П’ять президентів — жодного правителя

Питання законності і легітимності обрання президентами України персонажів, які очолювали державу після закінчення московсько-радянської окупації має бути відкрите. Українська державність була ключовим конструктивним фактором у побудові всієї політичної кон’юнктури Європи протягом тисячоліть і є нині. Та наша нація, яка свого часу була вирішальною військовою силою Європи, політичним плацдармом для побудови наймогутніших держав і матеріальною базою всього «СССР» та окупованих москалями країни, останні кілька десятків років отримує правителів, які не годяться на цю високу роль ані з позиції справедливості, ані формальної легітимності, ані простої законності.

Леонід Кравчук на тлі розвалу «союзу» став компромісною фігурою між партійною номенклатурою і Українськими самостійниками. Цей комуніст озброївся напівпатріотичною риторикою для формування позитивного образу як для людей-інерцій, які звикли до «совка», так і тих, хто усвідомлював ганебність російської окупації і згубність їх проекту «СССР» та можливість позбавитись цих речей саме у 1991 році.

Жодного стрімкого конструктивного руху у країні і нації Кравчук не ініціював, ставши лише продовженням «совкового» режиму після смерті самого «совка». Початок всеохоплюючого дерибану у масштабах держави почався саме завдяки його злочинній бездіяльності. Десятки і сотні підприємств і установ, які втратили інфраструктурні зв’язки з контролюючою Москвою та фактичну і юридичну можливість бути керованими, стали об’єктами розкрадання і рейдерських захоплень, незаконних привласнень і фіктивних переоформлень через політичну імпотентність та управлінську бездарність Леоніда Кравчука та його команди.

В умовах абсолютної неефективності правоохоронної системи, тотальних захоплень кримінальними угрупуванням підприємств і бізнесу, бандитизм, рейдерство і рекетирство набуло загальнодержавних масштабів. Найбільш нахабні, відчайдушні та політично інфантильні представники кримінального і около-кримінального світу, розпиливши і роздерибанивши левову частку Української промисловості, нажили статків, які дозволили їм легко отримати політичний вплив на рівні держави.

Апогеєм цього процесу «легалізації» рейдерських структур у дев’яностих стало винесення на гребені політично-кримінальної хвилі Леоніда Кучми. Він міцно уп’явся у владу, купуючи і захоплюючи тотальний контроль над промисловістю в Україні і позбавляючи політичного впливу усіх, хто міг завадити абсолютизації його управління. Незважаючи на злочинний характер дій Кучми і його самого, він виявився талановитим управлінцем, який, окрім грошової реформи, здійснив ряд перетворень в Україні, які були об’єктивно необхідні і давно назріли, проте не мали ким бути здійснені до цього. Таким чином, здійснивши необхідні державі та суспільству реформи і постійно абсолютизуючи свій політичний та, що навіть більш важливо, адміністративно-економічний вплив, Кучма продовжив свою владу більш, як на 10 років.

Та навіть конструктивні перетворення у державі на можуть затьмарити факту фіктивності виборчого процесу, у результаті якого Леонід Кучма набув статусу голови держави і найголовнішого злочину, який був здійснений за його безпосередньої участі – позбавлення Української держави геополітичної суб’єктності та мінімізація нашого політичного впливу як держави у світовій політиці: він позбавив Україну ядерної зброї, виступаючи від імені держави добровільно роззброїв її, обмінявши наймасштабніший і найдієвіший наш фактор захисту від війни і контролю над миром на звичайні папірці – гарантії, надані сторонами підписання Будапештського меморандуму про захист нашої території. Політична безграмотність і бездарність тодішнього державного керівництва на чолі з Кучмою спричинила утворення передумов війни, у яку нас втягнула РФ у 2014 році, будучи одним із гарантів нашої безпеки, окрім США та Великої Британії.

За часів президентства Кучми відбувалось два паралельні процеси: розвиток національних цінностей та опритомнення усієї Української нації після окупації «СССР» та тотальне посилення позицій криміналітету в політичному житті України. Режим Кучми створив усі можливості для взяття влади представниками бандитських угрупувань східних регіонів країни, на які протягом всього терміну радянської окупації та часів «незалежності» тотально поширювала свій вплив Москва. Після геноциду голодом цих регіонів, вони були колонізовані соціальними верствами найнижчого ґатунку – напівкримінальними політично знеособленими людьми, які склали більшість населення регіону і які стали цільовою авдиторією і п’ятою колоною для поширення впливу Москви на Донбас і Луганщину. Відтак представники цього субетносу нарощували своє значення в часи президентства Кучми і в результаті на політичній арені державного масштабу з’явився Віктор Янукович.

