Підготував до друку роман у новелах з життя ’’Ф А Й Ф У Р И Н’’. Одну із оповідок цього циклу подаю для чтива. Кого зацікавить мій твір, прошу посприяти для його виходу у світ. Не вистачає невеликої кількості коштів, які поверну книгами. Номер мої картки ПриватБанку — 4149.6293.8879.0933.
…Котрогось глибоко зимового дня я виміняв в одного містечкового хлоп'яги невеличкі лижі на свої металеві, з передніми заокругленнями коньки-снігурки. Замість гострих носів у льодових коньках. Друзі-ровесники оцінили мій профіт зовсім невисоко, позаяк, мовляв, отримані лижі недостатньо заокруглені, оскільки саморобні. Тому, можливо, в глибокому снігу вони будуть зариватися, а не ковзати по поверхні. Тому я й вирішив, навідкладаючи перевірку в довгий ящик, разом із лисоподібної масті нашим домашнім Шариком випробувати мій набуток у пробіжці на Буди, до Миколи Іллінського. Куди подеколи з’являвся, сказати б, на поетичні вечорниці в лісовій сторожці, де він і служив, і мешкав, як відлюдник.
Тієї зими снігу натрусило величезні кучугури, під лісом подекуди позамітало кущі і хащі, майже з головою. Я не без труднощів дістався землянки в колгоспному саду в урочищі Буди, що заледве не за 9-10 кілометрів від села. І на вході до неї побачив справжні спортивні лижі, файно заокруглені на носках,і гарні, кольорові палиці з обмежувачами від провалів у сніг, а не такі, як у мене, з пагонів дубчаків витесані штурпаки, котрі раз-по-раз стрягнули в снігу, іноді навіть доводилось зупинятися, повертатися назад, щоб висмикнути котрусь із замету. Значить, у Миколи Андрійовича був гість.
У землянці окрім Іллінського виявився його ж немолодого вже віку чоловік. Як кажуть, лисий на всю голову. При вході висів його білий кожух. Перед ним на саморобному столі лежав розгорнутий загальний зошит. На ньому примостилися масивні окуляри. Ситуація була подібної до тієї, коли гість щойно щось читав лісовому сторожу.
Моєму візиту Микола Андрійович був, здається, щиро радий. Він зірвався на ноги від грубки, в яку підкидав дрова. Став представляти мене лижнику, називаючи юним джуринським поетом, а Шарика запрошував лягти неподалік теплого припічка, заздалегідь пославши йому на підлозі мішковину. Гостинність господаря приємно епатувала.
—А це, — вказуючи на крупноголового лисого чоловіка, — мій шкільний товариш Григорій Павлович. Він давно уже мешкає у Рожнятівці, у селі—за Будами, за нашою колгоспною Дубиною, урочищем, що за кілометрів три звідсіля у лісі, за темними гаями, і належить до сусіднього району. Чув про таку? — справився у мене.
—Звичайно ж чув, — була моя відповідь. — Там же ж є, здається, будинок божевільних, — видавив я із себе…
— Абсолютно точно, — з ледь помітним усміхом на устах сказав Микола Іллінський. — Дружина Григорія Павловича якраз усе життя працює лікарем у тому, як його називають у народі, — жовтому домі… А він теж трудиться при психлікарні…
Слово за слово, у землянці, як я зрозумів, чоловіки знову вийшли на ту розмову, яка точилася поміж ними до мого візиту сюди. Начебто, сусід із Рожнятівки прийшов із власним авторським текстом якоїсь вельмихимерної оповідки, від якої добросердечний і благодушний та завше ліричний Іллінськийстав його відмовляти. Мовляв, не лякай людей, не пиши про те, чого не буває…
Мені було важко розібратися в суті питання, аж до того часу, поки Микола Андрійович враз не запитав мене:
— А ти повість Микола Гоголя «Вій» читав? — справився.
—Звичайно, читав, - була моя відповідь. — І навіть твір на цю тему писав.
—І сподобалась вона тобі?
—Страшна, — тільки зумів я видавити із себе. — Зурочую всіх та нечиста сила. Хіба ж є в тому щось хороше…
—Гриша, — звернувся Микола Іллінський до свого літнього однокласника, — так то ж Гоголь, чоловіче! Гоголь — вважай, геній. Неперевершений майстр слова, а не гробар із Рожнятівської божевільні.
