Невиправдано забута українська письменниця, яка в своєму творчому доробку має понад пів сотні романів і повістей
Навряд чи є ще хто настільки плодовитий і якісний у своїй літературній творчості, як загалом проста, правдомовна і наполеглива українка Ольга Мак. Б’юся об заклад, що ви навіть і не чули, мабуть, про такого майстра нашого краснописьменства. А оце якраз і є найпереконливіший доказ того, що ми не вміємо, не хочемо шанувати по-справжньому Великих Українців. Оскільки Ольга Нилівна Петрова (Мак це її доволі вдалий, як на мене, літературний псевдонім) заслужила на те, щоб її творчість українські діти вивчали в школі, щоб її твори видавалися з постійною регулярністю, аби, нарешті з’явилося літературна премія її творчого імені. До того ж, дослідники спадщини письменниці української діаспори мають чітко і однозначно заявити, що в рівень із Ольгою Мак важко когось із митців поставити за ступенем пережитого, вистражданого, відтвореного в літературі. Іншими словами, на її долю випало свою писемну планиду вибороти за неймовірно важких людських страждань. З цього приводу, пані Ольга якось написала: “Якщо говорити про мою амбіцію, то я пишаюся не тим, що написала, а тим, що писала й пишу в обставинах, в яких ледве чи писала б інша людина, особливо мати і господиня дому”.
І тут уясняючи деталі творчості письменниці доречно говорити і про обставини людського життя літератора. Ольга Мак народилася 1913 року в Кам’янцю-Подільському, у родині дрібного чиновника. До завершення семирічки уже чимало набідувалася, бо дитинство виявилося напівсирітським, пройшло без батька. А з 16 літ, після школи почала вона трудитися в приміському радгоспі села Цибулівки – влітку з усіма на полях і фермах, взимку – завзято ліквідовувала безграмотність селян. За активну і непосидючу вдачу заробила від дирекції радгоспу дуже важливу по тій порі довідку - про свою приналежність до пролетарського прошарку першої категорії. Це відкрило дорогу дівчині для вступу до технікуму чужоземних мов, як тоді називався подібний учбовий заклад. А тут підоспіла і пора жахливого голодомору.
Навіть за таке моторошних обставин молодість брала своє: 1932 року Ольга виходить заміж. Її обранцем стає у майбутньому відомий український патріот, мовознавець Вадим Дрочинський. Прочитавши це прізвище, ви, напевне, подумали: «Ах, яке ж воно незугарне, не респектабельне!» Точно так помислили молоді люди, які поженилися і поміняли його на Дорошенко. Вадим Олександрович Дорошенко (1905 – 1944 рр.) досить швидко захистив дисертацію, одержав ступінь кандидата філологічних наук, йому запропонували посаду доцента у Ніжинському педагогічному інституті. Молода сім’я у котрій згодом почергово з’явиться двійко дівчаток, переїде до Ніжина.
Відкрився, начебто, обшир усім для росту і розвитку. Вадим Дорошенко просто таки блискавично заслуговує ступінь професора, стає відомим в Україні ученим мовознавцем, пані Ольга - закінчує мовно-літературний факультет Інституту, вона ж учителює в місцевій школі. Але ж не забуваймо, що то була за пора. Кровожерлива, людиноненависницька. А ми вже з вами в оповіді життя цієї сімейної пари, нагадаю, дісталися 1938 року. Розпалу нечуваних політичних репресій, гоніння на неугодних. Каральні органи змагалися поміж собою в справі вкинути за ґрати щонайбільше людей зі званнями, іменами. Професори йшли за першу гільдію…
Світлина довоєнної пори, тридцятих років минулого століття. На фото Ольга Мак і її чоловік професор-мовознавець Вадим Дорошенко.
