Рекордні 8549 заяв на суддівські посади: що стоїть за ключовою цифрою пʼятого добору?

Не кількість заяв визначає якість добору, а здатність системи трансформувати цей масовий запит у прозорий, справедливий, а головне - переконливий для суспільства результат

Як і у багатьох дотичних до сфери правосуддя правників, сьогоднішній ранок почався з новини про те, що з метою участі у суддівському доборі до ВККС України звернулось 8 тисяч 549 юристів. За цією цифрою послідувало безліч коментарів: вражаюче, дивовижно, неймовірно!

Однак, чи насправді ця цифра є неймовірною?

Як відомо, ймовірністю прийнято вважати числову міру того, наскільки можливе настання певної події. Ймовірність можна обрахувати за допомогою статистики або ж експертного оцінювання, коли обʼєктивних даних недостатньо. То ж почнемо зі статистики, зокрема попередніх доборів, а закінчимо експертним розбором факторів пʼятого суддівського добору.

У першому доборі у 2011 році взяло участь 3 596 кандидатів. Це були юристи, які досягли мінімального на той час 25-річного вікового бар'єра, 3-річного правничого стажу, та першими тестили введену у 2010 році новітню систему, яку називали в народі «Юр-Фактор» (за аналогією з популярним шоу Х-Фактор). З них було допущено до іспитів 3584 особи, а до «кваліфу» дісталось лише 896 осіб. Тобто на стадії подання документів відсіялось 5 % людей, а на стадії кваліфу - ще 25 %. Тоді вийшло так, що з 686 вакантних посад не всі були зайняті, а частина резервістів чекала вигіднішого призначення в майбутніх конкурсах.

У другому доборі початку 2012 року, до Комісії прийшло (в прямому сенсі - ногами) з документами 3614 осіб, після перевірки яких до наступних стадій було допущено 3584 правника. Примітно, що відсоток, який відсіявся на першому етапі добору був вищим у групі кандидатів 25-27 років.

У грудневому третьому доборі 2012 року, Комісія прийняла документи від 2663 охочих одягнути мантію. З них 2 406 осіб були допущені до наступних стадій. Тобто 10 % осіб втратили статус кандидата, неправильно або неповно заповнивши документи на старті.

Через 5 років, і вже з оновленою конституційною вимогою про 30-річний віковий ценз та 5-річний правничий стаж, у 2017 році стартував четвертий добір. Тоді для участі в ньому звернулось 5338 кандидатів, з яких Комісією було допущено 4935. Тобто понад 5 % не отримали допуску до процедури. Примітно, що середній вік кандидатів тоді становив 30-39 років (4393 учасників). 

Отже, за 4 попередні добори показник тих, хто відсіявся на стадії подання документів становить у середньому 5,08 %

Примітно, що конкурс до апеляційних судів 2023 року показав дещо вищий відсоток відмов з документальних підстав (близько 8%), ніж добір 2017 року, але значно менший, ніж суворий відбір до ВАКС (32,4 % відсіяних на стадії допуску).

У нових умовах, із урахуванням електронної подачі документів, але й нових технічних складностей, для пʼятого добору 2024–2025 років (із 8549 претендентів) можна очікувати трохи вищий відсів, ніж середній історичний рівень, тобто в межах 6-7 %. Таким чином, вангую, що відсіятись може до 600 осіб. Утім, якщо навіть 8 000 кандидатів залишиться для подолання наступних стадій, це досить оптимістичний показник для заповнення 1800 вакансій у судах І інстанції.

Що спричинило такий сплеск інтересу до суддівської професії в умовах війни та складних реформ? Розберемо ключові фактори.