Було схоже на те, що Григорій Павлович образився, бо засопів, немовби, паровозний котел. Завовтузився над стаканом чаю, якого долив йому і мені також Іллінський, знявши чайник з печі.
—А ти думаєш, що всі твої вірші досконалі, про зелені листочки і фіалки?
—Та, звісно, що ні, — підіграв йому у такт Микола Андрійович. — Більшості вони видаються сміттям і непотребом. Але ж є такі люди, і таких також не мало, — наголосив М. Іллінський, — котрі і мені, і до редакції листи пишуть, дякують, чи не за кожен поетичний рядок бо така поезія їх підтримує та надихає. А ось чи ти знайдеш, хоч одного обожнювача тих текстів, які пишеш – не впевнений. Ти, гайда, Грицю, прочитай Сашку, те, що перед цим виголошував мені. Побачимо, як він відреагує на твою оповідку…
Коли я почув, що гість Іллінського є насправді гробарем Рожнятівської божевільні, я немовби внутрішньо відсахнувся від лисого. Ще більше мене вразило те, що він іще щось пише. Можливо, й сюжети обдумує, майструючи домовини, чи виміряючи зріст небіжчиків, копаючи могилу. Це так було незвично і чудно, що мене, буцімто, хто струсонув за плечі. Ніби їжак прокотився гілками по спині. ’’Він же ж на службі у смерті’’, — промелькнула дика думка у мені.
Лисий могильник жовтого дому кілька разів добряче сплюнув собі в пальці,полистав свій на кінцях сторінок засмальцьований зошит, а тоді гугнявим голосом почав читати:
—Їхав круторогими волами чумак із Криму, віз полудрабок солі. Застала його ніч серед лісу. Вибрав він гарну поляну, вирішив тут заночувати. Розпряг биків, сам постелив собі під возом. Додому було вже недалеко. То й став мандрівник, який давно не був у рідних краях, міркувати про те, кому перші візити нанесе. Кому яку мірку солі подарує. А відтак, ніяк не може заснути. Крутиться з одного боку на інший…
Коли це, напевне, опівночі, враз поблизу його невеличкого табору земля розверглася, І на поверхню виплюхнулася труна у світлих внутрішніх оббивках. Це стало зрозуміло, як відкрилася домовина з мерцем у ній. Розпалася на дві частини. Небіжчик ураз стрепенувся, сів у своєму лігві. Сюди-туди оглянувся. Протер очі, прочистив вуха. Поліз до кишень, либонь, по махорку. Але нічого не знайшов. Не зважаючи на чумака, його волів і воза, підвівся зі своєї лежанки, начебто, обтрусився, і злетів враз кудись у небо.
Спогледівши усе це, чумак швиденько підбіг і вхопивши віко домовини, відніс і поставив його з протилежного від гроба боку. Туди переніс і свою постіль, склав всі свої манатки на кришку домовини. Ліг на те все зверху. І став очікувати, що ж воно далі діятись буде…
Коли це заледве не під ранок верхівки лісу зашуміли, захвилювалися. Прилетів мерлець. Став на землю біля свого гроба. Плюхнувся в нього і крутиться, як принцеса на горошині. Немає віка домовини, гріб не зачиняється, земля не розвернгкається, не забирає його до себе.
—Ой, милий чумаче, славний козаче, — озивається мертвець до мандрівника…
Саме цієї миті, щось чи хтось могутній щосили вдарив у вхідні двері. Шарик спросоня завершеав, а тоді залився лаєм, притиснувшись до мене своїм скоцюрбленим хвостом. Я скрикнув з переляку і звівся на ноги. Бо сидів, як на голках страху, слухаючи загробну містику з вуст гробаря. Світло у гасовій лампі при столі господаря землянки спалахнуло на все шкло і погасло. Могильник, як можна було помітити у відблисках пічки, що теж знічев’я відкрилася навстіж, розлив чай на свій рукопис і тепер витирав загальний зошит ганчіркою, що лежала десь там на столі. І лише Микола Андрійович Іллінський був неймовірно спокійний.
