Суддя. Вибирати чи призначати

Відповідно до основного закону України, на даний час в Україні на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш

Відповідно до основного закону України, на даний час в Україні на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Виключення складає тільки процедура обрання голови Верховного суду України, який обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

Нова редакція закону України „Про судоустрій та статус суддів” затверджує, в тому числі, і зміни до порядку призначення на посаду судді вперше. Якщо виходити із змісту норм закону, після складання іспитів та проходження спеціальної підготовки, а потім – знову складання іспитів, кандидат потрапляє до резерву на заміщення вакантних посад. А вже після оголошення відкриття вакантної посади судді  Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі – ВККСУ), проводить добір серед кандидатів, які взяли участь у конкурсі, та вносить рекомендації Вищій раді юстиції (далі – ВРЮ) про призначення кандидата на посаду судді. В свою чергу, ВРЮ розглядає питання про призначення кандидата на посаду судді та вносить в разі прийняття позитивного рішення подання Президентові України про призначення кандидата на посаду судді. 

Таким чином, на сьогодні особа, яка відповідає вимогам закону щодо кандидатів на посаду судді (справедливості ради треба сказати, що вимоги до кандидатів досить поблажливі, особливо в порівнянні з аналогічними процедурами в інших країнах), повинна скласти 2 іспити, пройти спеціальну підготовку, а вже після цього – 2 державних органи фактично вирішують подальшу долю кандидатів за досить неконкретними та „розмитими” принципами/правилами. Ця процедура за своєю суттю була незмінною з часів прийняття закону України „Про судоустрій та статус суддів”, за виключенням деяких процедурних моментів.

Така система призначення кандидатів на посаду судді довела свою неефективність в першу чергу тим, що в Україні протягом останніх десятиліть недовіра до суддівської влади та судових рішень носить тотальний характер. І це є загальновідомий факт, який не потребує більш конкретного уточнення. Так, погодитись з ефективністю та багатоступеневістю процедури призначення суддів в Україні можна. Але лише теоретично. На практиці ці норми працюють вибірково.

В Україні зафіксований найбільший показник корупції в органах судової влади в Європі і один із найнижчих показників довіри до судової системи. 70% населення України негативно оцінюють роботу судів та вважають, що судова влада є політично залежною. Тільки 3,3% громадян України повністю довіряли українському суду у 2012 році. Про рівень роботи українських судів свідчить і кількість українців, які змушені шукати правосуддя у Європейському Суді з прав людини. Україна посідає п'яте місце в Європі за кількістю скарг, які перебувають на розгляді у європейському суді. У 2012 році у суді перебувало 10 400 скарг українських громадян проти України. 90% скарг стосуються надмірної тривалості судових розглядів і затягування винесення вироків.(дані Інституту світової політики)

Наприклад:

„....Смотрел полностью одно из заседаний Верховной Рады, где утверждали группу новых судей т.к после последних президентских выборов многие судьи подали в отставку. Абсолютно на всех кандидатов на судейство руководитель профильного комитета Кармазин дал отрицательные характеристики: на судей заведены уголовные дела, жалобы, нарушения. А в итоге партия Регионов и коммунисты проголосовали единогласно „за.” Такі позиції громадян по відношенню до суддівської влади є традиційними для українського суспільства. І, нажаль, не викликають внутрішнього протиріччя у того, хто читає такі новини.

Тобто, формально, призначення кандидатур відбулось у відповідності з визначеним законом порядком, але по суті даний факт протирічить не лише духу закону, але й здоровому глузду.

Справедливості раді треба сказати, що спроби удосконалити/реформувати існуючу систему були завжди. Основний лейтмотив – підняти заробітну платню працівникам суду (суддям, у першу чергу) „щоб захистити їх від адміністративних та інших» (с) В. Наливайченко.

Інша спроба боротися з недовірою до судових рішень - це прийняття Кодексу професійної етики (схвалений у 2002 р.), але, ухвалений з’їздом суддів вказаний Кодекс насправді носить декларативний характер: за порушення норм Кодексу неможливо притягнути до адміністративної, а тим паче, і кримінальної відповідальності суддю. Більше того, встановити факт порушення за даним документом (який має досить сумнівну юридичну силу) практично неможливо.

