Зеленський і варіанти "миру"

А тепер – про головне, про промову і меседжи, які вона несе.

Безумовно, спічрайтер Зеленського – один з найкращих. Промова була яскрава і звернена до всіх українців, що втомилися від безперервної війни.

Він неодноразово підкреслив, що його мета – щоб зранку не було повідомлень про бойові дії і загибель і поранення українських вояків.

Тобто мова йшла про припинення бойових дій. Як на адмінкордоні з Кримом.

Ключове слово – “припинення”. І не війни, а бойових дій. Слово “війна” жодного разу вжито не було. Що повністю відповідає риториці “міжнародних партнерів” і Путіна.

Що для цього потрібно зробити? Усього-навсього визнати "особливий статус" Донбасу у варіанті, який запропонований Путіним у мінських домовленостях-2. Тоді “армії республік” припинять стріляти. І настане той самий “мир”, про який сам Зеленський і його “команда” повторювали весь час двох виборчих кампаній. Приклад Південної Осетії і Абхазії свідчить, что таке припинення вогню можливе.

Так про які умови припинення бойових дій на Донбасі йде мова? Що таке “мінські домовленості”?

Це комплекс угод, що були підписані представником ОБСЄ Тельявіні, колишнім президентом України Кучмою, послом РФ в Україні Зурабовим та представниками “донбаських республік” (без указання їхнього статусу) Захарченком та Плотницьким: “Протокол за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України Петра Порошенка та ініціатив Президента Росії Володимира Путіна” від 5 вересня 2014 року, “Меморандум про виконання Протоколу” від 19 вересня 2014 року, “Комплекс заходів з виконання мінських угод”, а також “Декларація Президента Російської Федерації, Президента України, Президента Французької республіки і Канцлера Федеративної республіки Німеччина на підтримку Комплексу заходів з виконання Мінських угод, що був прийнятий 12 лютого 2015 року”.

Яка головна теза “Протоколу” та “Комплексу заходів”? Україна бере на себе зобов’язання прийняти:

- закон щодо “тимчасового порядку місцевого самоврядування” в “окремих районах Донецької та Луганської областей” (ОРДЛО);

- закон про амністію і помилування осіб “у зв’язку з подіями, що мали місце” в цих районах, а також заборону їхнього переслідування;

- проведення місцевих виборів з урахуванням особливого статусу територій, без фактичного контролю з боку України;

- повністю відновити всі соціально-економічні зв’язки з цими територіями: соціальні перекази, виплату пенсій, комунальних рахунків, відновлення податкової системи України тощо;

- і головне – ввести у дію до кінця 2015 року зміни до Конституції, що закріплюють особливий статус “особливих районів” у контексті “децентралізації”.

Незважаючи на шалений тиск Порошенка, депутати побоялися це зробити, хоча й прийняли закони щодо особливостей самоврядування ОРДЛО і про застосування амністії, хоча останній Порошенко не підписав.

Нагадую, що дія цих домовленостей закінчилася 31 грудня 2016 року, після того, як наприкінці 2015-го лідери "нормандської четвірки" У ТЕЛЕФОННОМУ РЕЖИМІ домовилися про подовження їх ще на 1 (один) рік. Тобто, з 1 січня 2017 року ці домовленості вже не діють.

Але ж їх було закріплено як варіант вирішення "кризи" на Донбасі резолюцією Ради Безпеки ООН? І що з того? Ці домовленості не діють в українському правовому полі. А обхідний маневр запровадження їхніх положень шляхом включення Порошенком до низки законів не спрацював.

В резолюції РБ ООН немає жодного слова про термін виконання. Тобто де-юре вони не діють. Що й підтверджено трьома з гаком роками безглуздих “мінських переговорів”, мета яких – легалізація “республік” як суб’єктів процесу і виведення Росії з-під санкцій.

Тепер про самі домовленості. Недарма в українських ЗМІ їх називають "угодами", на той час, як міністр закордонних справ Лавров і президент Росії Путін вперто і послідовно називають їх "домовленостями". Спробую пояснити.

По-перше, "домовленості" у Мінську не ратифіковано Україною та Росією. Більш того, Росія вперто не визнає себе учасником "конфлікту", про що прямо написано у других "домовленостях", а лише є одним із “контролерів” їхнього виконання Україною і "республіками".

Жодних зобов’язань Путін і російські офіційні особи не себе не брали. А Росію досі не визнано агресором на міжнародному рівні. Якщо не вірите – поцікавтеся самі. Проте Україна визнала Росію агресором лише 2018 року законом “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях”. Який жодним чином не вплинув на ставлення до Росії з боку світової спільноти.

Повертаючись до промови Зеленського. В ній жодного слова не було сказано про те, що саме Росія є агресором (евфемізми не рахуємо). Більш того, він жодного разу не вжив слово “окупація”, яке є ключовим у визначенні пріоритетів для країни. Навіть про звільнення території, що окупована, не згадано, у який спосіб це відбудеться і в який термін.

