Рівність прав матері й батька при визначенні місця проживання дитини

Рівність прав матері й батька: визначення судом місця проживання дитини, яка досягла десяти років.

12.07.2017р. Верховним судом України в рамках справи № 6-564цс17 досліджувалосьпитання щодо визначення судом місця проживання дитини в контексті рівності правматері та батька.

Необхідно вказати, що в аспекті конституційного зверненняположення статті 24 Конституції України (громадяни мають рівніконституційні права і свободи та є рівними перед законом) стосовнорівності громадян у конституційних правах, свободах та перед законом увзаємозв’язку з положеннями частини першої статті 55, пункту 2 частини третьоїстатті 129 Основного Закону України щодо захисту судом прав і свобод людини ігромадянина та рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судомтреба розуміти так, що кожен,тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантованідержавою рівні права на захист прав і свобод у судовому порядку та на участь урозгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку у судах усіхюрисдикцій, спеціалізацій та інстанцій, у тому числі й особа, яказасуджена і відбуває кримінальне покарання в установах виконання покарань. ГарантованаКонституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означаєнеобхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, такі процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом праві свобод. (Рішення Конституційного Суду України від 12.04.2012 р. №9-рп/2012).

Вирішуючи спір між матір'ю та батьком щодо місця проживаннямалолітньої дитини, якій на момент розгляду справи виповнилося 10 років, судпершої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції,виходив з рівності прав та обов'язків матері й батька відносно дитини, положеньчастини другої статті 160 та статті 161 СК України, за якими місцепроживання дитини, що досягла десяти років, визначається за спільною згодоюбатьків і самої дитини.

Аналогічне твердження міститься і у п. 18 постанови пленумуВерховного суду України від 21.12.2007 р. за  N 11 «Про практикузастосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб,розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» девказано: місце проживання дитини, 1) яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків; 2) яка досягла десяти років,  - заспільною згодою батьків  та  самої  дитини; 3) місце  проживання   дитини,   яка   досягла чотирнадцяти  років, визначається нею самою.

Натомість у постанові Верховного Суду України від 14 грудня2016 року за № 6-2445цс16,Верховний Суд України переглядав справу про визначення місця проживаннямалолітніх дітей та з огляду на положення частини першої статті 160, статті 161СК України, принципу 6 Декларації прав дитини, погодився  з висновком судупершої інстанції про визначення місця проживання малолітніх дітей з матір’ю тапро відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріальногоправа, для розлучення малолітніх дітей зі своєю матір’ю.

Таким чином неоднакове застосування судом касаційноїінстанції статті  161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини булопредметом дослідження в цій справі.

Суд вказав, що за змістом статті 31 ЦК України малолітньоюособою є дитина віком до чотирнадцяти років.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини,яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самоїдитини.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщомати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із нихбуде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опікита піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньоїдитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківськихобов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан їїздоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитинудля проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживаєспиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою можезашкодити розвиткові дитини.

ВАЖЛИВО: При цьому під забороною розлучення дитини з своєюматір’ю в контексті Декларація прав дитини слід розуміти не обов’язковістьспільного проживання матері та дитини, а право на  їх спілкування, турботуз боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі матері прав таінтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцієюпро права дитини  від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція).

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитинадля повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння.Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьківі в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальноїзабезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли євиняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має правона те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами зпитань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка можевисловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодоїї місця проживання.

При визначенні основних інтересів дитини у кожномуконкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше,у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крімвипадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге,у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному,спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним ( п. п. 94-102.рішення ЄСПЛ у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року ( заява №10383/09).

Як Суд зазначив у рішенні у справі «Нойлінґер та Шурук протиШвейцарії» (Neulingerand Shuruk v. Switzerland), ([ВП], заява № 41615/07, ЄСПЛ2010 року): «136. Інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цейінтерес вимагає, що зв'язки дитини з її сім'єю мають бути збережені, завинятком випадків, коли сім'я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає,що сімейні зв'язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та щонеобхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли цеможливо, «відновити» сім'ю [рішення у справі «Гнахоре проти Франції» (Gnahorev. France), заява № 40031/98, п. 59, ЄСПЛ 2000-ІХ].З іншого боку очевиднотакож, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі,та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття такихзаходів, що можуть завдати шкоди здоров'ю та розвитку дитини (див., середбагатьох інших джерел, рішення у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v.Germany), [ВП], заява № 25735/94, п. 50, ЄСПЛ 2000-VIII, та у справі «Марсалекпроти Чехії» (Marsalek v. theCzechRepublic), заява № 8153/04, п. 71, від 4квітня 2006 року)».

У цьому контексті недостатньо встановити, що дитину можебути поміщено у краще середовище для її виховання (див. рішення у справі К. іТ., зазначене вище, п. 173). Не може також бути виправданим захід, що роз'єднуєсімейні зв'язки, самим лише посиланням на ненадійний стан батьків, що може бутивирішено за допомогою менш радикальних засобів, такими як цільова матеріальнадопомога та соціальна підтримка, а не шляхом розлучення сім'ї (див., наприклад,рішення у справі «Савіни проти України» (Saviny v.Ukraine), заява № 39948/06,п. 50, від 18 грудня 2008 року).

Відповідно до принципу 6 Декларації про права дитини,Прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959року, де вказано, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистостіпотребує любові та розуміння. Вона має, якщо це можливо, зростати в піклуванніта під відповідальністю своїх батьків, у будь-якому разі - в атмосфері любовіта моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків,коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір'ю.

Хоча Декларація про права дитини в розумінні Закону України«Про міжнародні договори України» не є міжнародним договором, однак не слідвідкидати її рекомендаційного характеру, адже в тому числі така декларація єефективним механізмом та інструментом захисту прав дитини в світовому масштабі.

Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитиниз'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право братиактивну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання.Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька,дитини можна досягти миру і згоди.

Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції,згідно з якою Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власніпогляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаютьсядитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком ізрілістю.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійсненняправ дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосуєтьсядитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитинівисловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бутизаслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, щоторкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган упорядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якоїпотрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо їїстосуються.

ВИСНОВОК: Згодадитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду,якщо така згода не буде відповідати та захищати права та інтереси дитини,передбачені Конвенцією та Декларацієюправ дитини.

А тому, покладаючи в основу судового рішення згоду дитини напроживання з одним з батьків, суд повинен проаналізувати, чи не порушує таказгода положень Конвенції, та навести у судовому рішенні мотиви, з яких віндійшов висновку про необхідність узяти за основу саме думку дитини та надати їйперевагу по відношенню до інших доказів.