«Ми позбулися можливості впливу на недобросовісного суддю, — зазначив В. Кривенко, — а з прийняттям законів одночасно потрібно визначитися, якими якостями і критеріями має керуватися суддя». Одночасно В. Кривенко (екс-голова ради суддів України) не згоден із позицією, за якою суддів необхідно звільняти за недотримання ними етичних норм.

Інша думка була висловлена виконавчим директором Всеукраїнської незалежної асоціації суддів, свого часу звільненого з посади судді Подільського районного суду м. Києва. Руслан Роженко в розмові з журналістом «ЗіБ» спростував думку екс-голови РСУ. За його словами, підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності або його звільнення може стати «прогноз погоди». Як приклад він назвав звільнення «на виконання політичних замовлень» суддів Юрія Василенка та Михайла Бородіна. Поняття ж професійної етики судді, на думку Р. Роженка, на сьогодні взагалі відсутнє.

Таким чином, розуміння реформування судової системи (в т.ч. і процедури призначення суддів на посаду) є, але одностайності в розумінні того, з чого починати і як змінювати систему немає.

Більшість експертів погоджуються, що в Україні рівень незалежності суддів надзвичайно низький через хабарництво та політичний тиск. Щоб позитивно змінити цю ситуацію, рада Європи. Наприклад, пропонує „починати з формування політичної волі” (с) (уповноважений представник генерального секретаря Ради Європи в Україні Аке Петерсен). «Судовій системі не вистачає відстороненості. Судді не бажають змінюватися, тому люди їм не довіряють. Це важливо для країни, але за день цього не змінити», — зауважив представник генсекретаря РЄ. Він наголосив, що Рада Європи готова надати допомогу в питанні підвищення кваліфікації українських суддів відповідно до європейських стандартів судочинства.

Враховуючи позитивний досвід порядку функціонування суддівської влади в інших країнах, доцільно було б розглянути питання кардинального реформування суддівської системи в частині обрання, а не призначення кандидатів на посаду судді.

Ще у 2009 р. Ніна Карпачова (на той час – уповноважений Верховної Ради з прав людини) пропонувала доволі радикальні реформи: „що з метою запобігання корупції при винесенні судових рішень необхідно внести зміни до законодавства, скасувавши норму про довічне призначення суддів і передбачивши обрання їх народом на конкретний термін”.

А у жовтні 2013 р. народні депутати від фракції Компартії подали до ВР України законопроект, направлений на посилення незалежності суддів. Таку незалежність, на думку розробників закону, може гарантувати механізм виборності суддів. „Представників Феміди повинні обирати громадяни країни” – вважає голова Компартії П. Симоненко. За його переконаннями, народні судді зможуть побороти корупцію в сфері правосуддя, а також виключити можливість формування судів по волі якоїсь особи (осіб), які наділені владою формувати структуру судів в Україні.

Звичайно, на перший погляд така реформа „призвиде до краху судової системи (с) В. Городовенко. „Такі рішення повинні приймати уповноважені органи, які мають певний досвід та компетентні в цій галузі. Як народ може обирати суддів, не знаючи їхніх професійних якостей? Це може призвести до того, що хтось вкладатиме значні фінансові ресурси у виборчу агітацію, а це, своєю чергою, може спричинити повний крах судової системи”. Але чи маємо ми шанс, враховуючи міжнародний досвід?” (с).

Є досить конкретний приклад: призначення судді у Сполучених Штатах Америки.

