Оскарження учасником (акціонером) правочинів: огляд судової практики КГС ВС

Особливістю таких спорів є те, що їх вирішення впливає як на інтереси юридичних осіб та учасників (акціонерів), так і на третіх осіб

Особливістю спорів про визнання недійсними правочинів укладених виконавчим органом юридичної особи з третіми особами є те, що їх вирішення впливає не лише на інтереси юридичних осіб та учасників (акціонерів) цих юридичних осіб, але й стосується інтересів третіх осіб і стабільності цивільного обігу в цілому. Саме на захисті стабільності цивільного обігу стоїть і чинне законодавство. Зокрема, закріплюючи у ст. 92 ЦК України положення про те, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили. Проте це загальне правило містить виняток, до якого воно не застосовується – третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Обов'язок з доведення існування такої обставини законодавцем покладено на саму юридичну особу. На цьому акцентується увага і у постановах КГС ВС.

Так Судом зазначається, що дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. Постанова від 08.05.2018 у справі № 913/399/15 (Вронська Г.О., Баранець О.М., Студенець В.І) Постанова від 05.06.2018 у справі № 916/2084/17 (Студенець В.І., Баранець О.М., Стратієнко Л.В.) Постанова від 19.06.2018 у справі № 908/4550/15 (Студенець В.І., Баранець О.М., Мамалуй О.О.)

З огляду на оціночну конструкцію, використану у ст. 92 ЦК України, саме судом здійснюється оцінка добросовісності дій контрагента юридичної особи за оспорюваним правочином.

• У розумінні ст. 92 ЦК України інші сторони договору при його укладенні та підписанні повинні були пересвідчитися, що особа, яка фактично підписувала договір від імені ТОВ дійсно є його директором, що вони або не здійснили, або свідомо підписували договір з представником без належних повноважень від іншої сторони цього договору. Таким чином колегія суддів вважає, що треті особи не могли не знати про обмеження повноважень щодо представництва особою, яка фактично підписувала спірний договір від ТОВ, тому для цих осіб такі обмеження мають юридичну силу. Постанова від 11.06.2018 у справі № 916/613/17 (Студенець В.І., Баранець О.М., Стратієнко Л.В.)

• Спірний договір був підписаний однією особою, який був одночасно керівником обох підприємств, між якими укладено цей договір. Директор третьої особи знав про те, що директор ТОВ не мав права на розпорядження майном товариства та укладення спірного правочину на суму, що перевищує зазначену в статуті. Постанова від 02.05.2018 у справі № 923/20/17 (Баранець О.М., Вронська Г.О., Студенець В.І.)

• Якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента. Постанова від 12.06.2018 у справі № 927/976/17 (Баранець О.М., Студенець В.І., Ткач І.В.)

• Закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (ст. 12 ЦК України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно. Постанова від 19.06.2018 у справі № 908/4550/15 (Студенець В.І., Баранець О.М., Мамалуй О.О.)

Чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними. З аналізу положень ст. 16 ЦК України та ст. 4 ГПК України, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів, позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. Окрім того, відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Зазначеною нормою передбачено можливість оскарження правочину зацікавленою особою, яка не є стороною договору. За змістом п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України (п.4 ч.1 ст.12 у попередній редакції ГПК України) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів Тобто незалежно від суб'єктного складу, якщо учасник (акціонер) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то такий спір підвідомчий господарським судам.

Так, у постанові від 12.06.2018 у справі № 927/976/17 (Баранець О.М., Студенець В.І., Ткач І.В.) колегія суддів КГС ВС наголосила на тому, що аналіз норм чинного законодавства права свідчить про те, що акціонер (учасник) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав (до аналогічного висновку Суд дійшов і у постанові від 16.05.2018 у справі № 916/2872/16 (Стратієнко Л.В., Студенець В.І., Ткач І.В.)).

