Декілька діб тому я опублікував новелу з колишнього свого військового життя. На сайті ''Ліга.нет" вона називалася ''Переолюби у військовій бібліотеці''.
Судячи з даними лічильника поста блогу, прочитали мою оповідку просто таки багато людей. Дякую, друзі!
Різні були коментарі. Але здебільшого позитивні. І ось майже через десять діб після появи статті прилітає зубодробний відгук від однієї панянки, яка, здається, закусила вудила. Позаяк я нібито не поважав офіцерів, батьків-командирів. Так і вчуваю, що пише якась ображена офіцерська жона. Котра любила сувору військову дисципліну в рідній в/ч і солдатський (матроський) мурашник, який завжди можна було використати за власним бажанням…
Скривати нічого. Виставляю. для можливого обговорення «ображений» коментар і мою відповідь пані
Nini V (на її прохання її прізвище з публічного обговорення я прибрав). Вона пише:
"Трохи перебір в тому, що Вас оточували лише дурні і покидьки, окрім Вас самого і Вашого єдиного друга.
Я-Ваше покоління, і пам’ятаю, що народ, в основному, був гідним, за рідким вийнятком.
Успіхів!"
Моя відповідь для Ninи V:
На жаль, все було так, як я описав у своїй свіжій новелі з життя. На військовій службі тієї пори, серед мічманів, офіцерів, себто, середньої командної ланки справді переважали, як я переконався в тому особисто, здебільшого самі що не є примітивні люди, доволі часто банальні покидьки, які ніде не могли пристосуватися в цивільному житті ось і записалися в контрактники. А на військовій службі, сам собою нічого не представляючи, не вміючи, завдяки личці на пагоні можна було завжди бути правим ще й над іншими позбиткуватись...
Ол. Горобець.
Жодної толкової, інтелігентної, мудрої особистості серед тих, хто тоді командував мною, я чомусь не зустрічав. Здебільшого були це крутії, котрі вислужувались на тому, що "закладали" начальству інших, таких, як самі. Так отримували позачергові лички і зірочки.
Ось приведу лише один приклад, як я вважаю, нелюдського ставлення старшого офіцера особисто до мене. Так званим, ''замполітом'' Чорноморського флотського екіпажу. Цю посаду тоді займав, ну куди тут дітися, окрім по-правді сказати, -- бездарний московит підполковник Татаринов. Котрий наживо, без папірця перед очима й два слова не міг зв'язати. Ось яскравий приклад ''доброти і порядності'' цього типа.
Якось викликає він мене до свого кабінету й каже. Якщо ти, мовляв, до військової служби працював в обласній газеті, то сядь і напиши мені негайно статтю, за моїм авторським підписом, для флотської газети ''Флаг Родины'’. Про боротьбу за економію. Це нині найактуальніше, бо Брєжнєв перед тим, відомо, десь було бовкнув: "Економіка повинна бути економною!''
Швидко я виконав це завдання. Віддрукували текст у штабі в/ч, я вичитав оригінал статті, дав на підпис товаришу Татаринову. Замполіт улесливо усміхаючись, поставив свій автограф. Вручив мені ''увольнітєльную'' на чотири години. Мав я змотатися в редакцію газети (усе, бідняка, вагався підполковник, чи не забагато це часу він виділив на те, щоб проїхати мені туди і звідти з Корабельної сторони через увесь Севастополь, знайти знайомих офіцерів-журналістів у редакції, вручити їм статтю, домовитись, щоб якнайшвидше виставили її в номер).
На третій день після мого візиту на вулицю Мокроусова, 5 ''Флаг Родины" вийшов з великою статтею підполковника Татаринова. На першій сторінці вона починалася, з його портретом, звісно ж, в центрі полоси, на другій шпальті закінчувалася. Як тоді казали – ’’гвоздь номера’’!
За пів місяця після цих подій, викликає мене п/п Татаринов.
-- ''Ти знаєш, - каже, - тут гонорар за статтю з редакції прийшов. І як ти гадаєш, скільки мені нарахували?
Я стенув безвольно плечима, мовляв, звідкіля ж мені знати. Татаринов каже:
-- Багато. Аж 56 рублів... Ти ось скільки отримуєш матроської зарплати? – враз несподівано запитує.
Відповідаю: ''Три рублі і 80 копійок...''
Задумався він. А тоді й каже:
-- Думав я положити тобі ще одну твою платню. Але оскільки це так мало, то я тобі віддаю шість рублів... Мені ж нехай буде - п'ятдесят. Я все-таки автор статті, як там написано, і старший офіцер, замполіт Чорноморського флотського екіпажу. Ти як, не проти такого розподілу нашого заробітку? –лукаво справляється.
-- Дуже справедливий розподіл, товаришу підполковник, - радо відповів я, забираючи троячку і ще три рублі по одному банкноту з офіцерського столу. - Дозвольте йти?
- А куди ти потратиш ці гроші? - враз запитує офіцер.
- На молоко, - ні хвильки не вагаючись відповідаю. - Я дуже його полюбляю. До десятого класу пас корову за селом...
А тепер, мила пані Ніно, яка звинувачує мене в тому, що я, мовляв, не палав любов'ю до своїх офіцерів і командирів у частині бойового берегового забезпечення Чорноморського флоту, не знайшов серед них такого, чий би приклад можна було б наслідувати у житті. Серед радянських офіцерів, підкреслю... При цьому відважуся й запитати таке мою опонентку:
- Якби ви були б на моєму місці, ви б, пані Ніно, могли своїми грудьми закрити свого командира Татаринова, ви б його любили, як свого поводиря? Брали приклад з нього? У відвертому жлобстві, яке він проявляв до рядового матроса, також?