Одного дня ученого-мовознавця зненацька арештовують. За абсолютно надуманими, притягнутими за вуха звинуваченнями - у націоналізмі, участі в якісь там змові проти вождів, шпигунстві. Що виглядає навіть неприродньо, знаючи Вадима Дорошенка, як особистість. Головне, щоб загнати під замок і катування з отриманням за тортурами криваве зізнання в усіх «гріхах», які лишень придумають слідчі. Одначе, як кажуть у таких випадках, не на того напали. А головне, в енкеведистських кабінетах не знали, що в пана, даруйте, в товариша професора така уперта, заповзята, несхитна дружина, готова за свого судженого усім перегризти горло. Яка на корені розбиває всі їхні безглузді так звані «докази», перетворює фабулу інвектива на безглузду витівку, недолугу казку. В її інтерпретаціях висунуті обвинувачення В. Дорошенку і справді виглядають абсурдними, безглуздими, таким, власне, як вони були насправді без словесної облуди про вірність партії і народу. А оскільки об’єктом своєї атаки Ольга Нилівна обрала прокуратуру, яка висувала звинувачення, то там вирішили за краще, відмовитись від висунутих інкримінацій професору Дорошенку. Йому ще й принесли вибачення.
Але ніхто не знає глибини гадючої нори. Десь там, на її дні, вже зрів, готувався новий стрибок на жертву, яка поки що вирвалася з лабетів комуністичних катів. Убивці з ОГПУ ніяк не могли допустити, щоб їхня репресивна машина отримала поразку, збій на чиїсь невинній душі.
Відтак, з’являється нова стандартна фабула проти професора В. Дорошенка із приписуваннями йому контрреволюційної діяльності, його публічно називають «ворогом народу». Ольга Нилівна знову проявила неабиякий бійцівський характер, винахідливість, щоб перетворити в повний абсурд і ці нові звинувачення. В. Дорошенко вдруге з живодерні опиняється на свободі.
Не встигли всі у сім’ї віддихатись від ув’язнення, як за «виправданим» професором прикотив новий «воронок». А це вже був 1941 рік. Звинувачення побудували на інсинуаціях проти одразу чотирьох науковців інституту. В. Дорошенко, підтримуваний дружиною, знову не здавався, не зважаючи на всі знущання енкевидистів не визнав надуманих інкримінацій. Але вирватись з лабетів слуг Берії цього разу було вкрай важко, бо окремі із «подільників» в усьому, нібито, зізнавалися, до того ж, за наговором слідчих давали свідчення про те, що, буцімто, керівником їхньої антирадянської групи є не хто інший, як професор Вадим Дорошенко. Швидкий і «глухий» до спростувань вигадок слідства суд усім чотирьом науковцям присудив тривалу каторгу. Так В. Дорошенко опинився на лісосіці у тайзі аж за Полярним кругом. А Ольга Нилівна залишилася з двома малолітніми дітьми і старою, немічною свекрухою на руках, і клеймом дружини «ворога народу». Залишилася пані Ольга без роботи, будь-яких засобів до існування. Це було і моральне, і економічне дно. Своєрідний повтор нового голодомору.
До того ж радянська влада завжди була надзвичайно мстива. Ну, як вона могла пробачити, що якась там учителька двічі ламала звинувачення проти запеклого ворога комуністичного режиму, ледве втретє не випустила на свободу «ворога народу». Люди у синіх галіфе виписують ордер на арешт гостроязикої і прискіпливої дружини професора В. Дорошенка. Під покровом ночі скрадливий «чорний ворон» прибуває до помешкання сім’ї, але там уже нікого немає. Добрі люди попередили матір з дітьми про загрозу арешту. За кілька годин до приїзду «опергрупи» «вороги народу» зникли з поля зору…
Пані Ольга зі всім своїм виводком тікає до матері у Кам’янець-Подільський. Я десь навіть читав, що коли вони дісталися до Смотрича, з іншого боку до міста-красеня в’їжджали передові загони німецько-фашистських загарбників. Для їхньої сім’ї, як не парадоксально звучить, був у цьому своєрідний порятунок. Бо з комуністами їм точно вже було точно не по дорозі.