—Не лякайтеся, хлопці, — сказав. — Це іноді так лихоманить вітер. Щоб він не відкривав двері, треба задраювати брезентом вхід. Я цього не зробив, бо день спозаранку видався сонячний, безвітряний. — При цих словах він вийшов із землянки. А повернувшись за хвилин п'ять, коли ми вже знову запалили лампадку, тривожно сказав:
—На вулиці така розгулялася сквира, я подібної і не пригадую.Буревій, здається, виламує верхівки дерев, навіть чути гілля сиплеться у лісі, я собі лишень уявляє, що вітрюган витворяє зараз у полі. А вам же не тільки лісом йти. Може, ви переночуєте у мене, щоб не замерзнути десь у вибалку?
—Ні, ні, — кинувся я одягатися. — Ніхто ж не знає де ми поділися з Шариком. Я нікого не попередив, що їду до вас. Якщо до опівночі ми не вернемось, нас почнуть розшукувати… Мої домашні поперелякуються дома…
Усі, звичайно, тут же забули про щойно прочитане. Містика в одну мить перетворилася на гнітючу реальність. Тепер найважливіше було крізь сніговий ураган дістатися додому. За неповний десяток кілометрів від мого дому. А в лісі вже було геть поночі. Мені здалося, що на доповнення до моторошного лісового шторму у верховітті дерев я почув примарні скрики сича. Від подібного перегукування вічних провісників біди сов, моя душа завжди тікає в п’ятки. А тут іще Рожнятівський могильник нагнав такої потойбічної містерії. Мороз кропивою раз-по-раз обсипає спину. Але я вже на вулиці.
Щодуху прихоплюю лижі, Шарика на шнурок, дві палиці, при чому, як скоро виявилося, що одна з них була не моя, напевне, звичайна ґерелиґа Миколи Андрійовича, яка стояла в кутку біля входу в землянку. Я вже біг у лижах через сад, а мені крізь стугоніння лісу все неслося від землянки:
—Ти ж насамперед добийся до хати Панчака, на тій стороні поля, а тоді дорогою через Файфурин пробивайся до лісосмуги. Вона й доведе тебе до села…
Якщо схематично правильно прокласти мій маршрут з лісових Буд додому, то все, начебто, мало виглядати саме так, як виклав щойно Микола Іллінський. Але ми тільки з псом вийшли із саду на дорогу, то виявилося, що ніякої дороги вже немає. Могутній вітер з шквальним снігом в обличчя нас просто валив із ніг. Я зрозумів, що так можна потрапити в якусь яму, балку чи виярок і можна гетьпотонути в снігу навіки: нас тут ніхто не знайде до весни. Бо ж за нами не залишається жодного сліду, вітер в одну мить замітає весь наш шлейфШарик перелякався настільки, що він може ступати тільки після мене, і тому липне до моїх п’яток. Тому ми видерлися на окіп улуговини, де пролягала дорога, знову зайшли до лісу і як можна було швидко побігли вниз до поля, обминаючи великі кучугури, в яких ховалися кущі та хащі. Якщо туди ненароком вскочиш, виберешся не швидко.
Олександр Горобець.
За полем розкинувся інший ліс — Голинчинський, по імені села, котре розташувалося за цим чималим гаєм. Саме там, на шляху до Джурина, на галявині стоїть хата лісника Панчака, а звідти вже треба самим полем, по тракту, кілометрів із 7-8 в снігу пробиватися до нашого села. Ох і забралися ж ми з моїм четвероногим другом Шариком, випробовуючи мої лижі.
Вискочивши із лісу в чисте поле, ми із псом наче наштовхнулися на льодовий шторм. В обличчя сікло колючим, здавалося, не снігом, а свинцем. У шоки зайшли зашпори. Згодом їх начебто накололи ’’лідокаїном’’. Я примружував повіки і ледь-ледь розкривав їх, стаючи боком до вітру, щоб бодай якось зорієнтуватись на сніговій цілині. Важливо було не збитися з дороги, не закружляти в полі, провалитися в виярки, крутосхили. Хоча насправді не було видно ні зги. Якимсь боковим зором я незабаром помітив, що, начебто, праворуч від нашого маршруту бовваніє щось темне і велике. Згодом я зрозумів: то була скирта соломи. Я показав псу, і, о, диво, мій Шарик, дивно вистрибучи із снігу буквально потягнув мене під захисток ожереду. Тут густо пахло минулорічним хлібом.