Звертаючись з позовом у даній справі, позивач послався на те, що спірний контракт порушує його корпоративні права на управління товариством, оскільки сума контракту перевищує суму, на яку директор товариства має повноваження укладати правочини, а рішення загальних зборів товариства про погодження укладення контракту та надання повноважень керівнику товариства не приймалось.

Позивач, як учасник, якому належить 80% статутного фонду товариства, має беззаперечне право на участь в управлінні товариством шляхом прийняття участі у загальних зборах учасників товариства, а отже, має право на оспорювання контракту, укладеного товариством, враховуючи те, що укладення такого контракту є похідним від прийняття рішення учасниками товариства щодо надання згоди директору на укладення контракту.

У постанові від 06.06.2018 у справі № 908/1029/16 (Ткач І.В., Мамалуй О.О., Стратієнко Л.В.) Верховний Суд вирішив за необхідне зазначити про те, що особа, маючи корпоративні права, вправі очікувати від їх реалізації, зокрема, матеріальне благо, не може бути обмежена у судовому захисті своїх прав; має право будь-яким не забороненим способом захищати свої права і свободи від порушення і протиправних посягань.

У постанові від 02.05.2018 у справі № 923/20/17 (Баранець О.М., Вронська Г.О., Студенець В.І.) КГС ВС не погодився з висновками апеляційного господарського суду про те, що спірний договір не порушує корпоративні права, оскільки позивач, як учасник товариства не наділений суб'єктивним правом на здійснення повноважень власника майна, з огляду на таке. Укладення директором товариства спірного договору, сума якого перевищує визначену в статуті суму, вчинено з порушенням корпоративних прав учасника на управління справами товариства, які полягають у надання дозволу учасниками товариства, оформленого рішенням загальних зборів учасників, на укладання значного правочину, пов’язаного з розпорядженням майном товариства вартість якого перевищує 300000 грн. Крім того, укладення спірного договору, за яким товариство безоплатно відступило свої майнові права вартістю 670 900,00 грн., призвело до погіршення майнового стану товариства та впливає на права позивача як учасника з часткою у статутному капіталі товариства в розмірі 50%, під час розподілу прибутку товариства (з одержанням своєї частки) від господарської діяльності товариства.

З огляду на викладене, колегія суддів погодилася з висновком місцевого господарського суду про те, що спірний правочин вчинено з порушенням корпоративних прав позивача, як учасника товариства з часткою в статутному капіталі товариства в розмірі 50 %, на управління справами товариства.

Окрему увагу хочу привернути до деяких аспектів визнання недійсними значних правочинів та правочинів із заінтересованістю.

Колегія суддів КГС ВС у складі Стратієнко Л.В., Студенець В.І., Ткач І.В. у постанові від 16.05.2018 у справі № 916/2872/16 погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що мав місце факт існування заінтересованості у вчиненні між відповідачами спірного договору купівлі – продажу. ПрАТ не було дотримано порядку узгодження наглядовою радою акціонерного товариства укладення цього правочину відповідно до вимог ст. 71 Закону України “Про акціонерні товариства”, у зв’язку з чим спірний договір укладено з порушенням положень вказаної норми закону. Крім того, спірний договір зі сторони ТОВ було підписано фізичною особою, яка загальними зборами акціонерів була обрана членом наглядової ради ПрАТ. Відсутність доказів повідомлення останньою наглядової ради щодо наявності ознак заінтересованості в укладенні спірного договору чи припинення повноважень цієї особи в наглядовій раді товариства в термін до укладення спірного договору також підтверджує укладення цього договору з порушенням вимог Закону України “Про акціонерні товариства”. Вказане є підставою для визнання правочину згідно вказаних вище норм закону (ст. ст. 203, 215 ЦК України, ст. 72 Закону України "Про акціонерні товариства") недійсним. Спірний правочин порушив інтереси позивача як акціонера, оскільки вартість його акцій залежить від розміру активів товариства, які останнє внаслідок оспорюваного правочину неправомірно відчужило.

