У селі весілля - ні проїхать, ні пройти

Майже кумедна історія.

Зараз, добірне моє товариство, спробую вас повеселити, а мо’, навіть і розсмішити під завісу пісного та хмурого карантину. Заглянув я нині до свого архіву і надибав стару свою публікацію. Навіть здивувався, що вона ще жива, що вона відкрилася мені в Інтернеті. Це був, сказати б, веселий і примітний випадковий, майже весільний репортаж. З торжества, що нежданно-негадано трапилося нам з дружиною у дорозі, тільки дісталися ми центру село Зарубинці на Поліссі. Порівнялися з єдиним там,здається, на весь населений пункт магазином.

Усе сталося надвечір у неділю, 28 липня 2009 року. Еге ж, давненько було. Можливо, саме тому й так цікаво…

Тоді ще, звісно, соціальних мереж не було. В тому числі й Фейсбука. Отож, наклацавши привабливих моментів камерою, котру завжди вожу в авто із собою, доволі чимало знімків з кумедної ситуації, яка сама нас знайшла в дорозі, я всерйоз задумався: а куди ж їх виставити? Де оприлюднити? І, при чому, хотілося тут же одразу показати всім. Бо ця історія майже обпікала мене своїм чудодійним теплом із середини ситуації. Тому так швидко мій «Фольксфаген» покотився до столиці…

Якраз тієї пори я примітив, що один цікавий молодий чоловік із Носівки Чернігівської області, державний службовець за рангом, Олег Сироватко запустив персональний Інтернет сайт, на котрому можна було виставляти світлини, сказати б, прив’язавшись до певного населеного пункту України. Тобто, він створив публічні платформи доступні для кожного жителя і села, і міста, навітьі хутора України – це був величезний демократичний прогрес!!!. Мовляв, пані й панове. фотографуйте красоти свого рідного краю, своєї вулиці чи кутка, відображайте життя і побутл людей з котрими дружите чи зустрічаєтесь на вулиці та в городі, на леваді, саду, і виставляйте ті світлини для огляду... усій планеті…

Про пана Олега Сироватка, його досягнення в галузі свободи слова, я тоді підготував декілька цікавих статей, шикарно проілюструвавши їх, позаяк вибір ілюстрацій для підтвердження моїх слів був просто таки колосальний. Статті розмістив і в «Українській правді», і в інших українських Інтернет виданнях, розповів навіть про це на сайті міжнародної радіостанції «Ехо Москви», під заздрісні вигуки московитів: «во хохли дают!».

Можливо, одним недоліком даного ресурсу було те, що там відкривалася можливість виставляти щоразу хоч десятки світлин, а ось написати про те, що відображає картинка можна лише на території під світлиною у декілька десятків комп’ютерних знаків. Іншими словами, для прозових розповідей там місця не було. Нижче ви побачите ці прокрустові можливості для мене, скажімо, писучого журналіста і письменника. Хоча в цілому я розумію пана Олега. Він знає, що наша користувацька Інтернет братія виглядає так: зробити фото, виставити їх на сайт вона, звичайно ж, зможе, а ось написати коментар, більш обширний текст, це – зась! Такі користувачі насамперед бояться публічно продемонструвати всім свою, доволі часто, елементарну… безгармотність.

Я тільки дістався вечірнього дому, одразу написав, так би мовити, творчий звіт про впольвані фотокадри. Нині я, зрозуміло, міг би дещо поправити в тих текстах, але залишаю все, як збереглося в архіві сайту Олега Сироватка. Спасибі йому за це! А щоб було зрозуміло, то кожен абзац з певною кількістю знаків, це лиш те, що я міг виставити, підписати під знімком. Час під коментарями до світлин вказує на те, коли це все було оприлюднене. Одне слово, милуйтесь, друзі…

"У неділю ввечері з усіх боків Андрушівку обступили чорні-чорні хмари. Вдарили блискавиці і громи. Але дощу пролилося не багато. Можливо, тому, що і в п’ятницю, і в суботу достатньо мочило. Хотілося попід згущеними бровами неба швидше дістатися траси, і тому я поїхав до неї навпрошки, через село Зарубинці. Упродовж його тягнеться стара, ущербна, розбита і набридлива шосейка. Їхати доводилось тихо, аби не вдарити піддоном. Тут у центрі села, біля магазину, я й зустрів… весілля.

28 липня 2009 21:57

Було воно, як трапляється на такій оказії в селі, добряче п’яне. Якийсь мужик, котрому було важко триматися на двох своїх ногах, і він, для певності рівноваги, раз-по-раз кумедно махав руками, ніби акробат на дроті у цирку, вискочив на проїжджу частину дороги, заходився зупиняти наше авто. А лиш я пригальмував, із перекошеним обличчям кинувся до відкритого вікна салону.

– Чуєш, чувак, підвези нівесту…

- Куди? – справляюся.