Нам потрібна була, бодай кількахвилинна перерва. Я давно, ще в лісі і справді зачепився за корча моєю погано загнутою попереду лижою і все кріплення на нозі обірвалося. Ні про яке пересування на лижах уже не могла й моваитись Особливо тоді, коли обстеживши кріплення навпомацки, я зрозумів, що толку від моїх снігоходів не буде ніякого. Окрім, як лишня обуза, зайвий тягар. Але й викидати я їх не збирався. ’’Загну ліпше лижі в окропі, як мені радили це зробити хлопчаки і кріплення починю’’, — подумалось.
Тут, під скиртою, я враз подумки повернувся до землянки садового сторожа, до оповіді Рожнятівського гробовика. Мимоволі оглянувся на ліс, який чорнів за спиною, і мені, начебто, холоднючими руками хто провів по хребту. Моє єство пронизав озноб моторошності і жаху. Я щодуху смикнув за шнурок Шарика, який пригрівся і затих у соломі.
—Пішли, друже мій хороший, нам не можна спати, — шепнув я йому, і він наче зрозумів мене, бадьоро зірвався на ноги. А про себе я подумав, чи то кимсь мені навіялося: ’’щоб не побачити упиря з оповідки лисого, я не повинен озиратися в дорозі додому’’. Вперед, мій Шарику!
Ми з-за скирти вискочили в очманіле від завірюхи поле і я бачив, ледь-ледь продираючи повіки, що мій пес біг уже не позаду, а поруч зі мною. Важко сказати, скільки провалюючись замало не по пояс у снігові заметілі, подеколи дістаючи із них Шарика, що ниряв з головою в сніг, до путя не уявляючи, де насправді дорога, а де лежить поле під сніговою цілиною, ми пробивалися і майже поповзом наближалися до протилежного лісу. По його оберегу, ховаючись від пронизливого вітру і шквального снігу за стовбурами дерев, нарешті наблизилися до поляни, де ледве помітно світилося, а мо’, то тільки видавалося у моєму марені, віконце оселі лісника. Бо насправді буквально за декілька кроків нічого не було видно. Я знав, що коли перпендикулярно від лісової сторожки піти ліворуч, то можна вийти на залишки, як я розумію, древньої фортеці Чурилів. Як мені про це стверджував наш краєзнавець і поет Микола Іллінський.
Попереду був Файфурин. Він простягнувся на кілометри два у напрямку Джурина. Це і є маківка нашого крутосхилого краю. Тепер шквальний вітер нам хльостає просто в обличчя. На цьому полі ні деревця, ні кущика. Немає за що сховатися ні на хвилину, перепочити. Ми з моїм песиком вириваємось у поле і як прокляті єрепенимось проти негоди. Як добре, що Микола Іллінський сито нагодував Шарика, зібравши йому кісточок, пригостивши мамалигою, яку, начебто, не доїв учора ввечері. Пес більше не ховається за мене. Я йому кажу раз-по-раз:
—Шукай, друже, дорогу додому… Додому, додому!!!
Шарик був звичайним дворовим псом, але й мав одну унікальну особливість. Він умів… співати.
Цей таланту нього розвинувся на фоні того, що підрісши, я на літо перебирався на помешкання до холодної кімнати нашого будинку, яка взимку не опалювалася. Став захоплюватись музикою з радіоли. А оскільки душа моя прагнула в пісні широкого польоту, то від приймача я вивів на вулицю радіодинаміки. Почепив їх якраз, вийшло, над собачою будою, котра стояла в подвір’ї. І Шарик, зрозуміло, відтак, став найпалкішим моїм прослуховувачем репертуару.
