Проживання дитини з батьком. Чи змінюється судова практика?

У більшості випадків, після розірвання шлюбу, колишні чоловік та дружина воліють проживати окремо. І тут виникає питання – а з ким залишиться проживати дитина? Адже якщо виходити із положень чинного Сімейного кодексу України, а саме статті 141 – мати та

У більшості випадків, після розірванняшлюбу, колишні чоловік та дружина воліють проживати окремо. І тут виникаєпитання – а з ким залишиться проживати дитина? Адже якщо виходити із положеньчинного Сімейного кодексу України, а саме статті 141 – мати та батько маютьрівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони ушлюбі між собою.

Як правило, післярозірвання шлюбу, діти залишаються проживати з матір’ю.

Колишня дружина намагається всімаможливими (і неможливими) способами мстити колишньому чоловікові. А кращевсього це робити за допомогою маніпуляцій з дитиною, тому що далеко не всічоловіки такі погані батьки, як про них розповідають колишні дружини. Післятого, як шлюб розірвано та пара починає проживати окремо, відбуваєтьсянаступне: матір не дозволяє спілкуватись з батьком, не дозволяє батьку бачитисьз дитиною, будь – яким чином перешкоджає в побаченнях, тощо. Що в такомувипадку робити батьку? А тут 2 варіанти: звертатись до органу опіки тапіклування для усунення перешкод у спілкування з дитиною та визначення графікупобачень з дитиною або звертатись до суду з вимогою про визначення місцяпроживання дитини з батьком.

Щодовизначення місця проживання дитини з батьком.

Протягом всіх 26 років незалежності нашої держави,позиція судів була одноголосною – дитини повинна проживати з матір’ю і лише увиключних випадках (а таких випадків у практиці ну дууууже мало) може бутивизначено місце проживання дитини з батьком. На чому ж базуються такі рішеннясудів? Єдиним обґрунтуванням таких рішень є Принцип 6 Декларації прав дитини, вякому проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистостіпотребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою івідповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові іморальної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тихвипадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

При цьому Декларація не роз’яснює, які обставини врозумінні статті 6 є винятковими. Майже у всіх судових рішеннях робитьсяпосилання на вищезазначену статтю Декларації, а після робиться висновок, якийвикладено наступним чином (як приклад):

«Суд встановив, що мати дитини має постійне місцепроживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умовидля проживання, виховання та розвитку сина, цікавиться його життям, в курсійого уподобань, улюблених іграшок та занять, успіхів та проблем у навчанні, прицьому судом не встановлено виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України тапринципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживаннядитини разом з матір’ю (Витяг з рішення у справі № 490/12239/16-ц Центральногорайонного суду м. Миколаєва)».

Тобто, якщо і батьком будуть створені усі належніумови для нормального розвитку дитини, але при цьому будуть відсутні «винятковіобставини» для розлучення дитини з матір’ю – суд залишить дитину проживати зматір’ю. Але при цьому стаття 141 СК України продовжує розповідати про рівністьправ батьків щодо дитини.

Щодоюридичної сили Декларації з прав дитини.

Всі рішення судових органів в даній категорії спорівбазується тільки на положеннях статті 6 Декларації з прав дитини. Проте, данийдокумент не є міжнародним договором. Зокрема, у відповіді на звернення ГоловиГО «Батько має право» Швеця О.М. до Міністерства юстиції України, останнє вказує,що: «Декларація ООН з прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН20.11.1959 року, має рекомендаційнийхарактер, проте її положення є універсальними для всіх країн і томустали основою системи міжнародних стандартів прав дитини». Такі ж відповідібули надіслані Уповноваженим ВРУ з прав людини, Адміністрацією ПрезидентаУкраїни, МЗС України та рядом інших органів державної влади.

Підстава длязмін в судовій практиці.

