Український Схід: економічний аспект війни

Теперішня війна на Сході руйнує не лише життя, сім’ї, цілісність країни чи репутацію політиків. Вона руйнує й економіку.

Теперішня війна на Сході руйнує не лише життя, сім’ї, цілісність країни чи репутацію політиків. Вона руйнує й економіку. Очевидна річ, втім, мабуть, таки не до кінця зрозуміла. Якби ватажки сепаратистів усвідомили, що вони перетворюють дві палаючі області на буферну зону на кшталт Придністров’я (з тією істотною різницею, що Придністров’я існує завдяки дотаціям РФ, а їм на подібне вливання годі й розраховувати), вони, можливо, схаменулися б. А, може, й ні. Все залежить від того, наскільки серйозно вони вірять у міф щодо економічної самодостатності регіону.

Так званий прем’єр ДНР Олександр Бородай в інтерв’ю одному з лояльних до нього ЗМІ говорить таке: «Регіон в основі своїй дуже багатий. Але протягом багатьох років жахливо обкрадений». Нахвалюючи свій «товар», Бородай адресується передусім до потенційного російського «покупця».

«Все, що тут було з машинобудування, орієнтоване на Росію. Все це можна завести, все це буде реально працювати. Як тільки зійдуть проблеми військового характеру, всі процеси значно прискоряться», – заявляє він.

Коли кореспондент запитує Бородая, чи не бентежить його технічна зношеність основних фондів промисловості Донбасу, той відповідає так: «До певної міри, але з цим доведеться боротися по дорозі. Готується допомога Росії, інвестиції в Донбас. Економіку можна завести досить швидко». Дивно, що «прем’єр» не розуміє простої речі: швидко можна лише щось зламати: від розтрощеного й розбитого вщент аеропорту до економіки цілого регіону. Відбудова ж натомість триватиме довго й тяжко, й, напевно, буде навіть не відбудовою як такою, а будівництвом з нуля.

Повторюся ще раз: теперішні заколотники Сходу розраховують на Росію. На молочні ріки у кисільних берегах, які потечуть поміж териконів, як тільки РФ у тій чи іншій мірі візьме опіку над депресивними регіонами України. Однак цього не станеться ані з політичних, ані з економічних міркувань. Росії потрібен нинішній хаос на Сході, а не ДНР та ЛНР у складі Федерації. Їй потрібна кровоточива виразка війни, яка б висотувала Україну, а не дотування Донецьку та Луганську. Якщо ж хтось має за взірець Придністров’я, то тут товаришів сепаратистів чекає жорстоке розчарування.

Росія дійсно закачує у не визнану світом ПМР величезні кошти. В основному, вони йдуть на «соціалку»: пенсії, заплати, субсидії тощо. Економічні експерти справедливо визначають: Придністров’я проїдає значно більше, ніж заробляє, має негативне сальдо зовнішньоторговельного балансу, зростаючу інфляцію. Плюс має борги за газ, які не стане сплачувати Молдова і які, цілком вірогідно, колись й «поховають» невизнану республіку.

Придністров’я нині є класичною ілюстрацією до поняття «пир під час холери». Чим швидше регіон прокинеться й візьметься за розум, тим краще буде передусім для нього самого. Але місцеві влади досить комфортно почуваються в умовах ілюзорного благополуччя (та й населення вже призвичаїлось до дармових подачок Кремля), тож на швидке прозріння годі й розраховувати. Але коли рай в окремо взятому сепаратистському новоутворенні закінчиться, регіон швидше за все знову шукатиме протекторату у Молдови. Або – в України, адже жити самостійно Придністров’я так і не навчилося.

Що ж стосується Росії, то вічно голодні роти придністровців їй зовсім не потрібні. На відстані – для підтримання тренду «розділяй і володарюй» – РФ ще може мати справу із сепаратистами. Але завести у себе вдома цю бомбу уповільненої дії їй зовсім не імпонує. Можливо, саме тому за всі 23 роки існування самопроголошеної ПМР Москва так і не визнала її суверенною республікою. Те саме буде і з ДНР та ЛНР, лідери яких просто не здатні зрозуміти, де завершується розкольницька політика Кремля, і де починаються економічні інтереси Росії.

