Визнання активів необґрунтованими та їх витребування

Висвітлюються питання відповідності міжнародним стандартам і нормам національного законодавства запровадження і розширення цивільної конфіскації майна.

Процедура визнання активів необґрунтованими та їх витребування у разі недоведення відповідачем законності набуття майна (далі – цивільна конфіскація) є новою для національного права. Вона була передбачена Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України і Національного агентства з питань запобігання корупції» від 12 лютого 2015 року. Така процедура застосовується у межах цивільної юрисдикції у позовне провадження. У чинній редакції ЦПК України від 3 жовтня 2017 року вона врегульована у статтях 290-292.

Цивільну конфіскацію слід розглядати як спосіб вилучення у особи, засудженої за певний злочин у державну власність майна, яке не стало предметом конфіскації і спеціальної конфіскації у межах кримінальної справи, і щодо якого не доведено законності підстав (джерел) його набуття. Тобто з цивілістичної точки зору – це підстава для припинення приватної і виникнення державної власності на певне майно без волі попереднього власника, що підпадає під поняття втручання у право власності.

Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод втручання держави у право власності: 1) не повинно бути свавільним; 2) має бути зведеним до мінімально необхідного для задоволення суспільних інтересів обсягу; 3) з дотриманням вимог законності та справедливого балансу між засобами і метою втручання.

Допустимим втручанням у право власності є конфіскація майна, за умови, що вона застосована за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (частина шоста статті 41 Конституції України). Вимога втручання лише за рішенням сулу у національному законодавстві щодо цивільної конфіскації дотримана, адже вона застосовується на підставі рішення суду.

Найбільш дискусійними є питання: 1) покладання на відповідача обов’язку доводити свою невинуватість (набуття активів обґрунтовано) та звільнення позивача від обов’язку доводити незаконність набуття майна, щодо якого заявлені позовні вимоги; 2) застосування такої конфіскації до суб’єктів, які не скоювали публічних правопорушень (в контексті пропозицій розширити перелік підстав такої конфіскації).

Проти цивільної конфіскації наводяться такі аргументи: 1) зміна виду провадження з кримінального на цивільне зменшує гарантії особи та змінює правила доказування, у тому числі порушує презумпцію невинуватості; 2) відсутність необхідності доводити у суді зв’язок активів із конкретним корупційним злочином і вину осіб у його вчиненні; 3) подвійне покарання; 4) порушення права не свідчити проти себе; 5) порушення майнових прав; 6) не були внесені змін до норм ЦК України з питань вилучення майна, що не сприяє правовій визначеності; 7) дублювання більш широкої процедури кримінально-правової спеціальної конфіскації, визначеної у КПК України, що стосується багатьох видів злочинів (а не лише корупційних і легалізації майна), як засуджених осіб, так і звільнених від кримінальної відповідальності, як необґрунтованих активів, так і інших видів майна; 8) наповнення ЦПК України нормами матеріального права руйнує класичні уявлення про побудову і призначення його як процесуального нормативного акту.

До процесуальних особливостей визнання необґрунтованими та вилучення активів слід віднести: 1) позов пред’являє прокурор в інтересах держави; 2) відповідачем може бути лише особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції»), щодо якої вступив у законну силу обвинувальний вирок суду за вчинення корупційного злочину (передбачені у ст.ст. 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у випадку вчинення шляхом зловживання службовим становищем, та у ст.ст. 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368-369-2 КК України – ст. 45 КК України) або легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом.

У разі пред’явлення позову до такої особи, прокурор вживає заходів щодо встановлення майна, стосовно якого існують докази того, що воно отримано особою або що ним користується чи розпоряджається (розпоряджалася) така особа. Термінологія цього нормативного припису свідчить про необов’язковість приналежності майна на праві власності: майно, що отримане особою; майно, що перебуває у користуванні особи; майно, яким розпоряджається (розпоряджалася) особа. Тож постає питання визначення належного відповідача за позовом, що розглядається. Оскільки позов має на меті припинення права власності, тому належним відповідачем завжди є власник майна, а особа, яка має право користування чи розпорядження майном, може залучатися співвідповідачем чи третьою особою, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову, на боці відповідача. Крім того, виникає питання щодо необхідності захисту прав добросовісних набувачів майна, яким розпорядився відповідач, що не знайшло законодавчого врегулювання у ст.ст. 290-292 ЦПК України.