Ситуація описана вище, існувала до 17 серпня 2017року. Саме в цей день, лише три місяці тому, було зроблено маленький крок довеликих змін. Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальнихсправ було направлено судам нижчих інстанцій інформаційний лист щодо окремихпитань судової практики у справах про визначення місця проживання дитини. Данийінформаційний лист пов'язаний з прийняттям рішення Європейського суду з правлюдини (далі – ЄСПЛ) у справі«М.С. проти України».Підставою для звернення до ЄСПЛ була ситуація, за якої дитина піддаваласьфізичному насиллю з боку матері. Не зважаючи на це Зарічний районний суд м. Сумиухвалив рішення та визначив місце проживання доньки заявника разом із матір’ю.Суд своє рішення в частині визначення місця проживання дитини разом із матір’юобґрунтував положеннями Декларації прав дитини ООН 1959 року, Конвенції проправа дитини та статті 161 Сімейного кодексу України, зазначивши провідсутність у справі виняткових обставин, які могли б виправдати розлученнядитини зі своєю матір’ю. Суди апеляційної та касаційної інстанцій визналирішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а твердження заявникапро викрадення дитини її матір’ю, сексуальне та фізичне насильство щодо дитинитакими, що не знайшли підтвердження.

У своєму рішенні ЄСПЛ вказує на те, щопри розгляді даних категорій справ національні суди повинні досліджувати тавраховувати всі обставини, що мають значення у справі та можуть впливати на нормальнийрозвиток дитини. Одного лише посилання на те, що дитина повинна проживати з матір’ю– не достатньо для прийняття вмотивованого та обґрунтованого рішення. Саме томуВССУ в своєму листі наголошує судам на тому, що при прийнятті рішень в данихкатегоріях справ потрібно враховувати практику ЄСПЛ, а також  не забувати про те, що батьки повинні мати рівні права успорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі,не повинні братись до уваги.

Звичайно, даний лист не є нормативно – правовим актомі носить лише рекомендаційний характер, проте суди все частіше досліджуютьдокази обох сторін, щодо можливості забезпечення нормального виховання тарозвитку дитини. Так, суди почали звертати увагу на матеріальний стан кожного збатьків, створені ними умови для проживання дитини, враховувати психічний стандитини, її власну думку про те, з ким вона хоче проживати, її ставлення добатьків. Стаття 6 Декларації прав дитини вже не відіграє вирішальну роль врішеннях з приводу визначення місця проживання дитини.

Для нагального прикладу пропоную Вам ознайомитись зрішенням Апеляційного суду Запорізької області у цивільній справі № 337/2981/16-ц.

В даній справі, суд першої інстанції, непобачив виняткових обставин, які б свідчили про неможливість проживання дитиниз матір’ю та посилаючись на положення статті 6 Декларації прав дитини, в задоволенніпозову - відмовив. При цьому, всі інші докази, які були надані батьком – судомпершої інстанції не було враховано. Рішення було прийнято 10 травня 2017 року.Перегляд рішення апеляційною інстанцією відбувався 27 вересня 2017 року, тобтопісля направлення ВССУ інформаційного листа судам нижчої інстанції. Так,апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції та приймає рішення прозадоволення апеляційної скарги. При цьому, повно та всебічно досліджує всідокази, подані сторонами: характеристики батька з місця роботи, побутовухарактеристику від сусідів та ЖЕКу; документи, що підтверджуюсь прийняттяучасті батька у вихованні дитини (довідки з місця навчання дитини, гуртків,тощо); заслухано думку самої дитини про те, з ким він бажає проживати. Районнаадміністрація Запорізької міської ради у висновку про визначення місцяпроживання дитини, вказала що дитині доцільно проживати з матір’ю, проте судвказав на те, що у висновку відсутнє належне обґрунтування щодо переваги увстановленні місця проживання дитини з матір’ю.

Посилання на статтю 6 Декларації проправа дитини – відсутнє. Лише зазначено, що: «Декларація прав дитини,проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, як принципове положеннявизначила, що дитина повинна зростати в умовах турботи». Окрім цього, з’явилисьпосилання на ст. 11 ЗУ «Про охорону дитинства» таст. 157 СК України, що вказують на рівні правата обов’язки батьків щодо своїх дітей; на ст.18 Конвенції про права дитини,відповідно до якої батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини.Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування; на практику ЄСПЛ. Зокрема апеляційнаінстанція посилається на  «Рішення ЄСПЛ усправі «Земмерфельд проти Німеччини» від 08.07.2003 року та «Цаунеггер протиНімеччини» від 03.12.2009 року., в яких суд неодноразово наголошував, що батькиповинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, якіґрунтуються на ознаці статі не повинні братися до уваги.

Отже, сьогодні у батька з’явилась можливість довести,що не у всіх випадках доцільно залишати дитину проживати з матір’ю. Головне –серйозно підійти до збору доказів, а також розпочинати судову тяганину не черезбажання помститися колишній дружині, а через величезне бажання виховувативласну дитину.