А це - принципові питання.

Бо повернення територій можливо лише у чотири способи.

Перший – “реінтеграція” на умовах агресора через імплементацію “мінських домовленостей”. За умови відмови від Криму, бо іншого варіанту Путін не пропонує. А Крим він вважає “закритим питанням”. У цьому сценарії про Крим як частину України можна забути назавжди. І далі матимемо фактично неконтрольовану територію на сході. Із правами, які більші за права інших регіонів, що надалі є шляхом до тієї самої “федералізації”, про яку весь час говорить кум Путіна Медведчук. Тобто це шлях до поступового але невпинного знищення України як держави.

Другий – поступове взяття окупованої території Донбасу під контроль миротворчих сил ООН. У цьому варіанті, який був ідеєю-фікс колишнього президента, головним питанням є мандат цих сил – які права вони матимуть під час виконання своєї місії. І мандат місії напряму залежить від позиції Росії, яка згідна максимум на охорону цим контингентом спостерігачів ОБСЄ. Озброєння такого контингенту, як наполягає РФ, може бути мінімальним - стрілецька зброя і легка бронетехніка. Питання Криму залишається за дужками, як і у першому варіанті. Про виведення російських військових і важкої техніки також мова не йде. Нагадую, що Росія не вивела війська з жодної захопленої території – ані з Придністров'я, ані з Абхазії, ані з Південної Осетії. І продовжує їх активно використовувати як дестабілізуючий фактор проти Грузії і Молдови.

Третій – це розвал і зникнення Росії як держави, як це трапилося із СРСР 1991 року. Незважаючи на всі санкції і проблеми із сировинними ресурсами, Росія змогла пристосуватися, а за допомогою газової зброї навіть збільшила вплив на Європу. Відключення її від системи міжнародних розрахунків і застосування кинжальних санкцій зникло з порядку денного Заходу, бо (дивиться вище) її не визнано агресором. Про далеку перспективу розпаду говорити не можна взагалі, тому що Росія має дуже потужну сировинну базу і населення, що заражене імперським вірусом. Та й розвал Росії нічого Україні не дасть. Більш того, небезпека з боку озброєних ядерною зброєю шматів імперії лише зросте. Знову ж, повернення Криму також буде під великим питанням, бо він є однією з найпотужніших військових баз, від якої Росія або її шматки не відмовляться у будь-якому випадку.

І, нарешті, четвертий – це звільнення Донбасу і Криму у силовий спосіб. Він потребує мобілізації всіх ресурсів країни, побудови новітньої мотивованої армії і безперечної підтримки західних союзників. Цей спосіб однозначно пов'язаний з великими людськими і матеріальними втратами. Слід визнати, щодо цього варіанту Україна не готова. Навіть у разі вступу до НАТО Альянс допоможе лише технікою. Бо починати ядерну війну Захід не хоче категорично, а участь у війні в Україні – це шлях до можливого ядерного протистояння.

Отже існує два варіанти – капітуляція у тому чи іншому вигляді або перемога. Про це президент має сказати нації чесно без шмарклів і евфемізмів.

А що саме ми почули на День незалежності від президента Зеленського? Що Україна колись об’єднається зі своїми “дітьми”, яких захопив злочинець. Проте він не сказав, як і коли це відбудеться. Проте чітко прозвучала тема миру, коли “ніхто не буде стріляти”. І він бачить свою місію саме у тому, щоб припинилася стрілянина.

Як я написав вище – проблема Криму і Донбасу має лише два рішення. Зеленський пропонує третє – якимось чином (поступками Росії) припинити стрілянину. І перекласти вирішення питання на майбутні покоління.

Але яка ціна питання? Реалізація “політичної частини” мінських домовленостей. Тобто повзуча капітуляція. Про людські втрати він буде згадувати зі скорботою в урочисті дні. А проблему внутрішніх переселенців і біженців спробує частково вирішити коштом іноземних партнерів. Які погодяться це зробити, якщо Україна визнає капітуляцію де-факто, хоча на словах риторика залишиться.

Це треба дуже добре усвідомлювати всім, кого цікавить майбутнє України і її справжня незалежність.

І ще одне. Наші проблеми із Донбасом і Кримом – це наші власні проблеми. В міжнародних відносинах друзів немає. Кожна країна має власні інтереси, які тимчасово можуть співпадати з українськими. Але завжди ці інтереси вище за українські. І “союзники” чи “супутники” можуть здати Україну Росії за певних обставин, якщо це буде вигідно. Як це вже було неодноразово – чого варті “мюнхенські домовленості” за яких Чехословакію віддали Гітлеру. Наша ситуація дуже схожа на ту.

Тому яскраві промови президента - це добре, але головне - це реальні дії. Я не почув від Зеленського жодних меседжів щодо мобілізації нації на відновлення територіальної цілісності і суверенітету. Це сухий залишок промови з точки зору національної безпеки.

Прагнеш миру - готуйся до війни. Або капітулюй.