Разом з тим, враховуючи, що господарськими судами у справі встановлено, що відповідно до приписів ч. 1 ст. 71 Закону України "Про акціонерні товариства" особами, заінтересованим у вчиненні спірного правочину був весь склад наглядової ради (рішенням загальних зборів акціонерів товариства склад наглядової ради був визначений у кількості двох осіб), наявність рішення наглядової ради ніяким чином не впливає на правомірність спірного правочину, оскільки в такому випадку відповідно до ч. 2 ст. 71 Закону України "Про акціонерні товариства" питання про вчинення спірного правочину мало бути винесено на розгляд загальних зборів.

У постанові від 28.02.2018 у справі № 910/2822/16 (Ткач І.В., Мамалуй О.О., Студенець В.І.) КГС ВС зазначено, що судами попередніх інстанцій, встановлено, що спірний договір купівлі-продажу укладено ПАТ з порушенням ст.71 Закону України "Про акціонерні товариства", оскільки директор контрагента, як підписант такого договору, обіймав посаду голови Ревізійної комісії ПАТ.

Таким чином, відповідно до положень ч. 1 ст. 71 Закону України “Про акціонерні товариства” директор контрагента був особою, заінтересованою у вчиненні правочину ПАТ, а відтак, необхідним було дотримання спеціальної процедури укладення договору, визначеної статуті ПАТ та Законі України "Про акціонерні товариства".

Оскільки рішення про укладання (вчинення) оспорюваного правочину мало бути прийнято спостережною (наглядовою) радою ПАТ, наступне схвалення, укладеного між сторонами спірного договору, мало бути здійснено саме компетентним органом на надання такого схвалення, тобто спостережною (наглядовою) радою або загальними зборами ПАТ, що узгоджується з приписами ст.ст. 38 ч. 1, 39 ч.1 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Встановивши факт відсутності такої згоди, суди дійшли обґрунтованих висновків про наявність правових підстав для визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним на підставі ст. 203, 215 ЦК України.

У постанові від 06.06.2018 у справі № 908/1029/16 (Ткач І.В., Мамалуй О.О., Стратієнко Л.В.) Верховний Суд наголосив на тому, що зміна умов значного правочину повинна відбуватись в такому самому порядку, як це передбачено статутом товариства для укладення значних правочинів.

Наостанок наведемо постанову від 30.05.2018 у справі № 906/724/17 (Ткач І.В., Мамалуй О.О., Стратієнко Л.В.), в якій КГС ВС підтримано позиції судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що внаслідок укладення оспорюваного правочину порушені його корпоративні права. Крім того, вказував на продаж за спірним договором майна товариства за відсутності відповідного рішення уповноваженого органу ПрАТ (рішення загальних зборів товариства). Водночас господарськими судами встановлено, що зазначені твердження відповідача не відповідають дійсності, оскільки згідно з протоколом засідання правління товариства, членами правління одноголосно прийнято рішення про продаж приміщення і обладнання по залишковій вартості. На виконання рішення укладено оспорюваний договір, який підписано головою правління товариства. При цьому, відповідно до статуту товариства, голова правління вправі без доручення здійснювати дії від імені товариства; він уповноважений керувати справами товариства і виконувати рішення правління та вищого органу товариства, представляти товариство в його відносинах з іншими юридичними особами, вести переговори та укладати угоди від імені товариства, організовувати ведення протоколів засідань правління. До компетенції вищого органу товариства належить, зокрема затвердження угод, укладених на суму, що перевищує 10% статутного фонду товариства. Верховний Суд погодився з висновками попередніх інстанцій про те, що для укладення оспорюваного договору, ціна якого становить менше ніж 10% статутного фонду товариства, затвердження вищого органу ПрАТ не є обов’язковим. Крім того, господарськими судами встановлено, що позивач станом на день звернення до суду з позовною заявою про визнання недійсним спірного договору не мав статусу акціонера ПрАТ.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.