Процес формування суддівської гілки влади розпочався і триває вже понад 200 років. Основи існування суддівської влади в країні закладені в Конституції і мають вигляд компромісного рішення: посада судді є по життєвою, але процес призначення кандидата на посаду судді має бути відкритим для громадського обговорення та контрольований законодавчою і виконавчою владою. Всі судді в федеральних судах США призначаються так: Президент США вносить кандидатуру на посаду судді в верхню палату парламенту (Сенат), який організовую відкриті та необмежені часом слухання по кандидатурі, запропонованій президентом. На практиці слухання можуть продовжуватись годинами, днями і. Навіть, тижнями. В ході слухань сенатори можуть задавати кандидату будь-які питання, що стосуються його біографії, професійного досвіду, поглядів на судову професію і загальну ідеологічну орієнтацію. Ця система довела свою ефективність, так як рівень довіри та поваги більшості населення США надзвичайно високий. Це пов’язано з тим, що громадяни. Невдоволені сьогоднішнім рішення суду розуміють, що в їх розпорядженні є законні засоби, за допомогою яких вони з часом зможуть змінити ситуацію. Тобто в короткій перспективі суд є невразливим для тиску, але в довгостроковій перспективі у громадян є можливість на нього впливати.

В Швейцарії члени Федерального суду вибираються парламентом з врахуванням того, що повинно залишатись рівне представництво трьох основних мовних громад Швейцарії.

В Японії судді обираються урядом, але кожна нова кандидатура на посаду судді повинна бути затверджена в ході референдуму, який зазвичай проводиться спільно з найближчими загальнонаціональними виборами. Крім того, хоча ї посада судді є по життєвою, кожних 10 років суддя має отримати у народу підтвердження своїх повноважень в ході референдуму.

В Ізраїлі, наприклад, кандидати на посаду судді призначаються одним органом: Комітетом по судовим призначенням, що складається з 9 осіб, з яких лише 4 – виборні посади. Подібна суміш виборних та невиборних членів названого Комітету призводить до того, що рішення комітету ніяким чином не відображають думку широких верств населення і судді формують т.зв. елітарний закритий клуб з дуже схожими один на іншого членами, які, врешті решт самі обирають, кого приймати в свій „клуб”, а кого – ні.

Подібна ситуація була і в Україні, коли кандидати на посади суддів призначались президентом за поданням ВРЮ.

Але, все ж таки, реальні загрози неефективності виборної моделі формування суддівського корпусу існують.

Наприклад, в штаті Техас, США прямі вбори суддів вважались правильним засобом оцінки результатів роботи суддів. Хоча існує проблема з оцінюванням результатів діяльності судді хоча б тому, що вони не піддаються таким же параметрам оцінки, як діяльність посадових осіб виконавчої чи законодавчої влади. Реально суддівські рішення не мають такого впливу на суспільно-політичне життя країни. Суддя, проводячи свою передвиборчу компанію не може законно обіцяти своїм виборцям проводити зміни в політиці. Обіцянки кандидата на посаду судді можуть бути направлені на боротьбу зі злочинністю, а не, наприклад на принципи прийняття рішень в корпоративних спорах (злиття, приєднання юридичних осіб), так як такі спори не викликають у пересічних громадян такого інтересу, як ставлення кандидата до оцінки злочинів, хоча і складають більшу частину роботи судді.

Інша проблема існує в проведенні самої передвиборчої компанії. Передвиборча компанія – це бізнес, в якому той, у кого більше фінансових можливостей має найбільшу перевагу. За статистикою 51% призначених у 2006 р. суддів – з числа адвокатів, працівників крупних юридичних фірм, осіб, які представляють значний капітал. Тому, особи, обмежені фінансово, але, наприклад, мають більш високий професійний рівень, чи більш високі моральні устої, що напряму пов’язано з неупередженістю при прийнятті рівень, мають менші шанси на перемогу у виборах.

Таким чином, позитивних та помітних змін у діяльності системи правосуддя можна буде очікувати тільки після запровадження кардинальних реформ, які будуть направлені на подолання корупції та відновлення довіри населення до діяльності суддівської влади. Але цей процес, безперечно, розпочинається з формування „правової волі”: особа, яка має намір стати суддею, повинна усвідомлювати всю відповідальність за дії і рішення, які, в свою чергу, повинні ґрунтуватись на внутрішньому переконанні судді. А тому суддя повинен бути аполітичним та мати високі моральні принципи. І тоді буде ефективно функціонувати як механізм призначення, так і обрання суддів у країні.