Правова "культура" суддів Вищого господарського суду України
В цій статті мова піде про касаційний перегляд господарської справи про виселення ТОВ "Культурний центр "Київська Русь" (кінотеатр «Київська Русь») із займаних приміщень.
В цій статті мова піде про касаційний перегляд господарської справи про виселення ТОВ "Культурний центр "Київська Русь" (кінотеатр «Київська Русь») із займаних приміщень. Виселення відбулось наприкінці серпня 2013р. в м. Києві та достатньо повно висвітлене в засобах масової інформації. Одразу ж керівництво кінотеатру заявило про його рейдерське захоплення. І це не безпідставна заява, адже, як відомо, виселення особи із займаних приміщень допускається тільки за рішенням суду, а судове рішення завжди є результатом такої діяльності держави, як правосуддя.
Отже, питання в тому, чи відбулось у даній справі правосуддя в істинному значенні цього слова ?
Як представник інтересів кінотеатру в апеляційній та касаційній інстанції, вважаю, що ні, не відбулось. І ось чому.
Загальне розуміння правосвідомості та правової культури особи
Напевне, кожен з юристів пам’ятає, що в навчальній дисципліні «Теорія держави та права» є відповідні розділи, що присвячені правосвідомості і правовій культурі. Досі серед вчених тривають дискусії щодо визначення змісту цих понять (як і більшості понять загальнотеоретичної правової науки). Але якщо виходити із суто практичних потреб (тобто якщо пристосувати ці поняття до потреб юридичної практики), то, на мій погляд, їх можна визначити наступним чином.
Правосвідомість – це, передусім, належний рівень знань про право, його призначення, а також належний рівень знань про правила правозастосування (правозастосовчі підходи). Це усвідомлення цінності права як соціального регулятора, усвідомлення важливості збереження його сутності в правозастосовчій діяльності.
Правосвідомість завжди суб’єктивна і залежить, по-перше, від того, які уявлення про право існують у конкретному суспільстві (на рівні суспільної свідомості), як навчають праву, яке ставлення до права у суспільстві; по-друге, залежить від дій самої особи, зокрема, які знання про право та правові явища вона здобула, її особисті судження, думки, висновки та ставлення до права тощо.
Важливу роль у забезпеченні належного рівня правосвідомості відіграють правова інформація та правова освіта в країні.
Правова культура – це той показник, який вказує на те, як особа безпосередньо на практиці (тобто в правозастосовчій діяльності) реалізацію (дієвість) права, а саме: як застосовує норми закону (якщо ця особа є суддею), чи дійсно діє відповідно до своєї професійної правосвідомості, свого виховання, людських та моральних якостей (совісті). Рівень правової культури визначається конкретною поведінкою (діями) особи в той час, як рівень правосвідомості – суб’єктивно досягнутим рівнем знань, уявлень, рівнем відношення особи до права як до цінності, рівнем поваги до права тощо.
Правова культура тим відрізняється від правосвідомості, що правосвідомість – це лише обсяг знань та уявлень про право, тоді як правова культура – це показник того, наскільки якісно суб’єкт права реалізує в дії (на практиці) свій рівень знань та уявлень про право, і чи здатний він на практиці проявити свій рівень правосвідомості. На практиці може статися так, що особа хоч і має належний рівень правосвідомості, однак застосовуючи норми законів свідомо не діє відповідно до свого рівня правосвідомості з тих чи інших суб’єктивних причин. Це і буде свідчити про відсутність правової культури у такої особи (характерно для суддів-корупціонерів).
Отже, правова культура особи завжди проявляється тільки в конкретних діях особи тобто «в дії», тоді як правосвідомість особи може проявлятись в його знаннях тобто «на словах». Можна сказати, що правова культура – це правосвідомість плюс совість людини.
Правосвідомість та правова культура суддів ВГСУ
Якщо вищезазначені визначення правосвідомості та правової культури застосувати у відношенні суддів ВГСУ, то, напевне, можна погодитись з тим, що всі ці судді мають достатній рівень знань про зміст законів, вимоги до їхнього правильного застосування на практиці. Власне це і свідчить про належний рівень їх професійної правосвідомості.
Зокрема, можна лише пишатись тим, наскільки пленум ВГСУ чітко, зрозуміло та однозначно визначив вимоги до правильного оформлення судових рішень, зокрема, щодо дотримання вимог ст. 4-2 ГПК України при написанні судових рішень.