Уже незабаром я помітив, що мій чотирилапий друг далеко не однозначно реагує на різні мелодії. А серед усіх найбільше полюбляє московську плаксиву пісню, де є слова: ’’Прішлі дєвчьонкі, стоят у сторонкі, платочкі в руках тєрєбят, потому, что на десять дєвьонок по статістікє только восемь рєбят…’’
Лише ввімкну я цей шлягер, мій Шарик сідає на хвіст, благочестиво закочує очі до неба і так починає пискливо вити у такт мелодії, що й слів пісні не почуєш. Сусідка наша баба Фіврона Мишатова, яка колись була проти того, що я, як вона казала ’’ пускаю музику з свого горба на долини’’ і вона долітає до її обійстя, якось мені сказала: ’’Що ж ти Шаріку не даєш поспівати? Я аж зупиняюся в роботі, вслухаюся, як він бере ті колінця… Як справжній співак.’’ Так що у нього на нашому кутку вже були свої прихильники…
Найважче виявилось пройти Файфурин. Іноді здавалося, що кінця краю цій напруженій боротьбі із зустрічним колючим снігом не буде. Я боявся, якби не заблудити саме на Файфурині, не вдаритись у напрямку Ґришового горба. Там на тому горбі є вічне топило, як його споконвіку називають. Це дрімуче, гибле місце, де за древніми переказами, розташоване болотне місце, котре й у тріскучий мороз не замерзає. За легендою, туди колись зайшли воли з возом і хазяїном і, буцімто, пішли прямо на той світ. Хто потрапляє в топило, врятуватися не може. За моєї пастушачої пам’яті там у болоті втопилося теля, яке вирішило з-під осоки посьорбати водиці. Тому я з усіх сил намагався триматися чіткого курсу на захід. Там за Файфурином мала починатися лісосмуга.
Полезахисні лісосмуги, вітропори, як їх іще називають — штучні лісові насадження створюються на полях, на рівнинах і на схилах сільгоспугідь, на межах полів, вздовж доріг. Їх мета — захист посівів від суховіїв. Затримати сніг у полі для зволоження. У даному випадку дубом обсаджену рівну, як струна дорогу, що веде ґрунтовий тракт у напрямку Томашполя, Крижополя, Ямполя, Піщанки. Для нас же з Шариком це надійний орієнтир у неймовірний сніговий ураган, що застав нас на Будах. Ми то наближалися, то віддалялися від дубової посадки, залежно від того, де було менше снігу.
Коли ми майже під ранок із рідним моїм песиком з’явилися на горбі над селом, було видно, що тільки в нашій єдиній хаті Причепилівки горіло світло. Мама гасову лампу 12-го розміру ґніта поставила на вікно. Коли ж зайшли нарешті до теплої хати, годинник показав без п’ятнадцяти п’ять. Добиралися годин дванадцять через ліс і снігові поля додому
На мені не виявилося жодної сухої і не замерзлої на кістку нитки. Пес теж зайшов зі мною до хати, і мати нічого йому не сказала. З вигляду це була ґрудомаха скуйовдженого замерзлого собачого волосся. Особливо виділялися сизо-мерзлі лохматі брови. Льодяний калачик хвосту, що дзвенів при пересуванні. Вуса й борода його також дзеленчали льодовим накипом. Він буквально хитався на ногах…
Мати запитала:
—І котрого мені з вас першого розтирати?
—Шарика, — сказав я. — Якби не він, не знаю, чи вибрався б із тієї заметілі… Такої сквири в наших краях, мені здається, ще не було…
—Тоді бери ось самогон і розтирай себе всього. У мене є казан гарячої води. Я приблизно уявляла, що миз подібним зустрінемось, підігрівала її. Скупаю пса, а тоді натру тобі спину і груди…
Шарик уперше в своєму собачому житті доночовував у хаті, мати, яка завжди боролася з його непрошеними візитами під стіл, сама постелила йому новий матрац, накрила його рядниною і навіть вповила пса покривалом поруч із моїм диваном. Вранці виявилося, що для нас удвох, мати зарубала старого когута Гаврила і зварила нам смачної юшки. Ми спали удвох майже до обіду. Так я прогуляв школу…
Першим, про що подумалося після сну: що упирі в негоду, напевне, не літають. Не побачили ми вчора ні в лісах, ні в полях жодного. А як же ж фантастично уміло якісь сили вимели усіх нас з лісової сторожки, коли мова тільки зайшла про мерців і вампірів у недоладній оповіді старого могильника. Не даром я ніколи й до рук не беру літератури про, буцімто, потойбічні сили. А тут фактично напоровся на цілий спектакль окультизму. ’’І який же ж висновок ти зробиш з усього?’’ — запитав я сам у себе.
А той висновок, що коли страшенно хочеться пити, не можна їсти снігу. Сніг зовсім не тамує спраги. А ми вночі із Шариком об’їдалися ним на повні роти. Хоч би горла не попростуджували.
Це не смішно, але після тієї оказії ніхто із нас двох — ні я, ні Шарик і не кашлянули. Але після того я став називати пса Шариком-рятівником…
