Коаліції та опозиція. Міфи та реалії.

В повсякденному житті ми звикли, що коли щось болить – треба лікуватись. За аналогією, спіткнувшись з проблемою в повсякденні, ми намагаємось зібрати та узагальнити інформацію, зважити наші можливості та, вибираючи з можливих альтернативних варіантів рішен

Відсутність законодавчого визначення прав парламентської опозиції та співвідношення її з правами коаліції залишається однією з найгостріших правових проблем в українській політиці. Неврегульованість цього питання суттєво ускладнює роботу Верховної Ради України, підвищує ймовірність серйозних конфліктів як у політичному середовищі, так і у суспільстві в цілому. До того ж відсутність законодавчих гарантій повноцінної політичної діяльності парламентської опозиції суперечить принципам європейської демократії, несприятливо впливає на міжнародний імідж України.

Для того, щоб Ви, шановний читачу, визначили свою особисту точку зору по піднятому питанню, хотів би розпочати з трактування терміну «демократії» та місця демократії у питання встановлені балансу між більшістю та меншістю як в Україні, так і в парламенті.

Усі демократії є політичними системами, у яких громадяни вільно приймають політичні рішення відповідно до волі більшості, тобто більшістю голосів. Проте підкорення меншості волі більшості не завжди буває демократичним. У демократичному суспільстві воля більшості повинна поєднуватися з гарантіями прав особи, які у свою чергу служать захисту прав меншості — чи то етнічна меншина, релігійна чи політична меншість. Права меншості не залежать від доброї волі більшості і не можуть бути скасовані більшістю голосів.

Демократії минулого вже знали принцип більшості і провадили його в життя. Але лише з розвитком буржуазного суспільства, появою теорій природного права і поділу влади співвідношення між більшістю і меншістю у їхніх правах набуло політичної принциповості.

Так Ж.Ж.Руссо вважав, що рішення більшості обов'язкові для меншості.

Навпаки О.Токвіль, Г.Спенсер вимагали, щоб волі більшості були поставлені межі, оскільки повне панування більшості - шлях до гноблення, тиранії. Межею волі більшості покликані були стати права окремого індивіда. Формами захисту індивіда і меншості називалися незалежний суд, адміністративна юстиція, представництво меншості в парламенті та ін.

Отже, демократія — це не тільки прояв волі більшості, але і гарантія права меншості на критику і вільне вираження своїх поглядів — конструктивних, а не руйнівних. Право говорити та бути почутим. Право бути заперечуваним, але не пригнобленим. Влада може стояти міцно лише тоді, коли вона відчуває опір з боку опозиції - політичної меншості. Це змушує її постійно підтверджувати своє право управляти суспільством і державою. Найвище право меншості і ЇЇ представників у парламенті полягає у тому, що вона може робити спроби стати більшістю. Важливо не дати розвинутися тенденції в демократії, якої ніколи цілком не можна позбавитися — підняти більшість до значення виключно вирішального чинника, до всесилля більшості, і зберегти непохитними межі, які дійсна демократія покликана протиставити волі більшості.

За визначення опозиції, її прав та обов’язків найпрогресивнійші представники парламенту борються з 1998 року.  Поки це питання не вирішено. Тому  протистояння опозиції та коаліції триватиме, доки ми не навчимося жити за  демократичними принципами та не визначимо межі відношень цих двох інституцій через відповідні закони.

Україна є молодою країною із великими можливостями. Але на превеликий жаль: розподіл державної власності через відкриту чи скриту приватизацію, в тому числі і справедливу підприємницьку діяльність, привів до надто швидкого формування фінансових еліт, які направили зусилля на примноження капіталу, в тому числі і через об’єднання із парламентом, як вищим законодавчим органом України. Мета відома – лобіювання підприємницьких інтересів, направлених на захист та збільшення власних капіталів. При цьому, лобіювання проводиться як на державному так і регіональному рівнях. Фактично, поєднання парламенту з капіталом привело до:

Державно-політична реформа, що проведена за останні 5 років запровадила схему, яка довела свою ефективність у розвинених демократичних країнах. Згідно з цією схемою, «виборці обирають представників політичних партій до парламенту — представники партій об’єднуються у більшість — більшість бере участь у формуванні уряду — партії, об’єднані в більшість, несуть політичну відповідальність перед виборцями за результати діяльності уряду — парламентська меншість — опозиція — отримує право та можливість публічної критики, контролю й корекції дій уряду шляхом внесення альтернативних пропозицій». На цей час не вирішений лише останній крок.

Чинники, які впливають на розвиток в Україні демократії, в тому числі і парламентської:

Поступове наближення інституції парламентаризму – до двопартійного парламенту, що фактично унеможливлює появу нових незалежних політиків та політичних формацій.

Діяльність опозиційних сил направлена «на знищення» більшості, незважаючи на те, що першочерговим обов’язком будь-якого політикуму є захист інтересів громадян через побудову вільного від екстремізму та тиранії демократичного суспільства, єдиним мірилом дієвості якого є економічний добробут, гармонійні зовнішні та внутрішні відносини України, стабільність.

Надширокі маніпуляції свідомістю виборців через створення уяви про протистояння між основними гілками влади в Україні, що привело до надмірної політизації населення та сприймання представників влади за принципом «свій – чужий». При цьому має місце неправдиве висвітлення або дозоване обмеження ЗМІ інформації про реальний перебіг подій в країні та нав’язування іншої думки, а іноді просто злочинної точки зору  (федералізація, демонізація діяльності уряду та більшості в парламенті і т.п.).

Слабке законодавче врегулювання діяльності опозиції та більшості, зокрема:

Таким чином, задля того, щоб збудувати правове поле для дієздатного існування опозиції та більшості в українському парламенті, потрібно надати адекватні відповіді на всі поставлені питання, а саме:

Залишилось питання: чи потрібен закон про опозицію? Це як подивитись. І так і ні. З одного  боку - в більшості демократичних країн такого закону немає. З іншого – в Україні поки немає розвиненої демократії (тобто, коли наявна політична воля більшості не насаджується «через коліно» волі меншості, а меншість приймає рішення більшості) і не зайве було б виписати права опозиції аби влада не мала спокуси їх обмежити.

Водночас не слід перебільшувати значення власне законодавчого врегулювання статусу опозиції. В процесі становлення цивілізованої опозиції велике значення має воля усіх суб’єктів політичного процесу, особливо влади, загальний рівень політичної культури суспільства. Питання стоїть так: чи удасться нарешті подолати інерцію протистояння між владою та опозицією і перейти до того, щоб керуватися логікою здорового глузду. Тому окрім законодавчого врегулювання треба працювати над терміновим впровадженням в обіг елементів політичної культури.

Каплієнко Володимир Володимирович

Народний депутат України VI скликання