Наведу декілька цифр. Тільки за перше півріччя 2013 року Донецька область перерахувала до бюджету України 3,85 млрд грн, а отримала - 13,09 млрд грн. Луганська ж область перерахувала 4,35 млрд грн., а отримала 9,42 млрд грн. Підприємства Донеччини показали сукупні збитки за 2013-ий у розмірі 4,21 млрд. грн., Луганщини – 6,47 млрд. грн. Ще одна деталь: знаменита вугільна галузь Донбасу – повністю дотаційна, і щоб втримати її на плаву, держава щороку витрачає 12-14 мільярдів гривень. Саме тому обидві області лідирують у невиплаті заробітних плат: у 2013-му Донеччина заборгувала «тубільцям» 96 мільйонів гривень, а Луганщина – 38 мільйонів. Цю величезну діру традиційно намагаються заткнути за рахунок відрахувань з державного бюджету.

Думаю, що за таких умов питання «чи потрібен Росії український Схід?» не варто ставити навіть у риторичному форматі. Не потрібен. Хіба що для освоєння Далекого Сходу. І це не жарти, адже один з російських урядовців – з промовисто-українським прізвищем Галушка – вже знайшов застосування безробітним Донецька та Луганська, котрі забажають попрацювати на благо матінки-Росії. Їх, мовляв, слід задіяти при розробці «територій випереджаючого розвитку на Далекому Сході». Адже там, додав Олександр Галушка, можливостей для інвестицій чимало, а от людського ресурсу катастрофічно бракує. Тож Бородай і йому подібні вже зараз можуть пакувати валізи на Магадан.

Однак мене у найпершу чергу турбують не вони, а те, що ситуація з економікою на Донбасі, котра досі було гнітючою, стає просто катастрофічною. Вже за перший квартал 2014 року підприємства області зазнали збитків на 37% більше, ніж у середньому по Україні. У порівнянні з аналогічним періодом 2013-го промислове виробництво в області скоротилося на 13%. Причина спаду – у  зниженні експортних замовлень і внутрішнього попиту внаслідок політичної нестабільності.

Колосальні збитки несе транспортна інфраструктура, а це означає не лише труднощі з пасажироперевезенням, а й значні проблеми для вантажопотоків, а відтак й для великих виробників. «Великі» ще тримаються, хоча деякі міжнародні мережі вже подумують про згортання своєї активності. Той таки «Макдональдс», який пішов з Криму, не виключає й «прощання» зі східними регіонами.

Між тим на великі – якірні – підприємства орієнтується бізнес усіх інших калібрів. Вже зараз на Донбасі закрилася половина підприємств малого та середнього бізнесу. Багато підприємців, рятуючись від бандитизму, поїхали з регіону й, можливо, назавжди. І хоч відновити їхню діяльність буде простіше, аніж роботу великих підприємств, економіка Сходу балансує на межі: ще пару місяців такого хаосу, й наслідки стануть незворотніми, попереджають експерти. Коли з регіону піде великий бізнес та іноземні інвестори, на відновлення їхній позицій знадобляться роки.

У цій ситуації можна запропонувати лише пільгові умови для ведення бізнесу на Донбасі, податкові канікули абощо. І хоч Схід вже зараз чимало коштує Україні, іншого виходу, на моє переконання, нема. Та чи справедливо наділяти преференціями регіон, який у тій чи іншій мірі виплекав та заохотив сепаратистські настрої? Думаю, що карати бізнес Сходу за помилки чи навіть злочини окремих постатей було б неправильно. В даному разі слід думати про всю Україну, для якої масове безробіття донеччан та луганчан – тільки зайвий хрест.

До того ж, податкові пільги прийдуть на Донбас не пожиттєво, а тільки на той час, який потрібен для мінімальної нормалізації економіки. Єдина обов’язкова умова для втілення цього плану полягає в необхідності відновити мир на Сході. Без цього ніщо не матиме жодного значення.