Коли заговорили про Голокост в Україні?

Про знищення євреїв чи ромів під час війни у Радянському Союзі говорити було не прийнято. Тож коли в Україні все ж почали говорити про Голокост?

У ніч з 9 на 10 листопада 1938 року у Берліні сталися погроми, спрямовані проти євреїв.

Нацисти палили синагоги й розбивали магазини. Загинули десятки євреїв, тисячі опинилися у концентраційних таборах. Ця ніч отримала назву Кришталевої. Погроми стали початком масового нацистського терору і насилля, що згодом переросли у Голокост, який вирував і на теренах Україні.

В цілому, в роки Другої світової війни в Україні було вбито приблизно мільйон євреїв та 12 тисяч ромів. А на території країни налічується понад 2 тисячі місць масових розстрілів. 

Радянська влада приховувала вбивство євреїв

Тривалі роки після війни чимало таких місць, розташованих у віддалених ярах, лісах, полях та піщаних кар'єрах, залишалися непозначеними та занедбаними, тому точну кількість поховання й досі невідомо.

Лише в кінці 70-х років минулого сторіччя почали з'являтися пам'ятники на місцях масових розстрілів. Через те, що про знищення євреїв чи ромів під час війни у Радянському Союзі говорити було не прийнято, на пам'ятниках з'являлися надписи "мирним радянським громадянам".

Прикладів є достатньо, але тут наведемо один з найвідоміших: у Бабиному Яру в Києві. Пам’ятник був відкритий 2 липня 1976 року (дата, яка не мала жодного стосунку до вбивства євреїв у цьому місці, та загалом до масових розстрілів цивільного населення у Бабиному Яру) з таким написом: „Тут у 1941−1943 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад сто тисяч громадян м. Києва і військовополонених”. 

Про Голокост заговорили після отримання незалежності

Єврейські громади, міжнародні організації тільки після оголошення Україною незалежності, отримали нарешті довгоочікувану можливість, історичний шанс: встановлювати правдиві пам’ятні знаки та створювати місця пам’яті жертв Голокосту, організовувати і проводити комеморативні заходи на місцях масових поховань. 

Однак, не все так просто. Навіть після того, як радянська влада впала, часто мова меморіальних написів залишалася з радянськими ідеологічними кліше чи з фрагментами таких кліше. Наприклад, залишався той самий надпис “Здесь похоронены мирные советские жители, расстрелянные немецко-фашистскими карателями”.  

До прикладу у м. Березного, що на Рівненщині − у дендропарку, де було вбито 3680 євреїв цього містечка та околиць, стояв радянський знак з написом: “На этом месте 25 августа 1942 года немецко-фашистскими оккупантами были расстреляны 3680 советских граждан”. У 1993 році єврейська громада встановила пам’ятний знак мовою іврит, напис на якому був дослівним перекладом радянського тексту! 

У місті Брацлаві, що на Вінниччині, поставили пам’ятник убитим євреям з єврейською символікою, але з таким меморіальним написом: “Светлой памяти брацлавчан, зверски замученных в немецко-фашистских концлагерях Брацлава и Печоры”.

Починаючи з 2000-х у багатьох місцях єврейськими громадами, громадськими організаціями були встановлені пам’ятні обеліски, що вказували на єврейське походження жертв, але водночас також значна кількість місць масових поховань євреїв України залишається необлаштованою, без будь-яких пам’ятних знаків щодо походження і трагічної долі жертв.

Відновлення пам'яті про Голокост і збереження для майбутніх поколінь

Оцінюючи масштаби підготовки урочистих подій до 80-річчя трагедії Бабиного Яру в Києві, можна зробити висновки, що фокус держави таки можна привернути до теми відновлення історичної справедливості й збереження пам'яті про жертв геноциду. 

Однак, не все так добре. Фактично в кожному районному центрі, у кожному великому селищі є свій маленький «Бабин Яр». І якщо в Україні знають поверхнево про Голокост, але якщо спускатися із всеукраїнського на регіональний та локальний рівень, дуже часто такого знання немає.

Тобто про те, що в Україні під час Другої світової війни Голокост був знають, а от те, що під селом вбивали євреїв, багато хто не знає. Проблема не тільки в тому, що не всі місця масових розстрілів винайдено і що не усюди стоять пам'ятки про це, а ще й у інформуванні населення. Держава б могла посилити це, включивши в освітні програми цю інформацію, додавши, наприклад, екскурсії.

Сподіваюся, що по всій Україні вшановуватимуть пам'ять жертв Голокосту. Адже зберігаючи пам'ять про Голокост, світ ніколи більше не допустить повторення цієї жахливої сторінки історії.