– Та куди-небудь, - невпевнено махнув рукою уперед, - Не повеземо ж її на кобилі…

28 липня 2009 22:11

Перед магазином стояла запряжена одноколка у звичайного драбинякового воза. Попереду його ногами тупотіла худорялава кобила. Підпила кампанія вже розміщалася на підводі, з веселими вересками і криками. Захмелілі чоловіки весело пощипували чужих молодиць. Коли з-за натовпу враз вийшла у білосніжному весільному платті молода, а за нею волочився дещо бикуватий і незграбний молодий. У неї була привітна усмішка, зі звабливими ямочками на двох щоках, за руку вона буквально тягла вайлуватого жениха.

28 липня 2009 22:24

Як бачите, на возі, поруч із чоловіком у сорочці в арефметику, прилаштовано величезного бутля, напевне ж, із самогоном. У селі без цього, та ще й на весіллі, просто не можна... В сулії бовталася «вогняна вода» по-Зарубівськи. Буквально всі, було видно і не озброєним оком, славно її наковталися. Від того було гамірно, аж начебто крикливо, зате ухуєнно, даруйте за вогнепал, весело…

28 липня 2009 23:19

Але примітивши у мене камеру, все весілля аж немовби прибодрилося, почулися вигуки: «Знімають! Знімають!» «Не кривляйиеся!», «Підберіть подолки, дівки!», «Не розчипіруйте ноги!» Жених нв те все, аж начебто очманіло закрутив головою, а вгледівши мене у відкритому вікні авто, рвонув уперед і випередив молоду. Кажуть же, що очі ревниві бачать далі за орлинні.. Тим часом п’яний умовляв мене, перевалившись, майже, до салону, аби я підвіз молодожонів. Знімаючи веселу кампанію, я заявив акробату на дроті, що підвезу саму лише молоду. Нехай жених, мовляв, їде на полудрабку. Мій візаві враз заверещав: «Чувак, ти ш-ш-ш-шо! Молоду не дамо!»

28 липня 2009 22:38

Усі довкруги закричали про те, що треба берегти молоду, бо, мовляв, украдуть. «Він ніби знімає, а сам тільки думає, як украсти молоду!» - заверещала враз підпила жіночка із воза. «Хлопці, дивіться за ним!» - попередила вона підпилих чоловіків. «Та я не дам йому!» – закричав еквілібрист побіля авто, випроставшись при цьому. Ноги його підкосилися, падаючи, він хотів вхопитися за щітку дощовика на шклі машини, але не втримався і скотився кудись на обочину. побіля авто. Добре, що мій транспорт стояв на місці і не рухався. Ведмедикуватий жених дивився в усі очі на мене. Що він там думав? Не вже про те, що я можу викрасти його наречену?

28 липня 2009 22:50

Молода ж, тільки загадково усміхалася. Вона дуже влало підходила до образу з народного прислів'я про весілля; "Тоді дівка пишна, як заміж вийшла..." Схоже, їй було приємно, що про неї стільки розмов і криків. «Станьте побіля кобили, я вас сфотографую!» - гукнув і я молодим. Баришня весело вхопила парубійка за руку, потягла його до коня. Сама якось дивно і примітно підтягнулася, примітні груди виставила уперед і вгору. Голову закинула аж начебто назад. Прийняла, скзати б, чудакувату артистичну позу. Тим часом, звідкілясь із землі, з обочини підвівся, опираючись на машину в дриз усе той же п’яний чоловічок, який тут же теж краєчком потрапив у кадр фотозйомки…

28 липня 2009 23:03

«Іще один кадр, будь ласка!» - попросив я. Молода тут же знову зодягла на обличчя маску робленої голлівудської усмішки, при котрій показні ямочки звабливо зборознили все її обличчя. Неповороткий молодий теж змайстрував щось схоже на усмішку. Було видно, що він незручно почувався в світлому костюмі, в якому, схоже, забув попрасувати штани. Рукави піджака теж були чи то дещо задовгі, чи, можливо, від хвилювання він ховав у них руки. Вона явно його перегравала. Хоча, можливо, так і треба…

28 липня 2009 23:11

«Іще разок!» - намагаюся перекричати галасливий весільний гармидер. Молоді знову стають у позу на фоні смиренної кобили, начебто по команді. Я користуюся тим, що п’яний чолов’яга десь відволікся і начебто навіть підійшов до воза, через вікно автомобіля вітаю молодих із шлюбом, бажаю щастя, здоров’я, купу дітей, швиденько умикаю швидкість. Але краєм ока бачу, що мій недавній підхмелений візаві біжить до мене з пляшкою горілки. За ним із мискою, здається, ковбаси неслася й котрась із молодиць. О, це все могло явно затягнутися надовго. Ні, нам потрібно було поспішати додому… Прощайте, чудові Зарубинці і справді файне весілля красивих молодят!"

28 липня 2009 23:24

ПС. Нікого не знаю із цих людей, не відаю хто вони, як склалися їхні долі, молодої й нареченого, насамперед. Якщо хтось щось знає детальніше - напишіть, будь ласка. Навіть електронну адресу свою залишаю - [email protected]. Чекаю...