Окупанти, начебто, відкрили світ у Європу, але і при них життя було далеко не медом. Ольга двічі у місті потрапляє під облаву на вивезення молоді до Німеччини, ледве вирвалася. Їй ще не було тридцяти, підпадала під той особливий працездатний вік, на котрий якраз полювали німці. Але якби на мить уявити, що вона одного дня не вернулася б додому після тих ловів… Що було б робити її сердешній матері з двійком сирітських малолітніх дітей? Панянка вирішує знайти роботу в іншому, більшому місці. Так потрапляє спершу до Львова. Знайомий журналіст Миколи Геца допомагає вибратись у Європу: до Словаччини, а згодом і до Австрії. Там їх і застає кінець війни…
Скиталися по таборах військовополонених і переселенців, біженців, усе міркуючи над тим, до якої ж країни краще податися. Де ліпше звити кубельце. Нарешті 1 вересня 1947 року зважилися і прибули до… Бразилії. Отаборилися у Ріо-де-Жанейро. Їм гарно запудрили мізки тим, що в тих теплих краях легко живеться, що там є потужна українська діаспора. Себто, у разі чого є на кого обпертися.
Ага, треба зазначити, що ще 1944 стало відомо, їхній батько, професор Вадим Дорошенко на Колимі відійшов до кращих світів. А добровільний мамин помічник Микола Геца буквально не відходить від Ольги, у всьому допомагає сім’ї… Перед дорогою за океан вони й побралися. І до Ріо їх уже прибуло на одного більше. Окрім двох дочок від першого шлюбу – Мирослави та Вікторії, в Ольги Мак з’явився ще один Миколка.
Ще перебуваючи в таборах, зокрема, в австрійському Зальцзбурзі, де сповна вирувало літературно-мистецьке життя, де видавався вельми високоякісний за літературним рівнем журнал «Літаври», котрий уміло редагував відомий український поет Юрій Клен німецького походження, насправді ж, Освальд-Еккард Бурґгардт, пані Ольга відчула живий потяг до слова. Бажання писати, творити, висловлюватись, щоб тебе розуміли люди. Це на додаток того, що вона ще перебуваючи у Ніжині написала кілька оповідань, які лягли до дальнього сундука недоторканності: ніхто їх не бачив, не читав.
Праця письменника це не взяти косу, помантачити її і спозаранку накосити ряднину клеверу чи люцерни з росою. Навіть не те, що засадити картоплею город у шістдесят соток. Це результат тонкого синтезу знань обраної теми, помноженої на запас набутих знань і досвіду життя, загальної грамотності і вміння образно та конкретно висловитись. Ще необхідне вельми важливе і ґрунтовне володіння культурою діалогу.
Не дивно, що Ольга Мак темою свого першого твору вибрала нею особисто вистраждане, переболіле зі сльозами на очах – аналіз кривавої сталінщини, зображення образу посіпак у погонах. Вона майстерно і зримо відтворила неймовірні митарство, мордування народу від комуністичних сатрапів. Так народилася яскрава публіцистична праця «З часів єжовщини». Підготовку її почала вона ще в Європі, а закінчила твір, мешкаючи під розкиненими в жесті добропорядності руками Ісуса Христа на горі Корковаду в Ріо.
Я вперше прочитав підпільно «єжовщину» Ольги Мак, вирізану з україномовної газети «Свобода», яка з 1893 року і по нині успішно видається в США, ще за радянських часів. Сказати б, «пригостив» мене цим дивним чтивом вінницький журналіст Саша Гетьман, з яким ми працювали в одній редакційній кімнаті Вінницької обласної газети «Комсомольське плем’я» ще 1969 року. Олександр був великий український патріот, книгофіл, за що його з часом і замордувало КГБ.
Ольга Мак періоду життя в Бразилії, початку творчої діяльності, коли діаспорами світу почали щорічно видаватися книги славної українки.
Текст публікації я сприйняв з біллю в серці, а ось, хто така насправді Ольга Мак довго ще не знав. Та й де я міг про це дізнатися, коли це ім’я старанно затиралася комуністичною пропагандою. Аж поки письменниця, після відновлення Україною декларації про Незалежність, поспіль із дочкою не приїхала на береги Дніпра, не навідалася до Кам’янця-Подільського, Ніжина, Львова і інших місць, де пройшла її молодість. Про її візит розповіли друзі, котресь із видань.
Скажімо, другий твір після «єжовщини», озаглавлений «Столиця голодного жаху», нарис до двадцятої річниці голоду в Україні, я вже читав в електронній версії.
