Нові похорони Чикаленка чи українства?

Уже й не знаю, які слова шукати, на папір випускати, щоб переконати кожного, хто читає ці рядки: не проходьте мимо. Відмахнутися від цієї справи - грішно. Вчитайтесь, вдумайтесь і підтримайте кандидатуру Євгена Чикаленка, найщирішого українського патріота, мецената, який все, що мав у власності – великі гроші, землі, маєтки, живність, ставки і гаї, комори і фільварки, пасіки, токи і молочарні віддав заради загального добра. Він вклав його у випуск книг і газет для бідного народу. Вперше після кількох століть драконівських гонінь на наше слово. нашу пісню, саме рідною і милою українською мовою видавалися вони.

Він зареєстрував і випускав першу україномовну газету у Києві – «Рада». Ця «Рада» і з’їла основну частину його маєтності, щирого сімейного добра. А ще він підтримував матеріально кращих українських письменників початку двадцятого століття. Невідомо, за щоб жили Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Олександр Олесь, якби не Чикаленко. Це був добрий ангел, який приносив у найважчі часи допомогу і розраду людям, які безоглядно трудилися на Україну, яка вилуплювалася поволеньки з імперського яйця. На її мову, літературу, на її культуру. Тому в кінці життєвого шляху Євген Харлампович мав, вважаю, повне право мовити слова, які стали крилатими: «Легко любити Україну до глибини душі. Нехай би спробував хто любити її до глибини кишень…»

Учора вночі я читав листи академіка Сергія Єфремова (насправді Охріменка, але московські попи не висвячували в сан священика його предка до тих пір, аж поки він не змінив своє прізвища на російський манер, адже Охрім по-москворотськи, зрозуміло ж, - Єфрем), листи до свого друга, пана Чикаленка. А той, разом зі своєю дружиною Юлією Миколаївною, змушені були, фактично все поклавши на вівтар України і українства, виїхати за кордон, і там фактично голодувати. Немислимо, один з найбагатших одесько-полтавських поміщиків! Україномовна газета «Свобода», котра видається в тому ж форматі й по нині у США, збирала в двадцяті роки минулого століття по всьому світі кошти на прожиток сім’ї учорашнього нашого мецената, публіциста. Погляньте в архівах на ті давні сторінки видання, вони заповнені прізвищами тих, хто скинувся по 25, 50, 75 центів (!), по долару США на підтримання добробуту колишнього найщедрішого українського поміщика. І все це заради підвищення освіченості свого рідного народу!

Так ось в одному місці, Сергій Єфремов (Охріменко) пише, що мандруючи з Києва до нової столиці України – Харкова, проїздив двічі – туди і звідти, через невеличку станцію Кононівка (нині це Драбівський район Черкаської області), де на початку минулого століття був маєток пана Чикаленка. Куди приїздили в гості – Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Борис Грінченко, Олександр Олесь, Дмитро Дорошенко і сам – С. Єфремов. Сергій Олександрович пише, що поїзд стоїть там лише по хвилині-другій, тому він не наважився вийти на перон. Тому дуже пильно видивлявся у вікна, хотілося хоча б когось знайомого примітити. І на зворотньому шляху таки вигледів… начальника залізничної станції. Чоловіка в знаменитій бороді. "Ви ж його добре, сподіваюся, знаєте", - зазначає в епістолярії.

Думаю, що десь ось тут, неодмінно пустив сльозу над листом з України, від найкращого свого друга Сергія Олександровича, м'який і романтичний, легкодухий Чикаленко. Бо навіть у мене, людини, далекої від їхніх подій на років 95-ть, як мініиуи, душа поповзла до п'яток, а згусток нервів зловив немовби лещетами за горло. Ох, же ж умів артичтично і віртуозно незабутній пан академік Єфремов (Охріменко) розставити в чутливій формі слова на папері, навіть людина з кам'яним серцем попирхнеться. Хто не знає цього нашого особливого таланту письменника, зверніть, прошу, особливу увагу на його твори. Хоч би почитайте мемуарні, шедевральні "Щоденники" (1923 - 1929 роки), там знаходиться ціла епоха у його нервовій долоні. Чи хоч би, у кілька сторінок ознайомтеся з працею "Говорила баба до самої смерті...", і ви відчуєте особливу напругу душі і серця творця краснописьменства.

Моє серце неймовірно стиснулося, мені стало вельми жаль немолодого Чикаленка, який у Подєбрадах (Чехословаччина) читав ці схвильовані рядки свого друга Єфреова. Як же ж то йому було сприймати це все. В Кононівці був свого часу його родинний маєток з полями і луками, і все тут колись належало особисто Євгену Харламповичу. Він спродав усе, розраховуючись з боргами редакції україномовної газети «Рада», виділяючи кошти на організації конкурсів на кращі літературні твори з історії давньої України, фінансуючи поїздки письменників за кордон, у тому числі й Івана Франка, видаючи їхні книги, сплачуючи витрати на святкування 35-ліття творчої діяльності композитора Миколи Віталійовича Лисенка окремо у Західних і Східних регіонах України.

