Нерозуміння проблем, гра в наперсток?

Послання президента, реформи, держава - це ті проблеми, які сьогодні на слуху. Ця стаття - одна з точок зору на цю проблему.

Виступ Президента України з щорічним Посланням до Парламенту і всього українського суспільства за своїм статусом є непересічною подією. Це воістину повинна бути подія, яка підводить підсумок життя і діяльності суспільства за відповідний період і визначає пріоритети на перспективу. Але що вийшло насправді?

Покінчивши із загальною характеристикою міжнародної ситуації, що зайняло 10% офіційного виступу Президента, він перейшов, здавалось би, до суті виступу. Цю частину виступу пан Янукович розпочав зверненням: «З цієї трибуни  я хочу звернутись до кожного українця із закликом: досить жалітись і принижуватись. Україна - сильна і амбітна держава. Настав час проявити український характер, довести і собі, і світові, що Україна – це країна-лідер». Уже цими словами пан Президент образив усіх українців, які, по-перше, вони ніколи нікому не жалілися і ні перед ким не принижувалися. Вони в усі віки працювали і боролися, шукали кращої долі на чужині, але і там не принижувалися. Саме почуття гідності і надія виключно на власні сили створювали ситуацію гноблення сильнішими сусідами, організація голодоморів, бо були не тільки 1932-33 роки, а й 1947 рік.  Напевне, не зайвим було б і пану Президентові хоча б коротко ознайомитися з історією українського народу, саме народу, а не держави чи бездержавності. Що стосується продажності і приниження, то цей докір можна адресувати українській еліті минулого і нинішній.

По-друге, заклик «довести і собі, і світові, що Україна – це країна-лідер» можна розцінити не інакше, як насмішка над Україною і її народом. Про яке лідерство може йти мова з точки зору реальних ресурсів України взагалі, якщо навіть не брати до уваги корупцію, жлобство і крохоборство влади? Про яке лідерство може йти мова при злиденному народі, застарілих виробничих технологіях і вимиранні народу? Це дуже нагадує більшовицьку брехню, що наш народ найбагатший і найщасливіший у світі і попереду планети всієї, що ми ось-ось доженемо і переженемо. Настільки треба зневажати український народ, щоб знову замість практичної роботи на користь українського народу і України,  вішати йому на вуха таку лапшу!

Далі Президент декларує: «Україна є лідером по запасам чорнозему і має все необхідне для того, щоб вийти на позиції одного із аграрних лідерів сучасного світу». Невже нікому було сказати Президенту, що лідирувати можна лише в тому, що роблять люди, а в тому, що дав Бог лідерства ніякого бути не може. Чорнозем є даром Божим і ніякої заслуги в тому, що його так багато на території Української держави нічиїх заслуг нема. Але надія на те, що за словесним бадиллям заховати не тільки бездарність влади вирішувати державні проблеми, а й її корупційну систему.

Ще більш  цинічно звучить декларація про те, що «Щоб докорінно змінити ситуацію, ми повинні побудувати демократичну модель політичної системи та сучасну, конкурентну державну владу. В їх основі - верховенство права, розвинена правова культура, збалансована представницька демократія, сильне самоврядування, ефективний державний менеджмент». Про  «демократичну модель» свідчить зневага до конституційних вимог створення парламентської більшості з «тушок», відміна по суті кишеньковим Конституції Конституційним судом, який не має на це найменших повноважень, ліквідація районних рад в Києві, створення системи судової і прокурорської безконтрольності в інтересах влади, масова заміна голів держадміністрацій представниками однієї політичної сили «проффесіоналів»  і т.д. и т.п. А якщо говорити про безчинство на рівні місцевої влади, то тільки один приклад з власного життя: два роки без хабара я не можу оформити акт на три сотки присадибної ділянки. Це масове явище, але Президент, як «батько» нації цього не бачить.

Далі в Посланні все іде в такому ж стилі. Тому я не буду відволікати увагу шановних колег, а зупинюсь ще лише на тлумаченні Президентом проблем сектору безпеки. Як завжди, починаючи з критики попередників, Президент наголошує: «Протягом 2010 року ухвалено радикальні рішення щодо розвитку вітчизняного оборонно-промислового комплексу. Створено нову схему управління ним. У 2010 році нами була підготовлена оновлена Стратегія національної безпеки України. Вже опрацьовано якісно нову Військову доктрину, яка враховує зміни військово-політичної обстановки і виходить із позаблокової політики нашої держави. Йде розробка нової Концепції реформування Збройних Сил України, яка визначить нову модель ЗСУ. В цьому контексті хочу ще раз підкреслити: політика позаблоковості —  наріжний камінь української зовнішньої і безпекової доктрини. Позаблоковість розглядається Україною як послідовна позиція захисту національних інтересів без участі у військових союзах, що створює необхідні можливості для розвитку партнерських, взаємовигідних стосунків із іншими державами та міжнародними організаціями за усіма напрямами. Ми виходимо з розуміння, що більшість сучасних викликів та загроз мають глобальний характер. Їх подолання вимагає об’єднання зусиль країн світу та спільних підходів до забезпечення регіональної та глобальної безпеки. І Україна готова до такої співпраці».