Там, зокрема, писалося:
«Харків — труп! Труп, чи столиця? Столиця, чи трупарня? Трупарня, чи катівня? Де, в якій мові знайдеться слово, що висловило б ті всі поняття, об’сднанні в одно і помножені через сотні тисяч людських існувань? Існувань, чи смертей?.. Харків. Харків... Місто, що носить ім'я козацьке!»
Далі: «…над столицею звисла страшна примара смерті Під її невмолимою косою лягали щодня тисячі старих, молодих, малих. Кожен закуток, кожна шкалубина в мурі. кожна п'ядь столичної землі стали безмовними свідками душу роздираючих трагедій, які вже ніколи не вийдуть у своїй повноті на світло денне.
Людський розум не може вмістити макабрнчннх чисел. Ми кажемо з жахом: „Загннуло голодовою смертю кілька мільйонів людей!" Кілька мільйонів!!! Ніхто не може збагнути всієї глибини жаху тих слів. Ніхто! Навіть та мати. на руках якої конали опухлі з голоду діти!.. І цс ж не одне, не двоє, не п'ятеро. а мільйони!!! Мільйони мерли, а другі мільйони дивились і.. . терпіли? Ні, цього замало сказати. Як назвати душевний cтан матері, яка дивиться на передсмертні мукн благаючої ложки страви дитини? Яким словом висловити почування дитиня, на очах котрої помирас з голоду мати? Мати! Та сама мати. яка з самопосвятою зрікалася останньої крихти, щоб продовжити життя дитині!»
Або така картинка: "“Голодаючі були смирні, боязкі й упокорені. Тинялися по вулицях або сиділи попід мурами й парканами, тихенько, несміливо простягали руки по милостиню і вимирали тисячами”.
Це свідчення безпосередніх очевидців жаху, адже якийсь час Ольга Мак і Вадим Дорошенко тієї страшної пори мешкали якраз у Харкові.
Автором саме такої публіцистики була наша українка Ольга Мак. Ці публікації з’являлися на початку п’ятдесятих років минулого століття у газетному щоденнику «Свобода», який виходив у США. Письменниця водночас публікувалася в жіночому журналі українок Америки «Наша справа», часописі «Гомін України», у журналах «Праця», «Булава», котрі друкувалися в країнах Заходу і Америки.
Уже незабаром після виїзду за кордон з Ріо, Ольга Нилівна змушена була визнати, що місце для проживання за океаном вони вибрала вкрай невдало. Просто Бразилія не могла стати раєм для українців. Там своїх проблем було стільки, що основна частина населення мешкала впроголодь. Так, в тій країні не було КГБ, переслідування інакодумців з надуманих причин. Люди володіють свободою переміщень і висловлювань, іншими базовими цінностями демократії, можуть займатися чим забажають. Ніхто нікого не зобов’язує в щось вірити міфічне, сповідувати якусь певну ідеологію. І це вельми важливо. Але, пані й панове, тут фактично не можливо віднайти роботи, навіть важку, фізичну, заробити хоча б невеликі кошти для того, щоб прогодувати рідних, обійти сім’ю, придбати елементарно необхідне. Та що там казати: дана українська сім’я тривалий час мешкали в геть убогій квартирі без вікон, без електроосвітлення. А харчувалися всі п’ятеро переважно рисом та дешевою чорною квасолею…
Ця бідота привела до того, що розсипалася сім’я Ольги та Миколи. Він викинув сокиру з якою ходив у ліс на заробітки і сам, не оглядаючись навіть на сина, подався на пошуки кращої долі.
Як мовиться, не дурні, не ледачі люди прибули до Бразилії, але ось вирватись із неймовірної фінансової скрути не могли. І знаєте скільки терпіли цю нужденність рідні Ольги Мак? Вважайте чверть життя – 23 роки!
А першою виїхала до Канади дочка пані Ольги Вікторія із чоловіком. Вони одразу стали звати до себе матір і сестру, пояснюючи, що життя в Канаді і в Бразилії, це так, якби порівняти умови неба і землі. Ольга Мак з двома іншими дітьми перебралася в Торонто 1970 року. Вона потім писала, що все вийшло буцімто так. Вони у Бразилії мешкали замало не як українці у голодомор. А прибувши до Канади їм запропонували куштувати виключно білий хліб із подвійними порціями масла на скибках… Ви зрозуміли, друзі?