Особливістю нормативного врегулювання цивільної конфіскації є те, що у процесуальній (а не матеріально-правовій) нормі закріплена презумпція необґрунтованості активів: суд визнає необґрунтованими активи, якщо на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті на законній підставі.

До аргументів, що висловлюються проти обґрунтованості цієї презумпції належать такі: 1) КК і КПК України зобов’язують органи досудового слідства довести за стандартом «поза розумним сумнівом» (за яким достатньо 1% сумнівів для винесення виправдувального вироку) незаконність набуття активів; 2) у правовій системі не можуть існувати різні підстави для юридичної відповідальності за одне діяння, як і у межах одного спору не можуть одночасно існувати презумпції невинуватості і вини (Хавронюк М. Спецконфіскація – покарання без вироку суду або покарання без злочину. Ракурс. 2016, 26 грудня URL: http://ua.racurs.ua/1385-sproba-zaprovadjennya-speckonfiskaciyi).

Прибічники ж цивільної конфіскації зазначають на принциповій різниці між вилучення активів у межах кримінального процесу, яке спрямоване на людину (in personam) та цивільною конфіскацією, яка спрямована на річ (in rem).

Інститут цивільної конфіскації містить винятки з таких принципів і презумпцій матеріального та процесуального права:

1) принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона має доводити ті обставини, на які вона посилається (ст.ст. 12, 81 ЦПК);

2) презумпції правомірності набуття права власності, відповідно до якої право власності вважається набутим правомірно (ч. 2 ст. 328 ЦК);

3) презумпції правомірності володіння майном, відповідно до якої фактичне володіння майном вважається правомірним (ч. 3 ст. 397 ЦК).

Проте всі наведені презумпції містять зауваження на можливість нормативного встановлення винятків з них.

Предметом доказування відповідно до ст. 291 ЦПК є набуття активів на законній підставі, хоча де-факто йдеться про інше: про законність походження коштів, хоча буквально у ст. 291 ЦПК про це не зазначено, що не відповідає такому елементу верховенства права як правова визначеність. Як зазначено у рішеннях Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп, від 30 вересня 2010 року № 20-рп, від 22 грудня 2010 року № 23-рп, необхідно дотримуватися принципу правової визначеності та недопущення двозначності правової норми як складових елементів принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України); юридичні норми мають бути ясними і точними, щоб забезпечувати прогнозованість ситуацій. Відсутня правова визначеність і у нормі щодо покладення на відповідача обов’язку сплатити вартість таких активів за умови неможливості звернення стягнення на активи, визнані необґрунтованими (частина третя статті 292 ЦПК). Зміст поняття «неможливість» не розкривається.

Цивільна конфіскація не є українським ноу-хау. У праві ЄС вона застосовується до активів особи, засудженої за кримінальне правопорушення, що могло призвести до економічної вигоди, та за злочини, які навряд чи здійснювалися один раз (контрабанди наркотиків, відмивання грошей). Суд може прийняти рішення щодо такого заходу, коли він доходить висновку, що відповідне майно є результатом кримінальних дій (базуючись на обставинах справи та наявних доказах, наприклад, якщо вартість власності порушника диспропорційно вища його законного доходу). При цьому тягар доведення покладено на порушника, якого визнано винним за серйозне кримінальне порушення, який має довести законний характер набуття власності.