Що в цій частині виступу викликає принципові заперечення?

По-перше, констатація того, що ніби то уже зроблено в реальному житті не має місця, за винятком того, що Міністр оборони дозволив собі за рахунок держави здійснювати «дальні странствія» на Камчатку і Далекий схід по місцях своєї колишньої служби. Так само і екскурсія Президента до Брунею обійшлася державному бюджету в копієчку і було б дуже цікаво, якби влада оприлюднила економічний ефект хоча б від цих двох вояжів. А чи не підривають національну безпеку чисельні і нічим не обгрунтовані вояжі сотень народних депутатів? Тому питання національної безпеки – це питання раціонального використання матеріальних і фінансових ресурсів країни.

По-друге, констатація того, що «йде розробка нової Концепції реформування Збройних Сил України, яка визначить нову модель ЗСУ» представляє собою гасло для необізнаних. За роки незалежності це вже четверта Концепція без найменшого реформування, якщо під цим не розуміти масове скорочення особового складу, нищення військових містечок, перейменування Національної академії в університет, а військових училищ в інститути і академії зі збереженням тих же програм і кадрового складу та деяка зміна організаційно-штатної структури без найменшого оборонного і економічного результату.

По-третє, найвищим показником фальші в словах Президента є заява про те, що  «політика позаблоковості —  наріжний камінь української зовнішньої і безпекової доктрини. Позаблоковість розглядається Україною як послідовна позиція захисту національних інтересів без участі у військових союзах, що створює необхідні можливості для розвитку партнерських, взаємовигідних стосунків із іншими державами та міжнародними організаціями за усіма напрямами». 

«Молитва» на позаблоковий статус означає, що наші «вожді» в рангах депутатів і Президента не розуміють, що позаблоковий статус – це вчорашній день. В Європі нема країни, яка не була би членом того чи іншого воєнного блоку або не намагалася стати його членом. Посилання на фінів чи шведів абсолютно безпідставне, бо вони є членами Європейського Союзу, який уже не один рік здійснює свою власну безпекову і оборонну політику. Цей процес набув особливого змісту після вступу в дію Лісабонської угоди.

Якщо називати речі своїми іменами, то проголошення позаблокового статусу – це розрахунок Президента з Росією за своє президентство і підготовка України до приєднання до ОДКБ. Тобто, і в цьому відношенні влада грає з громадянами в наперсток. Невже українське суспільство настільки сліпе, що не бачить того факту, що навіть Росія і США  в сучасних умовах не можуть бути позаблоковими? Якщо сучасна політична еліта України (не українська еліта, а саме України) хоче привести Україну в ОДКБ, ЄЕП, Митний союз і ще далі, то про це треба сказати відверто, а народ, надіюсь, прийме рішення і буде за нього розплачуватися.

По-четверте, стосовно перспектив членства України в Європейському Союзі Президент наголосив: «Фундаментальною складовою концепції національного прагматизму є стратегія європейської інтеграції України. Сьогодні Україна веде активний переговорний процес щодо Угоди про асоціацію. Підписання цієї Угоди створить передумови для повноцінної інтеграції України у європейський економічний, соціальний, культурний та правовий простори». 

Це ще одне свідчення нерозуміння командою Президента того, що бути одночасно в двох «зонах» неможливо в принципі, бо в кожній зоні діють свої правила. Те, що Євросоюз веде з Україною переговори не свідчить, що ці переговори закінчаться позитивно для України. Нове проголошення багатовекторності веде Україну в нікуди.

Показовим є те, що вся команда, а точніше бригада, Президента з перших хвилин після виступу почала представляти його як вищий здобуток суспільно політичної думки. В той же день на екрані знову фігурувала А.Герман і намагалася переконати в історичному значенні нинішнього Послання. Говорячи, що виступ Президента в Верховній Раді лише тези, а глибинний зміст в самому кількасот сторінковому Посланні. Але лицемірний виступ зробив свою справу. Не думаю, що навіть усі члени Уряду прочитають текст послання, а тим більше депутати. Щодо пересічних громадян, то можливо найв?їдливіший пенсіонер може взятися за його читання. Тому говорити, що організуючий і мобілізуючий зміст Послання ще розкриється – це, у кращому випадку, видання бажаного за дійсне, а насправді безвідповідальне відношення до своїх прямих обов?язків і безпардонна брехня. Ми ще пам?ятаємо Послання Президента Л.Кучми 2002 року «Єропейський вибір», в якому урочисто проголошувалося, що в 2011 році Україна має стати членом Європейського Союзу. Уже тоді мислячі люди розуміли, що ці прожекти виконаними бути не можуть. Але це нікого не турбувало. Не думаю, що нинішнє послання буде сприйняте з ейфорією. Але і Президент повинен подумати ким себе оточувати: тими, що говорять йому те, що він хотів би почути, чи тими, хто здатен аналізувати реальну ситуацію і готувати адекватні заяви і рішення.