановити пенсійні внески на старті за схемою 2+2, де 2% - внесок від роботодавця за рахунок зменшення ЄСВ і 2% - від працівника за рахунок зменшення ПДФО,  виглядає гарною. Хоча, думаю варто періодично нагадувати роботодавцям і про подаровані їм 7% у складі двадцяти відсоткового зменшення ЄСВ, починаючи із 2016 року.

Міф 4. Запровадження НПС не можна здійснювати на основі існуючих інституційних компонентів системи Недержавного пенсійного забезпечення. Воно потребує створення спеціалізованих державних монополій, зокрема Централізованого Накопичувального фонду (Пенсійного казначейства) та залучення Центрального адміністратора.

Лукавий міф. Ще законом 2003 року «Про загальнообов’язкове державне  пенсійне забезпечення» було встановлено, що однією із умов запровадження 2-го рівня є набуття досвіду роботи системою 3-го рівня - Недержавного пенсійного забезпечення (НПЗ).

За 16 років, з моменту свого запровадження добровільна, децентралізована система недержавного пенсійного забезпечення набула великого досвіду роботи. Думаю, що сьогодні вона є найбільш надійною і гнучкою серед усіх складових фінансової системи країни. Це підтверджено як мінімум чотирма викликами, в яких вона вистояла і зберегла позиції:

- фінансова криза 2008 – 2009 року, яку система пройшла із мінімальними втратами;

- війна на Донбасі, коли Недержавним пенсійним фондам (НПФ) вдалось практично в повному обсязі вивести свої активи із зони ДНР – ЛНР, приклад НПФ «Причетність» та інших;

- валютна криза 2015-2016 року, коли Недержавні пенсійні фонди  вистояли і зберегли позиції, особливо в порівнянні із банківським сектором, який втратив більше 80 банків і мільярди гривень депозитів громадян («банкопад» 2015-2017 років);

- корупційні виклики та корупційні скандали нашого часу, в яких НПФ не замічені ні зараз, ні раніше. І навпаки, Пенсійні фонди створені за особливим, ніж НПФ, статусом (Корпоративний НПФ НБУ, НПФ банку «Аркада») виявились вразливими. 

Водночас, запровадження НПС на основі Централізованого Накопичувального фонду (Пенсійного казначейства) та залучення Центрального адміністратора  несе в собі ризики непрацездатності системи, яка до того ж, буде фактично монополізована державою, з високими ризиками корупції, з пониженою надійністю для людей, із загрозою для розвитку добровільних пенсійних накопичень. І вимагає це значних бюджетних ресурсів та щонайменше двох років на підготовку до запровадження.

Підсумок:

1. Більшість міфів про НПС є неправдивими.

2. Запровадження НПС є важливим фактором фінансової, соціальної та політичної стабільності.

3. Цей крок спроможний не тільки підвищити соціальний захист громадян, а й оздоровити фінансову ситуацію та дати поштовх економічному зростанню.