Доволі часто у 2016 році з’являлися новини про відступлення Верховного Суду України (ВСУ) від раніше сформульованої ним правової позиції.
З одного боку, це свідчення плюралізму думок у межах суду, що саме по собі є позитивним явищем. Проте з іншого — це черговий індикатор відсутності спроможності надавати якісні, стабільні й практично узгоджені висновки, негативні наслідки чого, безумовно, переважають будь-який можливий позитив.
І хоча у своєму попередньому вигляді ВСУ залишалося працювати недовго, адже вже навесні ми очікували побачити новий Верховний Суд, варто висвітлити найбільш цікаві випадки непостійності правових підходів так званої «четвертої інстанції».
Так, апогеєм стала ситуація з правовою позицією щодо неможливості оскарження результатів аукціону (торгів) з продажу майна боржника у касаційному порядку, яка у колі фахівців з питань банкрутства вважалася однією з найрезонансніших у минулому році.
19 жовтня 2016 року Верховний Суд України під час розгляду справи № 3-1165гс16 дійшов висновку, що норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет перед процесуальними нормами під час розгляду справ про банкрутство. Відтак саме положення цього закону визначають ті судові рішення, ухвалені в межах відповідної процедури, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку.
На думку ВСУ, статтею 8 зазначеного закону передбачено певні особливості та обмеження у реалізації права на касаційне оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, які полягають, зокрема, у завершенні розгляду питання щодо визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута з моменту завершення відповідного апеляційного провадження.
Вже 14 грудня того ж року ВСУ висловив діаметрально протилежну позицію, згідно з якою правова природа продажу майна на торгах (аукціоні) є підставою для визнання (за наявності відповідних підстав) результатів таких торгів (аукціону) недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема й на підставі норм цивільного законодавства. А отже, спори щодо їх оскарження можуть бути предметом касаційного розгляду у Вищому господарському суді України.
І хоча перша позиція проіснувала лише два місяці, що стало своєрідним «рекордом», Вищий господарський суд України її так і не застосовував, продовжуючи розглядати справи цієї категорії. Протягом зазначеного двомісячного періоду в реєстрі судових рішень ви не знайдете жодного випадку відмови у прийнятті касаційної скарги до розгляду.
актично склалася така ситуація, коли правові позиції, ухвалені ВСУ, або повністю ігноруються, або ж суди відходять від них із мотивованих причин. Трапляються навіть випадки, коли окремі судді свідомо відкладають ухвалення рішення у справі до появи нової, вже зрозумілої правової позиції, оскільки чинна не дозволяє винести справедливе рішення.
Прикладом може слугувати позиція ВСУ щодо обчислення строків позовної давності у спорах про стягнення страхового відшкодування внаслідок ДТП. Розглядаючи справу відповідної категорії, ВСУ у постанові від 11 листопада 2015 року (справа № 309цс15) дійшов висновку, що, оскільки про порушення свого права та особу, яка його порушила, позивач дізнається у день настання ДТП, то саме з дня, коли сталася така дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої було пошкоджено автомобіль позивача та завдано йому шкоди, у нього виникає право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього.
бсолютно суперечливу позицію суди не сприйняли. У цьому випадку в реєстрі судових рішень ви знайдете більше рішень судів, у яких викладено аргументи для відступу від такої позиції, ніж прикладів її застосування, що цілком зрозуміло.
На момент ДТП майбутній позивач не може володіти інформацією про винуватця аварії, оскільки цей факт підлягає встановленню виключно в межах розгляду судом матеріалів про адміністративне правопорушення. Також відсутній факт порушення прав позивача з боку страхової компанії, оскільки на момент ДТП звернення до страховика ще могло не відбутися, а останній має право здійснити виплату протягом 90 днів з моменту отримання заяви від потерпілого.
На усвідомлення хибності зазначених висновків та прийняття протилежної правової позиції Верховному Суду України знадобилося трохи більше семи місяців. 29 червня 2016 року під час розгляду справи № 6-192цс16 суд відійшов від раніше прийнятої позиції та дійшов висновку, що право особи на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права виникає (і відповідно починається перебіг позовної давності) з моменту, коли право цієї особи було порушене (особа дізналася про порушення свого права), тобто з моменту відмови страховика у виплаті страхового відшкодування.
