Ілюзія інклюзії

Інклюзія – це про що? Безперечно, про права людини. Дотримання прав людини – неодмінна умова розвитку сучасного демократичного суспільства.

Інклюзія – це про що? Безперечно, про права людини.  Дотримання прав людини – неодмінна умова розвитку сучасного демократичного суспільства. Це основа, базис, без якого жодна суспільна будова не відрізнятиметься міцністю. Права людини – це те, про що вже майже все відомо, і те, що й досі постійно порушується.

Держава гарантує права людини на рівні законів, однак без внутрішньої поваги та розуміння рівних прав кожного громадянина це фактично призводить до правової дискримінації на різних рівнях.

Права людини – це основний елемент інклюзії, без якого вона банально перетворюється на ілюзію. Можна зробити тисячі пандусів та поставити спеціальні туалети, але без  елементарної розмови з людьми тут не обійтись. Історія знає багато прикладів, коли елементарна роз’яснювальна робота давала надзвичайні результати. Прийшовши до влади президент Америки Франклін Делано Рузвельт,  почав  впроваджувати досить непопулярні та ризиковані реформи. Люди, виснажені роками Великої депресії, були зневірені. І щоб реанімувати цю довіру, Рузвельт започаткував регулярні радіо звернення до громадян. Він пояснював державні реформи, буквально стукав у будинок простого американця та розмовляв з ним. І це дало свої результати – йому повірили.

Безглуздо давати людині виделку, не пояснивши для чого вона існує. Та чомусь цей доволі простий приклад виявився досить складним для наслідування. В умовах впровадження інклюзивної освіти держава запізнилася з проведенням просвітницької роботи. Багато розмов, круглих столів, семінарів  і конференцій присвячено технічним та навчальним стандартам інклюзивної освіти. Про інформаційну, просвітницьку роботу чомусь майже не йдеться. А даремно. З цього варто було б почати. Головне, що і вигадувати майже нічого не потрібно, цивілізований світ вже пройшов цей етап і напрацював такий необхідний нам зараз досвід. Тільки бери, адаптуй та впроваджуй. Але знову це доводиться робити поодиноким ентузіастам своєї справи.  Проведення всеукраїнського культурно-просвітницького проекту «Інклюзивна література» засвідчило, що обізнаність дітей та юнаків у питаннях інклюзії є доволі низькою. Згідно опитування школярів, проведеного в усіх регіонах України, 78% опитаних дітей ніколи не читали книжок про дітей з інвалідністю, 88 % учнів хотіли б читати книжки про своїх однолітків з інвалідністю, а 54 % опитуваних зазначили, що не хочуть, щоб разом з ними вчилися діти з інвалідністю.

Що це означає? А це означає саме те, що багато українських школярів, побачивши у своєму класі однолітка з інвалідністю, відчують розгубленість, невпевненість, дискомфорт, а може навіть страх. І це зовсім не через те, що маємо геть жорстоке покоління, а тому що ці діти просто не мають достатньо інформації. І найпростіший та ефективніший спосіб цю інформацію їм надати – це познайомити з інклюзивною літературою.

Інклюзивна література орієнтована на реалізацію дотримання прав осіб з інвалідністю та формування позитивного сприйняття інвалідності та особистої різноманітності. Та от біда, - в Україні є інклюзивна освіта, інклюзивна інфраструктура, а інклюзивна література не згадується в жодному офіційному документі. Тобто держава її ніби не помічає. А як же справи у європейському співтоваристві, до якого ми офіційно так прагнемо?

Ще у далекому 1953 році у Швейцарії була заснована Міжнародна рада з дитячої та юнацької книги ( IBBY ), до якої входять національні секції багатьох країн світу. Окремий напрямок діяльності присвячений дослідженням у сфері літератури для дітей та юнацтва з інвалідністю. Сформовано значну колекцію таких книжок. Кожні два роки організація визначає найцікавіші приклади такої літератури з усього світу та створює каталоги видатних книжок для дітей та юнацтва з інвалідністю. Україна теж є членом цієї організації, щоправда, жодна українська інклюзивна книжка до каталогів IBBY не потрапила. Кілька років швейцарське посольство дає можливість українцям познайомитися з колекцією цих «особливих книжок», виставляючи спеціальний тематичний стенд на міжнародному фестивалі «Книжковий арсенал» у Києві. І здається мені, що це чудова нагода для набуття корисного досвіду у цій сфері і для створення власної української колекції інклюзивної літератури.

Для того, щоб інклюзія в Україні не перетворилася на ілюзію, державному менеджменту  потрібно почати розмовляти з людьми, проводити масштабні просвітницькі заходи, всіляко підтримувати тих, хто вже має напрацювання у цій сфері. По факту процес інклюзії зараз носить характер інклюзивної розпорошеності – окремі проекти, окремі фонди, окремі ентузіасти. І відсутність системного державного бачення. На жаль. Бо слово, яке несе любов і знання, творить дива.