Події у Туреччині: кінець ери державних переворотів?

Невдалий переворот у Туреччині може наштовхнути на думку, що час державних переворотів, якими так рясніло минуле століття, пройшов. Але ця думка дуже поверхнева.

Невдалий переворот у Туреччині може наштовхнути на думку, що час державних переворотів, якими так рясніло ХХ ст., пройшов. Але ця думка дуже поверхнева.

Справді, сучасна держава надзвичайно сильна. Вона являє собою потужний бюрократичний апарат, захищений спецслужбами, поліцією та ЗМІ (у випадку, якщо люди, котрі контролюють ЗМІ, знаходяться у згоді з державною владою або ж самі є такою владою). Це може породити ілюзію непереможності сучасної держави і безальтернативності демократичної моделі політичного життя (питання про те, наскільки популярні уявлення про цю модель відповідають дійсності, наразі розглядати не будемо). Одначе за ширмою ілюзії криється ряд тенденцій, які не можна не брати до уваги. Розглянемо окремі із них.

Вирішення геополітичних питань шляхом здійснення військових дій гібридного характеру. Нинішня війна між Росією та Україною є лише одним із етапів загальної “гібридизації” воєнних конфліктів. Для конфліктів такого роду є характерним поєднання методів класичної, конвенціональної війни із силовими акціями іррегулярного типу, до яких залучаються найманці, представники приватних військових компаній, політично чи фінансово вмотивовані представники місцевого населення. Застосування методів гібридної війни виникає з потреби вирішення військових питань за умов, коли офіційне оголошення війни є небажаним.

На сутнісному рівні складно провести чітку межу між гібридною війною та військовими конфліктами, однією зі сторін яких є принципово іррегулярні сили. Останні також залишаються популярними — “Протягом останніх десятиліть поширилися так звані локальні, малі війни, або конфлікти малої інтенсивності, особливості яких полягають у широкому застосуванні невеликих, маневрених іррегулярних формувань (повстансько-партизанських) проти регулярних, добре озброєних і оснащених технічно армій та спеціальних військ” (Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. Меч і тризуб. — К., 2006). Формальною відмінністю тут є відсутність складових конвенціональної війни. Але суть від цього не змінюється: все те ж вирішення політичних питань військовим шляхом без формального оголошення війни.

Зростання ваги легальних і нелегальних “приватних армій”. Ідеться про недержавні структури з мілітарною вагою різних масштабів. Базовим типом таких структур є приватні військові компанії — недержавні комерційні організації, що надають послуги підготовки військових кадрів, участі у збройних конфліктах, охорони спецоб'єктів, розвідувальної роботи, розробки і продажу зброї та оснащення. Клієнтами таких компаній є як інші приватні комерційні організації, так і держави. Безпроблемне існування приватних військових компаній вимагає консенсусу з державною владою.

Лайт-версією військових компаній є охоронні фірми. Нерідко потужні економічні гравці мають власні воєнізовані формування.

Інший тип “приватних армій” — достатньо воєнізовані крупні кримінальні угрупування. У наш час такі угрупування є не просто проблемою кримінального характеру, але й політичним чинником. Політолог Олександр Маслак зазначає: “Особливу роль в умовах глобальної турбулентності починають відігравати міжнародні кримінальні клани і мережі. Ослаблення більшості національних держав, посилення ролі транснаціональних корпорацій, робить політико-економічну сферу вразливою для втручання з боку різного роду кримінальних структур. Які, поступово, можуть зростатися і з державним апаратом тих або інших держав, і з тими або іншими транснаціональними бізнес-інституціями. Особливо яскраво ця тенденція проявляється на пост-совєцькому просторі. Де пост-комуністична номенклатура та спецслужби поступово зливаються із різного роду кримінальними мережами і взаємно використовують один одного в економічній та політичній сфері (зокрема і в сфері міжнародної політики)”.

Тероризм мережевого типу.  Новітні технології не лише дозволяють державі посилити контроль над потенційно небезпечними особами, але й відіграють зворотню роль — дають нові козирі у руки тих, хто робить ставку на терористичні методи боротьби. Мова йде передусім про методи вербування та координації.  Вербування може відбуватися як в інтерактивному, так і в односторонньому режимах. Інтернет дозволяє долучитися до діяльності відомого терористичного руху, безпосередньо не спілкуючись із його представниками. Далекі від традиційного мусульманства сучасні ісламістські рухи пропонують своїм потенційним адептам лаконічні ідеологічні формули, засвоєння яких не потребує особливих зусиль. Щоб здійснити теракт, навіть необов'язково знаходити зброю або вибухівку (що дуже чітко показали події у Ніцці). Це створює ґрунт для зростання ваги терористів-одинаків або ж невеликих терористичних груп, що діють цілком автономно.