Дивина та й годі, коли перегортаєш сторінки історії створення Ольгою Мак її понад п’ятдесяти художніх творів (зауважу, що це колосальна продуктивність для літератора!), доводиться, хоч би мимоволі все-таки відмічати, що основна частина цих витворів знайшлася саме в голодній, некомфортній Бразилії. І рівень їх зрілості, художнього осмислення, як мені видається, значно вищі в порівнянні з іншими творіннями. Можливо, на це впливала екстремальність почуттів митця, якій за всяку ціну хотілося вижити, стати класом вище, щоб пробити собі дорогу на достойніший літературний амвон.
Справжнім проривом письменниці у світ літературного пошанування стала друга половина п’ятдесятих років минулого століття. Тоді ще мешкаючи в Бразилії вона щорічно видавала по роману, повісті, а то й по дві книги одразу. Читачі помітили появу нової літературної зірки. Критика, аналізуючи її твори, відмічає великий потенціал нового літературного дарування. Зауважує, що автор надто уважна до своїх героїв. Так, до прикладу, виписуючи образ головного прокурора СРСР Руденка зображає начебто благородний його зовнішній вигляд, поважну сивину на скронях, аде не забуває відмічати, що за скельцями окулярів приховуються злі, холодні очі випестуваного режимом убивць безпощадного ката. Кожна сторінка розповідей про знущання над її чоловіком професором В. Дорошенком, це аргументовані, неспростовані докази у справі розвінчання комуністичного режиму, який убив, замордував мільйони душ українців у жахливі м’ясорубці тридцятих років і інших часів радянського терору.
Я з захопленням декілька років тому прочитав повість Ольги Мак «Чудасій», видану 1956 року. Зверніть увагу як багато років пройшло після її виходу у світ, а критика й по нині стверджує, що це один із кращих творів української діаспори, де розробляється тема відчуження українства від московщини. Первинності материнської мови від часу коли українські Боги ще ходили по землі.
Одне прикро, що творча спадщина уродженки Поділля Ольги Мак практично незнана га материковій Україні. Ольгу Нилівну чомусь занадто пізно прийняли до Національної спілки письменників України – лише 1994 року. Їй залишилося жити в цьому статусі лише чотири роки, та й в основному цей час вона тратила на лікування хвороби. Із написаного нею дещо раніше в Україні видали лише декілька творів. А тепер усе давно завмерло. Дуже прикро. Що вже казати, коли і в українській онлайн бібліотеці «Чтиво» я віднайшов лише три твори пані Ольги Мак із 55-и, котрі вона загалом має, і які пиляться десь за кордоном.
Я, звичайно, не фаховий літературний критик і тут мимоволі упіймав себе на тій критичній думці, що моєму нинішньому читачу може видатись, буцімто, Ольга Нилівна у своїй творчості торкалася тільки тем виключно політичних репресій. Зовсім ні. Це було б дещо пісно і спрощено для письменника такого широкого діапазону, якою насправді є Ольга Мак. Бо в її повістях і романах зображений розкутий, безберегий світ людського життя, де є місце почуттям і діям громадян різних калібрів і сповідань, любові і зрадам, зокрема. У неї, до речі, вийшло декілька творів на мотиви життя бразильців. Українці там виступають лише епізодичними ролями.
У цілому художні твори у неї високого літературного ґатунку. Високопатріотичні, гострі, часто пересипані домішком тонкого, натурального гумору, образи людей у них виписані на рівні романів і повістей Уласа Самчука і Докії Гуменної, з якими Ольга Мак, до речі, на схилі віку і зналася, і дружила. Хто ж прокладе цим книгам широку дорогу в читацьке життя українців в Україні?
***
Одначе довго збирався я написати цю статтю. Аж учора сів до комп'ютера, викреслив перший абзац. Іще раз заглянув до біографії письменниці. Боже ж ти мій, а померла пані Ольга Мак у місті Торонто (Канада) 18 січня 1998 року. І в мене на календарі також 18 січня... "Що ж, - подумав я, - ця стаття мій вінок на її могилу..."
