Що таке режим окремого проживання подружжя?

Даний інститут сімейного права (в юридичній літературі досить розповсюдженою є назва – «сепарація») характеризується відсутністю чіткої правової регламентації і застосуванню його на практиці. В Сімейному кодексі України йому присвячено тільки дві статті, частково дане питання конкретизується узагальненням судової практики Верховного Суду України.

Інститут окремого проживання спрямований на можливість не розриваючи шлюбні відносини проживати окремо, але зі збереженням прав, які гарантовані в шлюбі, наприклад право на утримання чи право спадкування.

Даний режим спрямований на забезпечення майнових прав та прав на батьківство одного чи обох з подружжя. Так норма закріплює той факт, що майно набуте в режимі сепарації, хоч і набуте в шлюбі, не буде вважатись спільним сумісним, також що дитина народжена через десять місяців після встановлення відповідного режиму не буде вважатись такою, що походить від чоловіка, з яким зареєстрований шлюб.

Найпершою особливістю даної категорії справ є визначення виду судочинства в якому буде здійснюватись розгляд зазначених питань. Виходячи з аналізу чинного процесуального законодавства можна зробити висновок, що дані справи можуть розглядатись як і в позивному так і окремому провадженні. Законодавець закріплює певного роду диспозитивну норму, залежно від спрямованості волі подружжя, чи одного з них, на встановлення режиму окремого проживання. Так для окремого провадження характерна неможливість проживати разом чи небажання обох з подружжя проживати разом, для позовного провадження є характерним небажання одного з подружжя проживати разом.

Законодавець не дає визначенню понять «неможливість» та «небажання», хоча юридично дані поняття зводяться до того, що подружжя припиняє фактичні сімейні відносини, без розірвання шлюбу.

При розгляді справи в порядку окремого провадження суд фактично не вирішує спір, про можливість окремого проживання, а встановлює факт такого. В даному випадку, виходячи з диспозитивності цивільного процесу, суд не вправі відмовити в задоволенні такого клопотання, оскільки є виявлення обох зі сторін.

На перший погляд дана категорія справ, в межах окремого провадження, є досить простою, оскільки усувається сам спір, шляхом поєднання їх диспозитивних вимог. Дане твердження є помилковим виходячи з ряду підстав, про які мова піде далі, які не врегульовані ні матеріальним ні процесуальним законодавством.

Найперше і найголовніше питання, яке виникає при реалізації права на встановлення режиму окремого проживання, що визначати «окремим проживанням»?

Спробуємо розглянути дане питання з двох підходів: з широкого і вузького.

В межах вузького підходу правозастосовець ототожнює режим окремого проживання тільки з фактом проживання в межах різного житла. В межах даного підходу передбачається наявність іншого житла, крім того в якому проживає подружжя чи можливість найму такого житла. Тоді виникає ряд проблем щодо реалізації інституту режиму окремого проживання в межах даного підходу. Найперше це той випадок, коли у власності подружжя є тільки один об’єкт нерухомості, а можливості найму іншого житла немає з тих чи інших причин. Тоді виникає колізія коли особи можуть звернутися до суду з проханням встановлення режиму окремого проживання, суд (виходячи з бажання двох з подружжя) не в праві відмовити у задоволенні такого, а фактичної реалізації даного режиму не буде, так як він буде фактично скасований фактом проживання обох з подружжя в межах одного житла.

Іншою проблемою може бути той випадок, коли в подружжя є можливість проживати окремо але одне з житла є спільною сумісною власністю, і в позові (спостерігається в позовному провадженні) одна сторона просить суд встановити режим окремого проживання і зобов’язати іншу проживати поза межами такого житла (в даному випадку ми презумпуємо, що у позивача є всі підстави для задоволення такого позову). Тут також спостерігається дві думки: особа-відповідач фактично позбавляється права користування житлом, яке є у його власності; режим окремого проживання є адміністративним актом, який направлений на забезпечення прав позивача та інших членів сім’ї. Виходячи з того, що право власності є абсолютним правом, навіть у випадку забезпечення права позивача, права відповідача будуть порушені. 

Відсутність різного житла і можливості найму іншого житла не повинно бути перешкодою для забезпечення реалізації режиму окремого проживання. Наприклад мають місце випадки коли особи, навіть після розлучення, продовжують проживати в межах одного житла, не ведучи при цьому спільного господарства.

В такому контексті більш прогресивним і таким, що забезпечує права обох сторін, є широкий підхід до розуміння режиму окремого проживання.

В межах такого підходу режим окремого проживання не ототожнюється з фактичним проживання в межах різних житлових приміщень, які не поєднані між собою. В межах даного підходу основним критерієм є ведення спільного побуту. Тобто особи, після встановлення режиму окремого проживання продовжують жити в межах одного житла, але не ведуть спільний побут. В такому випадку в судовому рішенні, яке і встановлює даний режим, повинно бути вказано і окремий режим користування спільним сумісним майном і навіть режим оплати за комунальні послуги. В межах такого підходу спостерігається більше забезпечення прав і свобод подружжя, проте це породжує зайве навантаження на судову систему і правозастосування. Так наприклад при продажі нерухомого майна, особа яка перебуває в режимі окремого проживання, якщо ця особа набула майно під час дії даного режиму, надає нотаріусу копію рішення про встановлення сепарації, то нотаріус не повинен вимагати підтвердження іншого з подружжя про продажу такого майна. Виникає питання чи не відбулося під час дії цього режиму фактичного поновлення шлюбних відносин? Правозастосовча практика йде таким чином, що нотаріус вимагає іншого з подружжя, підтвердити факт того, що шлюбні відносини не були фактично відновленні, з метою уникнення порушення майнових прав одного з подружжя та/або скасування такого договору. 

Виходячи з того, що закон не забороняє подружжю в режимі сепарації мати відокремлений побут і утримуватись повністю від спілкування досить доцільним була б зміна конструкції правової норми, шляхом виключення оціночного поняття, такого як «поновлення сімейних відносин». Таким чином норма б зобов’язувала скасовувати режим сепарації виключно прийняттям відповідного рішення судом.

Інші проблемні питання, які можуть виникнути під час встановлення режиму окремого проживання не мають такого великого значення, як ті що були названі раніше. Такими питаннями є: встановлення аліментів та визначення місця проживання дітей. Дані питання можна вирішувати під час подачі позовної заяви – при позовному провадженні чи заяви про встановлення режиму окремого проживання – при окремому провадженні. Також встановлення сепарації не позбавляє особу звернутись з даними питаннями з іншим позовом.

Виходячи з аналізу судової практики даний інститут сімейного права є досить мало розповсюдженим. Дане пояснюється наступним: не повним юридичним закріпленням даного інституту; низькою юридичною освіченістю, про що говорить той факт що в ЄДРСР більше ухвал про повернення заяв чи позовних заяв ніж рішень про визнання факту сепарації.

Впровадження і удосконалення такого інституту як встановлення режиму окремого проживання (сепарації), як певній альтернативі розлучення буде сприяти забезпеченню прав і свобод кожного з подружжя, а також буде слугувати способом зберегти сім’ю.