Позов до рф про відшкодування збитків: чи можливо?

Чи може приватна особа шукати справедливість у національних судах, щоб юридично змусити агресора відшкодувати завдані збитки? Саме на це питання ми шукатимемо відповідь у межах даного аналізу.

Шкоду, яку нанесла РФ своїми діями для українського народу, не можна описати словами чи виразити через будь-які зведені цифри. Мова йде не лише про матеріальний аспект, до прикладу, зруйнований будинок, а й про моральні страждання. Звичайно, цьому немає пробачення з людської точки зору. Однак, чи може приватна особа шукати справедливість у національних судах, щоб юридично змусити агресора відшкодувати завдані збитки. Саме на це питання ми шукатимемо відповідь у межах даного аналізу.

Ну що ж, почнемо з того, що термін "імунітет" у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому застосуванні – це принцип, згідно з яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус характеризується як раr in parem non habet imperium – рівний над рівним не має влади.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету:

1) судовий;

2) від попереднього забезпечення позову;

3) від примусового виконання судового рішення;

4) майновий (власності).

Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої (par in parem non habet jurisdicdionem – рівний над рівним не має юрисдикції). Причини притягнення до відповідальності значення не мають. До держав, як правило, не можуть бути пред'явлені позови в іноземних судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпорядкували себе юрисдикції іноземних судів. Вказане торкається позовів, які порушуються безпосередньо проти іноземних держав, та "непрямих" позовів, як наприклад, позовів in rem (речових) про судно, що знаходиться у володінні іноземної держави [1].

Таким чином, на основі принципу "рівний над рівним не має влади і юрисдикції" зазначимо про існування юрисдикційного імунітету держави, тобто іноземна держава не може бути учасником судового процесу в іншій державі без її згоди. Крім того, ухвалене без згоди іноземної держави рішення не може бути примусово виконане без її волі.

Наведене вище свідчить про існування абсолютного імунітету держави. Така концепція знайшла своє відображення і у національному законодавстві України, зокрема відповідно до ст. 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України [2].

Окрім абсолютного імунітету, розрізняють ще обмежений імунітет, суть якого розкривається крізь призму міжнародних актів. Зокрема, мова йде про Європейську конвенцію про імунітет держав, прийняту Радою Європи 16 травня 1972 р., та Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийняту резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 2 грудня 2004 р. 

Ці конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, у якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов в суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом в суді іншої держави-учасниці [3].

Зокрема, відповідно до ст. 12 Конвенції ООН 2004 (яка досі не набула чинності) держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, яка зазвичай має компетенцію розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди майну або його втрати внаслідок дії або бездіяльності, що імовірно може бути привласнена державі, якщо така дія або бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії чи бездіяльності перебував на цій території в момент цієї дії чи бездіяльності [4]. Схоже за змістом положення міститься у ст. 11 Європейської конвенції [5].

Важливо зазначити, що наразі обидві Конвенції не ратифіковані ні Україною, ні Росією. Зважаючи на це, цілком логічно вважати, що Росія у відносинах з юрисдикційними органами України має абсолютний імунітет, оскільки інше не встановлено чинними національними чи міжнародними нормами. Однак, це лише на перший, досить формальний, погляд.

Позиція Верховного Суду

У Постанові КЦС ВС від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 суд зазначив, що після початку війни в Україні з 2014 року, суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. Окрім того, у зв’язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що унеможливлює із цієї дати направлення різних запитів і листів до посольства РФ в Україні з огляду на припинення його роботи на території України. Верховний Суд установив підстави для висновку про те, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв’язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з РФ [6].

Як наслідок, суд не оминув увагою той факт, що як Європейська конвенція про імунітет держав, прийнята Радою Європи 16 травня 1972 року, так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнята резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН 2 грудня 2004 року, передбачають, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду. ВС врахував, що Україна не є учасницею жодної із цих конвенцій, але зазначив, що вони відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі [7].

Отже, вердикт нещодавньої практики Верховного Суду: позовам до Росії про відшкодування завданої шкоди потерпілим від розпочатої нею війни – бути. І очікується, що таких позовів буде багато, зважаючи на масштаби збройної агресії.

З одного боку, таке рішення ВС відповідає вимогам суспільства та принципу верховенства права, поваги до прав людини. З іншого боку, Конвенції стосовно обмеженого імунітету держав, згадані вище, не ратифіковані ні Україною, ні державою-агресором Росією. Більше того, Конвенція ООН 2004 року взагалі не набрала чинності (із 30 необхідних для цього держав-підписантів її наразі ратифікували лише 22 держав). Тому, на питання, чи виконуватиме Росія рішення українських судів стосовно неї – відповідь очевидна, оскільки держава, яка грубо порушує Статут ООН, норми якого є обов’язковими, не визнаватиме застосування конвенції, які нею не ратифіковані. Окрім того, є підстави вважати, що положення згаданих вище Конвенцій не застосовуються стосовно деліктів, вчинених під час збройних конфліктів (див. ст. 31 Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р.).