У 2004 році Янукович не очолив державу в силу ряду факторів, серед яких вже згадана тенденція до розвитку національно-політичної самосвідомості Українців, у яких сам факт наявності такої фігури як Віктор Янукович у політиці викликав обурення. Іншим визначальним фактором стало поширення ліберально-демократичного впливу західних країн, які допомогли створити умови для «Помаранчевої революції». Президентом став Віктор Ющенко – адепт ліберального заходу з усіма витікаючими з цього обставинами, зокрема патологічною компромісністю, яка і допомогла зрештою Януковичу пізніше здійснити реванш та за допомогою тотальної фальсифікації виборів та безпрецедентного тиску на усі фактори процесу все-таки отримати владу.

Злочини Віктора Януковича на посаді президента після Зимової революції («Революції гідності») більшість зайвих в Україні політичних гравців почали згадувати в якості підтвердження своєї відмінності і власних гарних намірів. Серед таких злочинів можна відзначити «Харківські угоди», які створили передумови окупації Українського Криму, формально закріпивши перебування ворожого військового флоту РФ біля берегів України. Тотальне розграбування бюджету країни та привласнення усього можливого бізнесу «сім’єю» Януковича вкупі зі зневажливим ставленням до нації стало визначальним фактором у початку революційних процесів у 2013 році.

Після розгортання воєнних дій Москви в Україні, суспільство тяжіло до будь-яких компромісів, які забезпечать хоч якусь подобу стабільності чи миру. Вкупі з тотальним впливом на інформаційний простір та виборчий процес це призвело до обрання президентом бізнесмена-кондитера Петра Порошенка, який не мав жодних національних орієнтацій і повноцінної державної свідомості. Українці розділились на тих, хто хотів миру і стабільності будь-якою ціною і тих, хто здатний будь-яким зусиллями повертати державу в управління Українською нацією. Очевидно, що Порошенкові було вкрай невигідно рахуватись з останньою категорією людей. Вони, фактично, заперечували справедливість займання ним посади, хоча легітимність обрання його президентом вже заперечена Конституцією, яка забороняє діючим бізнесменам обіймати цю посаду. На момент обрання і навіть після двох років президентства, Петро Порошенко залишається власником кондитерського бізнесу, названого в честь себе. В умовах війни найкращим способом нейтралізації радикальних суб’єктів, які прагнуть встановлення національної влади і, відповідно, усунення несправедливо і неправомірно обраного Порошенка, стало замороження війни на Сході України і прийняття «Мінських домовленостей», запропонованих Москвою через своїх європейських союзників, залучених до переговорів у «нормандському форматі». Утилізаційні процеси по стосунку до радикальних суб’єктів, які ідеологічно несумісні з президентством Порошенка, стали на потік.

Петро Порошенко намагається бути представником Українського суспільства на міжнародній арені, проте його слова в більшості випадків є протилежними діям. Мотивацією цієї людини є поширення особистого впливу на бізнес і політику та особисте фінансове збагачення, що підтверджується кожним його рішенням чи дією. Ця персона стала компромісним варіантом між ЄС та США і РФ. В Україні захищаються інтереси усіх цих країн, проте інтереси нації тотально ігноруються, а право нації — порушується.

Українці почали створювати нові організації і політичні проекти, які, можливо, будуть єдиною протидією політичним злочинам в Україні, які здійснюються в інтересах США, ЄС та Москви.

Таким чином, президентство кожного із п’яти осіб, які займали цю посаду донині, є сумнівним і з точки зору законності, і легітимності, і справедливості. Жоден правитель не буде адекватним до інтересів Української нації, доки держава не вирветься із замкнутого кола посткомуністичної, одночасно промосковської і прозахідної політичної системи, яка нині діє. Ця система постійно переформовує свої вектори, стаючи огидним симбіозом посткомунізму, московського колоніалізму, фінансової залежності від заходу та реципієнтом розкладаючих ліберально-інтернаціональних «західних цінностей».

Єдиний конструктивний шлях для України – революційні зміни у державній структурі, ліквідація нинішньої держави разом із політичною системою та миттєве встановлення національно-орієнтованого політичного режиму на чолі з правителем – дійсним виразником національних інтересів, який проявлятиме позицію сили у зовнішній політиці та ліквідує поліцентризм у внутрішній політиці, який дасть змогу здійснювати соціальні реформи для забезпечення порядку, матеріального забезпечення населення, відчуття безпеки, захищеності у майбутньому і справжньої єдності представників різних соціальних класів.

На решті можна припіднятись духом: усі підстави для створення дійсно національної та конструктивної політичної сили сформовані. Ця сила не стане одноразовим політичним проектом, але буде дійсним виразником національних інтересів, оскільки формується з воїнів, які пройшли горнило боїв та активних громадян, сповнених віри в Українську націю. Віддана та систематична праця нової генерації Українців та їх віра у власні сили і перспективу дає нам надію на майбутнє, на повернення політиці статусу мистецтва – мистецтва управління державою.