1. 8-річна павза, як мутиплікатор попиту. Багато юристів, які у 2016–2017 роках готувалися до кар'єри судді, не змогли або не встигли подати документи тоді через обмеження, недосвідченість або формальні помилки. Тепер вони повернулися. Але замість 1–2 тисяч, подалися вже 8,5 тисяч осіб, бо приєдналося ще нове покоління юристів, які формально відповідають конституційним вимогам.
2. Психологічний ефект «останнього вагону» потягу. Після 8-річної павзи люди не впевнені коли буде наступний добір: через рік чи через десять. Навіть ті, хто сумнівався у собі, подали документи «про всяк випадок» — звідси й така масовість.
3. Ілюзія стабільності. В умовах війни юристи не можуть похизуватись стабільним доходом та визначеністю. Водночас, суддівство виглядає як острів стабільності, з гарантіями хоч і не значного, але постійного доходу. Окрім того, професія судді надає бронювання. Фактор стабільності не утопія, а радше раціональний вибір юристів, які вміють прораховувати ризики.
4. Кількість вакансій та очікування щодо їх заняття. Погодьтесь, якби Комісія оголосила конкурс на 100 посад, то навряд чи це б змотивувало понад 8000 людей на них податись. Це б означало 85 людей на одне місце - не найобнадійливіші шанси на успіх. Однак з урахуванням кадрового голоду судової влади та безпрецедентної оголошеної кількості вакансій (1800), яка у два-три рази перевищує попередні чотири добори, кандидати обʼєктивно розраховують, що потрапити на посаду буде легше, ніж раніше. Тобто шанси є.
5. Часовий континуум між оголошенням добору та прийомом документів. Вперше за всю історію суддівських доборів між оголошенням про добір та закінченням прийому документів було декілька місяців. Цей факт дав можливість дізнатись про добір якомога більшій кількості юристів зі «сплячою мотивацією». Тобто пробудити її питаннями до себе: можливо, це саме мій час? Окрім того, регіональні тури – поїздки Комісії в найбільші міста-мільйонники України, сприяли тому, що кандидати з регіонів могли дізнатись про добір з перших вуст, та увірувати у те, що все в житті можливо.
6. Інституційний престиж та соціальний ліфт. Як би не розповідали нам європейські колеги про втрату престижу чи привабливості професії судді, скільки б круглих столів на цю тему не оплачували донори, і як би боляче по авторитету української системи правосуддя не били скандали у ЗМІ, професія судді продовжує залишатись авторитетною в українському суспільстві.
7. Реституція сенсів. У країні, де зруйновано будинки, родини та людські долі, роль судді з професії переростає в місію. Багато юристів сприймають суддівство як спосіб служіння країні. Так, не зі зброєю, але з правом. Тут діє логіка громадянського покликання, мотивація не менш сильна, ніж економічні мотивації (принаймні хочеться вірити в те, що така мотивація теж присутня).

І, нарешті, один із найважливіших факторів: чесність як основа довіри. Довіра до конкурсних процедур є визначальною для забезпечення їхньої легітимності, прозорості та ефективності. Саме очікування справедливості, об’єктивності та неупередженості визначає готовність кандидатів брати участь у конкурсі. Тож не викликає сумнівів, що понад вісім з половиною тисяч поданих заяв — це потужний сигнал наданого ВККС України кредиту довіри від правничої спільноти.

Отже, 8549 поданих заяв це не про дивовижну неймовірну цифру. Це цілком обʼєктивне дзеркало глибинних процесів у правовій системі, суспільстві та професійній спільноті.

Це зважений крок назустріч системі, що пережила чимало криз, але, схоже, зберегла здатність приваблювати (і саме це виглядає неймовірним). Водночас це ще не тріумф, про який варто кричати на весь світ. Це аванс, кредит довіри, який може бути втрачено так само стрімко, як і отримано. Адже не кількість заяв визначає якість добору, а здатність системи трансформувати цей масовий запит у прозорий, справедливий, а головне переконливий результат. Тільки дійсно чесний добір може забезпечити рівень легітимності правосуддя в очах суспільства. А ми стільки років боремось саме за його довіру, чи не так?