Вникаючи в ці величезні трати однієї сім'ї, яка заплатила персональними бідами за свою щедрість, мені іноді здається, що Чикаленку легше було б, мабуть, сприймати ці колосальні втрати, якби знав, що це добро пропив, у карти програв, промотав чи воно за вогнем і вітром пішло. Стихія, мовляв, що поробиш... Але насправді Євген Харлампович фактично спиртного не вживав, був вміру ощадливим і зовсім не бавився азартними іграми. Гидував їх. Він був свідомий того, що змінював усе в своєму житті правильно, позаяк був переконаний, що кожен українець, у силу можливостей, багатств усе повинен робити для того, щоб Україна нарешті стала суверенною і незалежною, а в основі її розвитку знаходились українська мова і культура – дві базові платформи життя суспільства. І тому з власним багатством, яке йому завжди йшло легко до рук, розставався  без особливого жалю. Він, навіть голодаючи за кордоном через безгрошів’я, не скисав, тримався бадьоро і оптимістично…

І ось нині ми, люди нового століття, нової формації, ніяк не можемо, начебто на своїй землі, в Україні, вирішити справи дріб’язкового порядку – віддати шанобу цій великій людині, українському патріоту, письменнику, публіцисту – увіковічнити топонімом його ім’я у Києві. Якщо чесно, то якесь безумство. Справжній політичний гадючник.

Треба щиро визнати, дещо раніше з оглушливим тріском п’ята ворожа колона, на яку працюють усі промосковські телеканали, я навіть гидую їх назвати тут, недопустила до перейменування і площі, і вулиці Льва Толстого у столиці держави на імення Євгена Чикаленка. Хоча топонімів автора «Анни Кареніної» та «Війни і миру», котрі, до речі, ніяк не стосуються українського життя і справ нашого народу, а лише безмірно зі сторінки в сторінку прославляють імперську, криваву славу російської зброї, почасти дивної моралі і культури, є аж шість (!), а Чикаленка – жодного. Як таке розуміти? Ми що не хазяї в своїй хаті???

Щось подібне, як я відчуваю та розумію, відбувається і зараз. Коли стоїть питання про те, щоб сквер на вулиці Олеся Гончара (знаходиться він вище Цирку на площі Перемоги), який нині носить ім’я сталінського льотчика Валерія Чкалова перейменувати на місце відпочинку містян під іменем Євгена Чикаленка.

Я багато пишу про Є. Чикаленка, і про гостру необхідність того, щоб кожен, хто має комп’ютер з інтернет контентом, повинен, просто таки зобов’язаний, якщо він українець!!!, зареєструватися на сайті Київської міської державної адміністрації і до кінця нинішнього вересня проголосувати за те, щоб сталінського, московського сокола нарешті викинути з топонімів української столиці і ввести туди прізвище нашого патріота Чикаленка. Особливо підкреслюю це: пам'ятаймо, що з одного комп’ютера може голосувати дві людини. Це – по-перше. По-друге, - свій голос може віддати за Є. Чикаленка кожен українець, не залежно від того, мешкає він у Києві чи десь на Херсонщині, або на Волині. Іншими словами, за український топонім Є. Чикаленка на вулиці Олеся Гончара можуть голосувати всі українці, незалежно від того, де вони проживають. Пані й панове, скористайтеся цією можливістю, не будьте байдужими. Всі Герої УНР дивляться на вас згори, очікують на те, щоб ви вчинили так, як вони колись безстрашно, не жаліючи живота і голови, боролися за українську Україну.

Ось вам, друзі, адреса сайту, де відбувається голосування - forum.kyivcity.gov.ua.

Тут ви реєструєтесь і голосуєте. Попереджаю: справа не з простих. Тут чомусь усе організовано, як мені видається, таким чином, щоб відбити охоту в розумних людей, котрі цінують свій час, займатися справою просування свого національного кандидата. Але я прошу всіх, будьте пильними і наполегливими. Думаю, що за московита сайт сам нарощує величини. Хоча доказати поки що цього не можу. Ось чому особливо підкреслюю, що 26 і 27 вересня це останні дні, аби встигнути поборотися за перейменування скверу, оскільки після реєстрації вашого комп’ютера, вашого голоса тратиться ще певний час на ідентифікацію нових відвідувачів, триває перевірка щойно зареєстрованих осіб. Тільки зарахувавши чергових клієнтів, допустивши їх до участіу волевиявленні, працівники сайту представляють їм право поставити слова «так», чи «ні» в компютері остаточно.

І треба бути дуже уважними, щоб вкластися в строки прийому результатів голосування. А вони, нагадаю, закінчується в 00 годин 30 вересня.