Так, в п. 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012р. «Про судове рішення», зазначено, цитую:
«Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 4-2 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.»
Крім того, про належний рівень правосвідомості суддів ВГСУ свідчить і те, як ВГСУ декларує ставлення до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини.
Зокрема, в інформаційному листі від 20.12.2012 № 01-06/1877/2012 «Про рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного» ВГСУ зазначив, що згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського Суду з Прав Людини як джерело права.
А тепер я хотів би наочно продемонструвати те, як колегія суддів ВГСУ у складі головуючого судді Прокопанич Г.К., суддів Алєєвої І.В., Євсікова О.О. на практиці, під час касаційного перегляду у справі про виселення кінотеатру «Київська Русь» «дотрималась» вимог процесуального законодавства в т.ч. настанов, викладених у вищезгаданих постанові пленуму ВГСУ та інформаційному листі.
Для цього дозвольте навести фрагменти двох касаційних скарг, які були подані окремо керівником та представником до ВГСУ, в яких перелічені порушення апеляційною інстанцією норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга керівника.
1. При розгляді даної справи, суд апеляційної інстанції не врахував положення ст. 187 ГК України, що призвело до неправильного вирішення даної справи.
За загальним правилом, договір оренди комунального майна укладається в порядку, визначеному ст. 9, 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», який передбачає добровільне узгодження всіх умов договору та його підписання сторонами і скріплення печатками. Це, зокрема, підтверджується і ч. 1 ст. 181 ГК України, відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Водночас, господарським законодавством України передбачені і інші порядки укладення договорів (ст.ст. 183-187 ГК України).
Одним із таких порядків є укладення господарського договору на підставі рішення суду.
Цей порядок врегульований статтею 187 ГК України, відповідно до якої спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
Можливість укладення договору оренди комунального майна на підставі рішення суду, законодавець передбачив в ч. 2 ст. 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та в ч. 2 ст. 20 ГК України, відповідно до яких кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом установлення господарських правовідносин та іншими способами, передбаченими законом. У разі передачі спору на розгляд суду, арбітражного суду договір оренди вважається укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду, арбітражного суду про укладення договору оренди і на умовах, зазначених у ньому.
Таким чином, поряд з загальним порядком укладення договорів оренди комунального майна, законодавець визначив і окремий спеціальний порядок укладення таких договорів – на підставі рішення суду.
Як вбачається з матеріалів справи (зокрема, з рішення Господарського суду м. Києва від 05.07.2007 у справі № 36/466-3/424-16/88, яке набрало законної сили з дня прийняття постанови Київського апеляційного господарського суду від 28 серпня 2007 року у справі № 36/466-3/424-16/88), договір оренди цілісного майнового комплексу комунального підприємства кінотеатр «Київська Русь» № 1 від 15.12.2003р. був укладений 28.08.2007р. не в загальному, а в спеціальному порядку, визначеному ст. 187 ГК України тобто на підставі рішення суду.
На думку касатора, факт укладення даного договору унеможливлює виселення позивача, оскільки позивач орендує спірний майновий комплекс на законних підставах.
2. При розгляді даної справи, суд апеляційної інстанції порушив принцип верховенства права, визначений в ч. 1 ст. 8 Конституції України.
Відповідно до ч.1 ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
В абз. 3 п. 3.1. рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України "Про міліцію" від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010 зазначено, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Аналогічне твердження міститься і в абз. 2 п. 4.1. рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Багінського Артема Олександровича щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 14-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про адміністративну відповідальність у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху) від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010.
Як вбачається з цих рішень, зміст принципу правової визначеності (іноді цей принцип називають принципом правової певності) Конституційний Суд України сформулював на підставі судової практики Європейського Суду з Прав Людини.
Європейський Суд з Прав Людини неодноразово визначав зміст принципу правової визначеності, зокрема:
А) У п. 52 рішення у справі «Барановський проти Польщі» від 28 березня 2000 року /журнал «Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі» № 2 за 2000р./, Європейський Суд з Прав Людини зазначив таке:
«52. … Суд наголошує, що … особливо важливим аспектом є дотримання загального принципу правової певності. … всі закони мають бути сформульовані з достатньою чіткістю, яка дозволяє громадянину — при потребі за допомогою одержання відповідної консультації — передбачити, достатньою за даними обставинами мірою, наслідки, до яких може призвести дана дія (див. рішення у справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» ( Steel and Others v. the United Kingdom ) від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VII, с. 2735, п. 54).»