До держав, у яких передбачена конфіскація активів поза кримінальним судочинством, належать, зокрема, Австралія, Велика Британія, Ізраїль, Ірландія, Канада, Ліхтенштейн, Литва, Південно-Африканська Республіка, Словенія, Таїланд, Фіджі, Філіппіни, Швейцарія

Директива ЄС 2014/42/EU про замороження і конфіскацію засобів здійснення злочинів і доходів, набутих у злочинний спосіб (стосується корупції, відмивання грошей і деяких інших серйозних фінансових злочинів, контрабанди наркотиків та торгівлі людьми, тероризму, сексуальних злочинів проти дітей тощо) передбачає здійснення розширеної конфіскації, конфіскації без судового рішення, проведення конфіскації майна третіх сторін, а також замороження активів без постанови суду.

Ініціатори розширення цивільної конфіскації на випадки відсутності обвинувального вироку апелюють до визнання Європейською комісією з прав людини у 1986 році і ЄСПЛ конфіскації активів поза кримінальним провадженням такою, що не суперечить презумпції невинуватості, не порушує майнові права та заборони покарання без закону (справи «М проти Італії», «Оторіно проти Італії», «Аркурі проти Італії», «Рієла та інші проти Італії», «Батлер проти Сполученого Королівства», «Уолш проти Сполученого Королівства», «Гогітідзе та інші проти Грузії»).

Наприклад, у п. 105 рішення у справі «Гогітідзе та інші проти Грузії» від 12 травня 2015 р. ЄСПЛ зазначає, що правові стандарти допускають: 1) конфіскацію майна, пов’язану з серйозними кримінальними злочинами (корупція, відмивання коштів, оборот наркотичних засобів) без попереднього кримінального обвинувачення; 2) переведення тягарю доведення законності походження майна на відповідачів цих некримінальних проваджень про конфіскацію, зокрема цивільних проваджень in rem; 3) конфіскацію майна і доходів, отриманих шляхом конвертації або перетворення цінностей, отриманих злочинним шляхом, або змішаного з іншим майном, що має законне походження; 4) застосування конфіскації до будь-яких осіб, які володіють майном без необхідної добросовісності.

ЄСПЛ визнає допустимим конфіскацію майна, що належало членам родини винного (незалежно від його засудження) за таких обставин: 1) знання про незаконне походження майна; 2) неможливість пояснити походження майна; 3) вид злочину (тяжкість злочину); 4) з’ясування, чи не є третя сторона фіктивним власником (рішення від 10 квітня 2012 р. у справі «Силицькиєне проти Литви»). ЄСПЛ звертає увагу на те, що постанова про конфіскацію не є встановленням вини за злочин (п.п. 53, 54 рішення). У п.п. 63, 65, 67 рішення ЄСПЛ зауважив, що конфіскація переслідує законну мету у загальних інтересах і ґрунтується на доказах придбання конфіскованих активів за рахунок реінвестування незаконних доходів злочинної організації.

ЄСПЛ зауважує, що існують загальноєвропейські та всесвітні правові стандарти та відсутні причини вважати конфіскацію непропорційним заходом, навіть за відсутності обвинувального вироку. Є законним надання переваги доказам недостатності законного доходу відповідачів для придбання майна. Докази достатньої або високої ймовірності незаконного походження разом із неспроможністю власника довести протилежне визнані достатньою підставою для визначення пропорційності за ст. 1 Протоколу 1 (рішення у справах «Раймондо проти Італії», «Аркурі та інші проти Італії», «Морабіто та інші проти Італії», «Батлер проти Сполученого Королівства», «Уебб проти Сполученого Королівства», «Саккочча проти Австрії»).

Отже, слід зазначити, що цивільна конфіскація, у тому числі у випадках відсутності обвинувального вироку, відповідає міжнародним правовим стандартам. Незважаючи на широку свободу розсуду держави у прагненні провадити політику протидії корупції у сфері державної служби, на законодавчому рівні має бути забезпечений розгляд справи судом у змагальній процедурі, яка відповідає міжнародним стандартам і не порушує справедливий баланс між публічними і приватними інтересами.