Позиція ЄСПЛ (European Court of Human Rights)

Показовою з цього приводу є і практика ЄСПЛ. У справі Cudak v. Lithuania (Application no. 15869/02) від 23.03.2010 суд прийшов до висновку, що усталеним принципом міжнародного права є те, що, навіть якщо держава не ратифікувала договір, вона може бути зв’язана одним із його положень, оскільки це положення відображає звичаєве міжнародне право, або "кодифікуючи" його, або формуючи нове звичаєве правило. Суд зазначив, що застосування абсолютного імунітету держави протягом багатьох років явно слабшало. У 1979 р. Комісії міжнародного права (КМП) було поставлено завдання кодифікувати та поступово розвивати міжнародне право у сфері юрисдикційних імунітетів держав та їх власності. У 2004 році Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла Конвенцію про юрисдикційні імунітети держав та їх власності [8].

Відтак, Конвенція Організації Об’єднаних Націй 2004 року може застосовуватися до держави-відповідача відповідно до міжнародного звичаєвого права навіть, якщо відповідна держава її не ратифікувала, але водночас не голосувала проти її прийняття (Росія підписала Конвенцію 01.12.2006, але не ратифікувала).

Суперечливою є позиція ЄСПЛ у справі  McELHINNEY v. IRELAND. У цій справі заявник стверджував, що доктрина суверенного імунітету не поширюється на вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної особистим ушкодженням (у даній справі завданої діями британського військовослужбовця), які мали місце в межах юрисдикції держави суду. Уряд ж заперечував проти вимог заявника, посилаючись на те, що Європейська конвенція про державний імунітет 1972 року ("Базельська конвенція") ( яка набула чинності 11 червня 1976 року після її ратифікації трьома державами) містить положення про те, що "ніщо в цій Конвенції не впливає на будь-які імунітети або привілеї, якими користується Договірна Сторона щодо будь-чого, зробленого або не зробленого її збройними силами або стосовно до неї на території іншої Договірної Держави" (ст. 31). Що стосується оцінки ЄСПЛ, то він зазначив, що в міжнародному та порівняльному праві існує тенденція до обмеження імунітету держави щодо особистих ушкоджень, спричинених дією чи бездіяльністю в державі суду, але ця практика аж ніяк не є універсальною. Крім того, ця тенденція може в першу чергу стосуватися "застрахованих" травм, тобто інцидентів, що виникають внаслідок звичайних дорожньо-транспортних пригод, а не питань, що стосуються основної сфери державного суверенітету, таких як дії солдата на чужій території, які за своєю природою можуть включати делікатні питання, що впливають на дипломатичні відносини між державами та національну безпеку [9].

Позиція Міжнародного Суду ООН (International Court of Justice)

29 квітня 2022 року Федеративна Республіка Німеччина порушила провадження перед Міжнародним судом проти Італійської Республіки за нібито недотримання її юрисдикційного імунітету як суверенної держави. У своїй заяві Німеччина констатувала, що Італія порушила і продовжує порушувати своє зобов’язання поважати її суверенний імунітет, дозволяючи пред'являти цивільні позови проти Німеччини про порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені Німецьким Рейхом між 1943 і 1945 роками. Крім того, Італія нібито порушила і продовжує порушувати своє зобов’язання поважати суверенний імунітет Німеччини, вживаючи або погрожуючи вжити заходів проти німецької державної власності, розташованої в Італії. У своїй заяві Німеччина нагадала, що 3 лютого 2012 року Міжнародний Суд виніс своє рішення з питання юрисдикційного імунітету у справі щодо юрисдикційних імунітетів держави (Germany v. Italy: Greece intervening), яким визнав порушення Італією своїх зобов’язань. Тож, Німеччина зазначає, що, незважаючи на це рішення суду, італійські національні суди, починаючи з 2012 року, розглянули значну кількість нових позовів проти Німеччини в порушення суверенного імунітету Німеччини [10].  