Б) У п. 108 рішення у справі «Салов проти України» від 06 вересня 2005 року / http://www.minjust.gov.ua/19612/, Європейський Суд з Прав Людини зазначив таке:
«108. … Та чи інша норма не може вважатись “законом”, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість – за необхідності за належної правової допомоги – передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія (див., наприклад, Rekvenyi v. Hungary [GC], заява № 25390/94, § 34, ECHR 1999 III, та Feldek v. Slovakia, заява № 29032/95, § 56, ECHR 2001-VIII). Рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу, сфери, яку він має охопити, а також кількості та статусу тих, до кого він застосовується (див. рішення у справі Groppera Radio AG and others v. Switzerland від 28.05.90, серія A, N 173, стор. 26, § 68).
В) У п. 48 рішення у справі «Українська Прес-Група проти України» від 29 березня 2005 року / http://www.minjust.gov.ua/19612/, Європейський Суд з Прав Людини зазначив таке:
«48. … Та чи інша норма не може вважатись “законом”, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість – за необхідності за належної правової допомоги – передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія (див., наприклад, Rekvйnyi v. Hungary [GC], заява № 25390/94, § 34, ECHR 1999 III, та Feldek v. Slovakia, заява № 29032/95, § 56, ECHR 2001-VIII).»
Г) У п. 47 рішення у справі «Корецький та інші проти України» від 03 квітня 2008 року / http://www.minjust.gov.ua/19612/, Європейський Суд з Прав Людини зазначив таке:
«47. Закон має бути доступний для конкретної особи і сформульований з достатньою чіткістю для того, щоб вона могла, якщо це необхідно, за допомогою кваліфікованих радників передбачити в розумних межах, виходячи з обставин справи, ті наслідки, які може спричинити означена дія.»
Принцип правової визначеності знайшов своє втілення і в ст. 57 Конституції України, згідно якої кожному гарантується право знати свої права і обов’язки, а закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.
Отже, виходячи з принципу правової визначеності (як його трактує Європейський Суд з Прав Людини та Конституційний Суд України), для того, щоб виселити особу із займаного приміщення, має існувати чітко сформульована норма закону, яка вказує на те, що внаслідок скасування рішення суду, на підставі якого був укладений договір оренди комунального майна, наступають певні негативні наслідки для особи у вигляді автоматичного виселення з займаного приміщення.
Такої норми в законодавстві України не існує, а відтак відсутні законодавчі (правові) підстави для виселення ТОВ «Культурний центр «Київська Русь» зі спірних приміщень цілісного майнового комплексу «Київська Русь».
Суд апеляційної інстанції на це увагу не звернув, не застосував до спірних відносин ст. ст. 8, 57 Конституції України, що призвело до неправильного вирішення даної справи.
До того ж, згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського Суду з Прав Людини як джерело права. Про це прямо зазначено і в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 20.12.2012 № 01-06/1877/2012 «Про рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного».
Зокрема, 17 липня 1997р. Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція) і окремі Протоколи до неї, які у відповідності до Закону України від 10.12.1991р. "Про дію міжнародних договорів на території України" стали невід'ємною частиною національного законодавства, а у відповідності до Закону України від 22.12.1993р. "Про міжнародні договори України" мають пріоритет норм у разі їх колізії з національним законодавством.
На думку касатора, в силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення Європейського Суду з Прав Людини та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.
Отже, при прийнятті оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції порушив вимоги ч. 3 ст. 4 ГПК України, ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", ч. 2 ст. 19 Закону України від 22.12.1993р. "Про міжнародні договори України" щодо пріоритетності міжнародних правових актів для національного суду.
Касаційна скарга представника.
Касатор не погоджується з оскаржуваною постановою з таких підстав:
1. В своїй постанові суд апеляційної інстанції виходив з того, що на момент розгляду даного позову в суді першої інстанції, між сторонами відсутній договір оренди цілісного майнового комплексу комунального підприємства кінотеатр «Київська Русь».