Ми можемо зробити припущення, що деякі теракти у Європі були здійснені зі своєрідного “дозволу” державних спецслужб з метою подальшого посилення державного контролю за суспільством (парадигма крайнього етатизму особливо характерна для сучасної Франції). Але це аж ніяк не скасовує того факту, що масштаби терористичної активності можуть зрости, вийшовши з-під будь-якого контролю. Пропаганда терористів має значні шанси приносити все більші і більші плоди. Її жертвами можуть бути не лише мігранти та їхні нащадки, що знаходяться в стані маргіналізації і шукають прийнятної ідентичності, але й представники корінних, білих народів, які усвідомлюють стан навколишньої світоглядної і духовної пустки.

Збільшення ваги спецслужб. Зростання терористичної небезпеки, а також прагнення політичних еліт до посилення контролю над суспільством перетворюють спецслужби на вагомий чинник політичного життя.

Прецедент ІДІЛ. Унікальність ІДІЛ полягає у тому, що на поч. ХХІ ст. утворення державного типу виникло принципово не правовим шляхом. Існують численні припущення, що створення ІДІЛ було інспіроване зовнішніми, не ісламськими чинниками (Ізраїлем чи країнами Заходу), а відтак її межі розширювалися ніби під парасолькою. Але навіть якби це дійсно було так, це не перекреслювало б унікальності ситуації: використання військової сили конвертувалося не просто у регіональні політичні зміни, але й у створення нової політично-юридичної системи, що діє на значній території. Контроль повстанцями певних територій — річ цілком звична. Однак у випадку ІДІЛ ми маємо справу з утворення державного типу, що володіє значними територіями, суттєво змінивши політичну карту регіону.

Виникнення структур самооборони серед західних народів. Попри те, що сучасна держава намагається максимально відсторонити громадян від використання сили (беручи на себе функцію оборони їхніх прав), пацифікувати населення їй здається далеко не завжди. Такий стан речей простежується від США до України. Багато хто здивувався, коли під час критичних подій зими 2013-2014 років українці продемонстрували дива самоорганізації і самооборони. Заданий Майданом імпульс продовжився вже у явищі військових добровольців. У США, попри урядовий тиск, продовжують існувати підрозділи народної міліції, що складаються із власників зброї, котрі зорієнтовані на консервативні ідеї та цінності. У країнах Європи з'являються загони самооборони від мігрантів. Поки що це досить маргінальне явище, і державні чинники зазвичай протидіють корінним європейцям у справі захисту власних інтересів. Проте посилення міжетнічного протистояння може змінити ситуацію.

У сумі ці та інші тенденції говорять про дуже умовну міцність сучасної держави та демократичної моделі політики. Варіантів розвитку подій є чимало. Можуть комбінуватися різні тенденції. Посилення ролі спецслужб у зв'язку з терористичними небезпеками може перетворити на чинник політичної нестабільності самі спецслужби. Зосередивши у своїх руках чимало фактичної влади, очільники спецслужб можуть захотіти отримати у свої руки ще й офіційну державну владу. При цьому вони можуть діяти, виходячи із власних амбіцій або співпрацюючи із потужними кримінальними об'єднаннями чи ТНК. З іншого боку, не подолавши мережевого тероризму, уряди можуть іти на компроміс із офіційними очільниками терористичних організацій та рухів. Представники армії, бачачи безладдя в країні і антинаціональну політику уряду, можуть активно співпрацювати з групами, чиє спрямування нині прийнято характеризувати як “праворадикальне” (до того ж, як показує західна практика, такі групи нерідко поповнюються ветеранами, що робить додатковий місток для співпраці).

Усе це необов'язково буде. Але шансів на реалізацію подібних сценаріїв є чимало. Потрібно пам'ятати, що ми живемо в згадуваних О. Маслаком умовах глобальної турбулентності. А в таких умов важко окреслити основний варіант розвитку.

Для України перелічені вище тенденції несуть як ризики, так і шанси. В усякому разі, приймаючи ці тенденції як даність, варто вважати своїм національним ресурсом явище військових добровольців. Досвід останніх двох з половиною років показав, що ідейно вмотивовані добровольці можуть мати чималу політичну вагу і приносити колосальну користь національним інтересам. Особливо — у кризові моменти.