Нагадаємо, що у справі 2012 року Міжнародний суд постановив, що правила імунітету держави обмежуються визначенням того, чи можуть суди однієї держави здійснювати юрисдикцію щодо іншої держави. Вони не стосуються питання про те, чи була поведінка, щодо якої було порушено справу, законною чи незаконною. Нарешті, Суд розглянув аргумент Італії про те, що процеси в італійському суді були виправданими, оскільки всі інші спроби отримати компенсацію різним групам жертв, залучених до італійського процесу, зазнали невдачі. У відповідній національній чи міжнародній практиці Суд не знайшов підстав для того, щоб міжнародне право робило право держави на імунітет залежним від існування ефективних альтернативних засобів забезпечення відшкодування. Міжнародний суд зазначив, що стаття 31 Європейської конвенції виключає зі сфери дії Конвенції будь-яке провадження, пов’язані з діяннями іноземних збройних сил, незалежно від того, чи присутні ці сили на території суду за згодою держави суду та чи їх дії відбуваються за мирного часу або в умовах збройного конфлікту. Суд звернув увагу, що, на відміну від Європейської конвенції, Конвенція Організації Об'єднаних Націй не містить чітких положень, які б виключали дії збройних сил зі сфери її дії. Однак, у коментарі до тексту статті 12 Конвенції ООН 2004 року зазначено, що це положення не застосовується до "ситуацій, пов’язаних із збройними конфліктами".

У світлі вищевикладеного Суд прийшов до висновку, що звичаєве міжнародне право продовжує вимагати, щоб держава отримувала імунітет у провадженні щодо деліктів, нібито вчинених на території іншої держави її збройними силами та іншими державними органами під час ведення збройного конфлікту. Він додає, що цей висновок підтверджується рішеннями Європейського суду з прав людини. Відповідно, Суд вважає, що рішення італійських судів про відмову в імунітеті Німеччині не може бути виправдане на основі принципу територіального делікту. На той час суд прийшов до висновку, що "відповідно до звичаєвого міжнародного права в його нинішньому вигляді держава не позбавлена імунітету через той факт, що її звинувачують у серйозних порушеннях міжнародного права прав людини або міжнародного права збройного конфлікту" [11].

ВИСНОВОК

У сучасному демократичному суспільстві абсолютний імунітет від судового розгляду видається архаїчною доктриною, несумісною з вимогами справедливості та верховенства права.

Абсолютні імунітети виникли в той час, коли індивідуальних прав практично не існувало і коли державам був потрібен більший захист від можливих переслідувань. Однак, нині у міжнародному праві домінує концепція обмеженого імунітету з огляду на розвиток прав людини, яка посилює позиції особистості. Відбувається перехід від державоцентризму до концепції людиноцентризму. Хоча Європейська конвенція про імунітет держав, прийнята Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнята резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН 2 грудня 2004 року, не ратифікована ні Україною, ні Росією – їх положення можуть бути обов'язковими на основі міжнародного звичаєвого права. Тому на питання: "Чи можна подати позов про відшкодування шкоди до РФ в український суд?" – відповідь ствердна з огляду на практику Верховного Суду, хоча є і певні суперечливі моменти у практиці ЄСПЛ та Міжнародного Суду ООН.

У справі McELHINNEY v. IRELAND ЄСПЛ, констатуючи відсутність порушення Конвенції, зазначив, що надання суверенного імунітету державі в цивільному процесі переслідує законну мету дотримання міжнародного права з метою сприяння прихильності та добрих відносин між державами. Однак, у випадку з РФ, остання повномасштабним наступом на територію незалежної держави продемонструвала своє бажання підтримувати "good relations" з Україною. У 2022 році ми маємо війну на теренах Європи! Тому правильною і очікуваною є позиція ВС, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни.

Коли держава проводить злочинну політику, спрямовану на вбивство населення інших держав, на геноцид, вона не може згодом прикриватися імунітетом. Зараз, як ніколи раніше, людству потрібно зрозуміти, що у справах про міжнародні злочини, не можна обмежити право особи на доступ до правосуддя, що включає право на відшкодування шкоди за серйозні порушення прав, притаманні їй як людині. Без цього права взагалі не існує надійної правової системи на національному чи міжнародному рівнях (такої позиції дотримувалися судді-автори окремих (протилежних) думок до рішення Міжнародного Суду "Germany v. Italy: Greece intervening").

А ось, як змусити державу-агресора виконати судове рішення – це вже питання відкрите і, очевидно, повинно бути вирішене як на національному, так і на міждержавному рівні, що не виключає розроблення інших механізмів, які надали б ефективний захист громадянам України. 

Використані джерела:

1. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. Імунітет держави та його види

2. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року № 2709-IV

3. Черняк Ю. Юрисдикційний імунітет іноземної держави у цивільних справах про відшкодування шкоди: Qui Vadis

4. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 

5. Європейська конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972

6. Постанова КЦС ВС від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19

7. Верховний Суд сформулював висновок щодо судового імунітету РФ у справі про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором

8. Справа ЄСПЛ Cudak v. Lithuania (Application no. 15869/02) від 23.03.2010 

9. CASE OF McELHINNEY v. IRELAND (Application no. 31253/96)

10. Press Release (Unofficial) Germany institutes proceedings against Italy for allegedly failing to respect its jurisdictional immunity as a sovereign State 

11. Jurisdictional Immunities of the State (Germany v. Italy: Greece intervening)