На мою думку такий висновок не відповідає фактичним обставинам справи та нормам законодавства, виходячи з такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 187 ГК України, день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
Зі змісту цієї норми вбачається, що для того, щоб договір вважався укладеним, достатньо лише одного факту – набрання чинності рішенням суду, яким укладений цей договір. З настанням саме цього факту договір вважається укладеним та обов’язковим до виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). З настанням саме цього факту договір стає окремим самостійним правовим явищем, існування, виконання, зміна або припинення якого регулюється нормами матеріального (цивільного або господарського) законодавства, а не нормами господарського процесуального законодавства щодо скасування судових рішень.
Крім того, в жодній нормі закону, законодавець не визначив, що має стати з вже укладеним договором, якщо через деякий час рішення суду, яким цей договір укладений, скасовується. Цього не визначили і суди першої та апеляційної інстанцій в своїх рішенні та постанові.
Між тим, згідно принципу правової визначеності, зміст якого розкривається, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини «Реквеній проти Угорщини»(№ 25390/94, § 34, ECHR 1999) закон має бути сформульованим з достатнім ступенем передбачуваності, щоб надати особі можливість в розумній, залежно від обставин мірі, передбачити наслідки певної дії.
У справі «Крюслен проти Франції»від 24 квітня 1990 р. визначено, що «вимога передбачуваності розрахована на те, що особа може «передбачити», коли влада планує вчинити певні дії та, відповідно скоригувати свою поведінку. Тому формулювання закону повинні бути достатньо ясними та зрозумілими, з тим, щоб надати громадянам необхідну інформацію щодо обставин та умов, за яких публічна влада наділяється повноваженнями для прихованого та потенційно небезпечного втручання у здійснення прав особи».
У справі «Аман проти Швейцарії»(№ 27798/95, ECHR 2000-II) Європейський суд зазначив, що «закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення,.. щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання».
Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) вказав, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).
За висновками судів першої та апеляційної інстанцій виходить, що укладений між позивачем та відповідачем договір оренди цілісного майнового комплексу комунального підприємства кінотеатр «Київська Русь» в порядку ст. 187 ГК України просто зникає !!! (ніби його ніколи і не було) після скасування рішення суду, яким цей договір було укладено. На мою думку, це не відповідає ні фактичним обставинам справи, ні нормам діючого законодавства, ні принципу правової визначеності, оскільки раніше укладений на законних підставах договір не може просто так зникнути.
Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували і той факт, що в період часу з дня набрання законної сили рішенням суду першої інстанції про зобов’язання укласти договір і до його скасування постановою Вищого господарського суду України від 04.06.2008р., це рішення вважалось законним в силу ч. 5 ст. 124 Конституції України, оскільки в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13.06.2007р. «Про незалежність судової влади» зазначено, що відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України, судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені.
Виходячи з цього, договір оренди цілісного майнового комплексу комунального підприємства кінотеатр «Київська Русь» є укладеним, оскільки «народився» саме 28.08.2007р. тобто в той час, коли рішення Господарського суду м. Києва від 05.07.2007р. у справі № 36/466-3/424-16/88 та постанова Київського апеляційного господарського суду від 28.08.2007 р. були законними.
Суди першої та апеляційної інстанції на це увагу не звернули, що призвело до неправильного вирішення даної справи.
2. Згідно з п. 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012р. «Про судове рішення», відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 4-2 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що посилання апелянта на те, що правила статей 207, 208 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» щодо оформлення письмової форми договору шляхом підписання сторонами та скріплення печатками не можуть бути застосовані до договорів, укладених на підставі рішення суду, а відтак не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, є безпідставними та такими, що суперечать чинному законодавству України».
Однак, суд апеляційної інстанції не навів правове обґрунтування даному твердженню та не вказав, з яких правових підстав він дійшов висновку, що даний довід відповідача є безпідставним і яким саме нормам чинного законодавства від суперечить.