Як бачимо, підходи до питання визначення строків позовної давності у справах про відшкодування шкоди внаслідок ДТП протягом семи місяців кардинально відрізнялися. І це попри те, що порівняно зі справами про банкрутство це питання не є складним або неоднозначним, колегії суддів, які його розглядали, на 80% складалися з одних і тих самих осіб, не відбулося жодних законодавчих змін.
А що ж залишається? А залишається лише одне — причиною такої мінливості є неспроможність бути тим органом, який мав би вносити ясність у правозастосовну практику. Натомість відбувалося зовсім протилежне.
При цьому у наведених вище прикладах ішлося переважно про питання матеріального характеру: справи щодо банкрутства та стягнення страхового відшкодування у більшості випадків не є доленосними для конкретної особи.
Чого не скажеш про кримінальне судочинство, в якому для суддів вкрай важливо мати під рукою орієнтири, що дозволяють ухвалити рішення, максимально збалансоване між інтересами суспільства та правами обвинуваченого. Саме тут може бути допущено найнепоправнішу із судових помилок — ту, що коштує людині безповоротно втраченого часу, зламаної долі, а інколи й життя, що є найстрашнішим.
На тлі такої проблематики певну іронію викликає перебуваючий на розгляді у Верховній Раді України законопроєкт № 5136 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо започаткування реальної реформи судової гілки влади», авторства народного депутата С.В. Власенка. Цим законопроєктом, зокрема, передбачається можливість для суддів обирати з наявних і різних за суттю правових позицій ВСУ ту, яка, на їхню думку, є більш аргументованою, із зазначенням у рішенні факту існування інших позицій та викладенням причин незгоди з ними.
Процес написання судового рішення за таких умов перетворюється на доволі цікаву процедуру пошуку всіх наявних правових позицій ВСУ щодо конкретного питання та осмислення їх неспроможності. Практично — наукова праця.
Очевидно, що при даному підході абсолютно нівелюється і доводиться до абсурду поняття правової позиції. Яка цінність тієї чи іншої виробленої правової позиції, якщо на рівні того ж суду, а отже маючи таку ж «силу», існує одна або кілька протилежних позицій.
До того ж, що не менш важливо, наявність можливості застосування різних підходів до тлумачення одних і тих же норм права, чи то процесуальні або матеріальні норми, є суттєвим корупційним ризиком.
При всій очевидності проблематики, керівництво ВСУ в особі Голови суду Ярослава Романюка ратує за вільність суддів при відступленні від правових позицій ВСУ. Ось витяг з інтерв'ю пана Романюка у вересні 2016 року:
«…Із останніх спорів достатньо згадати хоча б постанову від 16 грудня 2015 року по справі № 6-2510цс15, в якій всі три профільні палати ВСУ: цивільна, адміністративна та господарська, розглянувши справу на загальному засіданні, в черговий раз акцентували увагу на правовій позиції ВСУ щодо підсудності земельних спорів. Але адміністративні суди, в тому числі і Вищий адміністративний суд України, продовжують вважати їх адміністративними, розглядають по суті і ігнорують правовий висновок ВСУ, формально посилаючись в судових рішеннях на використання свого права відійти від позиції ВСУ. Якщо і в новому ВС збережеться така правова «культура», виправити ситуацію буде вкрай складно».
Як бачимо, на думку Голови ВСУ правова «культура» відступлення від позицій ВСУ не повинна мати місце взагалі, ну і в новому Верховному Суді (ВС) особливо.
Важко не погодитися, але з деякими застереженнями. Безумовно, обов'язковість правових позицій суду останньої інстанції, яким і стане ВС, повинна мати абсолютний обов'язковий характер, щоб виконувати властиві їй функції правозастосовного тлумачення, але за умови прийняття таких позицій на рівні визначеного суду ВС і наділення таких позицій більш стабільними тимчасовими характеристиками, з обов'язковістю застосування їх для самого ВС.
Можливо, у що щиро і хочеться вірити, за результатами роботи нового Верховного Суду необхідності в яких-небудь процедурних особливостях формування правових позицій не буде, і позиції суду стануть тими надійними стовпами і джерелами судової практики, що дозволяють з більшою долею ймовірності прогнозувати результат судових справ.
Дивлячись на список кандидатів, відібраних для відбору на посаду суддів ВС, і знаходячи там прізвища дійсно гідних і досвідчених колег, надія не здається безпідставною.