Аналогічним чином, суд апеляційної інстанції проігнорував і доводи відповідача, які викладені в наданих суду апеляційної інстанції письмових поясненнях, де відповідач зазначає, що виходячи з принципу правової визначеності (як його трактує Європейський Суд з Прав Людини та Конституційний Суд України), для виселення особи із займаного приміщення, має існувати чітко сформульована норма закону, яка вказує на те, що внаслідок скасування рішення суду, на підставі якого був укладений договір оренди комунального майна, наступають певні негативні наслідки для особи, як то припинення (розірвання) договору оренди комунального майна, автоматичне виселення з займаного приміщення тощо; що такої норми в законодавстві України не існує, а відтак відсутні підстави вважати, що спірний договір змінив свій статус - зі статусу «укладений», якого він набув з дня набрання чинності рішенням Господарського суду м. Києва від 05.07.2007 у справі № 36/466-3/424-16/88 (тобто з 28.08.2007р.), на статус «неукладений», якого, за висновком суду першої інстанції, він набув у зв’язку зі скасуванням рішення Господарського суду м. Києва від 05.07.2007 у справі № 36/466-3/424-16/88.
У зв’язку з цим, на мою думку, дана постанова апеляційної інстанції не може вважатись законною та обґрунтованою та підлягає скасуванню.
3. На думку відповідача, застосовуючи до спірних відносин ст.ст. 207, 208 ЦК України, а також положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (ч. 1 ст. 12 цього Закону), суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили правові норми, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Статті 207 та 208 ЦК України містяться в § 1 «Загальні положення про правочини» глави 16 «Правочини» Цивільного кодексу України. Цими статтями врегульовані питання вимог до письмової форми правочинів, а також перераховані правочини, які слід вчиняти у письмовій формі.
Отже, ні стаття 207, ні стаття 208 ЦК України не визначає правил, вимог та порядку укладення цивільно-правових договорів взагалі та господарських договорів зокрема, а врегульовують лише питання письмової форми правочинів.
Що стосується ч. 1 ст. 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», то ця стаття визначає момент укладення договору оренди за умови, якщо такий договір укладається за домовленістю сторін у спосіб (шляхом) добровільного підписання сторонами тексту договору.
Як вбачається з матеріалів справи (зокрема, з рішення Господарського суду м. Києва від 05.07.2007 у справі № 36/466-3/424-16/88, яке набрало законної сили з дня прийняття постанови Київського апеляційного господарського суду від 28 серпня 2007 року у справі № 36/466-3/424-16/88), договір оренди цілісного майнового комплексу комунального підприємства кінотеатр «Київська Русь» № 1 від 15.12.2003р. був укладений не в загальному, а в спеціальному порядку, визначеному ст. 187 ГК України тобто на підставі рішення суду.
Цей порядок не передбачає обов’язку дотримання вимог ст.ст. 207, 208 ЦК України щодо письмової форми правочинів, а пов’язує укладення договору з фактом набрання чинності судовим рішенням.
Отже, правила ст.ст. 207, 208 ЦК України та ч. 2 ст. 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» щодо оформлення письмової форми договору шляхом підписання сторонами та скріплення печатками не можуть бути застосовані до договорів, укладених на підставі рішення суду, а відтак не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Суди першої та апеляційної інстанції на це увагу не звернули, що призвело до неправильного вирішення даної справи.
Як неважко побачити, основні доводи касатора зводились до порушень судами попередніх інстанції принципу правової визначеності, зміст якого визначений в семи справах Європейського Суду з Прав Людини та двох рішень КСУ, в яких зазначено, що принцип правової визначеності є складовою принципу верховенства права.
Крім того, касатор послався на порушення ст. ст. 8, 57 Конституції України, на порушення п. 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012р. «Про судове рішення».
Навіть зазначу більше: надаючи пояснення під час судового засідання в касаційній інстанції я близько десяти хвилин (!!!) тільки тим і займався, що доводив порушення судами попередніх інстанцій принципу правової визначеності, посилаючись на практику Європейського Суду з Прав Людини.
Судді уважно (навіть з цікавістю) слухали, не обмежували мене в часі і не перебивали (хоч, як правило, в касаційній інстанції судді не дають багато часу на пояснення).
І що ж в результаті ? А в результаті була прийнята постанова, якою колегія суддів ВГСУ відмовила в задоволенні касаційних скарг, а рішення судів попередніх інстанції залишила без змін. З текстом цієї постанови можна ознайомитись тут http://reyestr.court.gov.ua/Review/31556415
Як неважко побачити, в цій постанові жодного слова немає ні про Конституцію України, ні про принцип верховенства права, ні про принцип правової визначеності – ніби про них і не згадувалось в касаційних скаргах та поясненнях представника касатора.
От вам і правова «культура» суддів ВГСУ !!!
Важко припустити, щоб вищеназвані судді ВГСУ, які приймали цю постанову, не знали про вимоги щодо обов’язкового наведення правових обґрунтувань відхилення доводів касатора, якщо ці доводи судом не приймаються. Напевне, ці судді просто не знайшли гідних аргументів для спростування вищезазначених тверджень касатора і тому зробили вигляд, ніби їх взагалі не було.
До того ж, «промовчати» у такий спосіб суддям вигідно, оскільки не наведення в постанові правових обґрунтувань відхилення доводів касатора, які не були взяті до уваги, унеможливлює подання касатором заяви до Верховного Суду України про перегляд такої постанови в порядку ст. 111-16 (з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах).
Навряд чи це можна назвати касаційним переглядом справи, який, до речі, гарантований в ст. 129 Конституції України. І, тим більше, навряд чи це можна назвати правосуддям в істинному значенні цього слова.
Висновок
Багато можна казати про необхідність прийняття змін до Конституції та законів України з питань правосуддя, про забезпечення незалежності суддів і таке інше.
Але за відсутності у суддів елементарної правової культури (тим паче на рівні суддів ВГСУ), всі реформи правосуддя будуть марними, будуть пустоцвітом.
Про яке правосуддя в Україні і про яку правову культуру суддів ВГСУ можна казати, якщо самі ж судді ВГСУ порушують свої ж настанови, яких рекомендують дотримуватись суддям нижчестоящих інстанцій ?
І нехай ніхто не сумнівається – в серпні 2013 року відбулось РЕЙДЕРСЬКЕ захоплення кінотеатру «Київська Русь», бо правосуддям там і не пахло.
P.S. Аналогічне ігнорування норм Конституції України та практики Європейського Суду з Прав Людини продемонстрував і Київській апеляційний господарський суд, про що мова йде в статті «Господарський договір за рішенням суду: сьогодні є, а завтра…» http://blog.liga.net/user/vbagriy/article/11269.aspx
- Бюджет-2025 прийнятий, але це не точно. Любов Шпак 18:55
- Час затягувати паски Андрій Павловський 17:27
- Строк нарахування 3% річних від суми позики Євген Морозов 13:52
- Судовий захист при звернені стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно не відчужено Євген Морозов вчора о 13:02
- Система обліку немайнової шкоди: коли держава намагається залікувати невидимі рани війни Світлана Приймак вчора о 11:36
- Чому енергетичні та газові гіганти обирають Нідерланди чи Швейцарію для бізнесу Ростислав Никітенко вчора о 08:47
- 1000+ днів війни: чи достатньо покарати агрессора правовими засобами?! Дмитро Зенкін 21.11.2024 21:35
- Горизонтальний моніторинг як сучасний метод податкового контролю Юлія Мороз 21.11.2024 13:36
- Ієрархія протилежних правових висновків суду касаційної інстанції Євген Морозов 21.11.2024 12:39
- Чужий серед своїх: право голосу і місце в політиці іноземців у ЄС Дмитро Зенкін 20.11.2024 21:35
- Сталий розвиток рибного господарства: нові можливості для інвестицій в Україні Артем Чорноморов 20.11.2024 15:59
- Кремль тисне на рубильник Євген Магда 20.11.2024 15:55
- Судова реформа в контексті вимог ЄС: очищення від суддів-корупціонерів Світлана Приймак 20.11.2024 13:47
- Як автоматизувати процеси в бізнесі для швидкого зростання Даніелла Шихабутдінова 20.11.2024 13:20
- COP29 та План Перемоги. Як нашу стратегію зробити глобальною? Ксенія Оринчак 20.11.2024 11:17
-
Що вигідно банку – невигідно клієнту. Які наслідки відмови Monobank від Mastercard
Фінанси 26595
-
"Ситуація критична". У Кривому Розі 110 000 жителів залишаються без опалення
Бізнес 21340
-
Мінекономіки пояснило, як отримати 1000 грн єПідтримки, і порадило задонатити їх на ЗСУ
Фінанси 15670
-
Курс євро впав на 47 копійок: Який курс долара НБУ зафіксував на понеділок
Фінанси 9713
-
В Україні збанкротував ще один страховик
Бізнес 9434