Колективний демон: відповідальність росіян за міжнародні злочини в Україні

З кожним днем Україна наближається до довгоочікуваної перемоги, однак, чи зможуть українці спати спокійно поряд з таким сусіднім народом, в якому Путін - лише верхівка айсберга?

“Пігулкою від безсоння” може стати колективна відповідальність росіян за широкомасштабні звірства в Україні, які мають ознаки геноциду. Однак… Міжнародне право прямо не передбачає такої відповідальності.

Чому?

Прагнення піддати народ колективній анафемі існували з найдавніших часів. Лише сучасна система міжнародного права забороняє колективні репресалії як форму міжнародної відповідальності. У наукових колах досі точаться дискусії щодо покарання німців за  підтримку та участь в Голокості, а албанців та сербів - у геноциді. Втім, не на користь прихильників колективної відповідальності свідчать фундаментальні принципи кримінального права. Зокрема, мова йде про індивідуальний характер кримінальної відповідальності. Як афоризм вже ввійшла в історію і міжнародного кримінального права теза з вироку Нюрнберзького трибуналу: “Злочини проти міжнародного права вчиняють люди, а не абстрактні суб’єкти, і лише через покарання фізичних осіб, що скоїли такі злочини, можна забезпечувати дотримання положень міжнародного права”. 

Важливим принципом кримінального права є також nullum crimen sine lege. На момент повномасштабного вторгнення не існувало універсально визнаного сприйняття народу як суб’єкта кримінальної відповідальності. Відтак, навіть у випадку такого визнання в майбутньому, зворотна дія в часі щодо росіян, яка, очевидно, погіршує їхнє правове становище, є неможливою.  

Окрім того, у міжнародному праві не існує закріпленого у формі договору чи звичаю визначення поняття “народ”. Відтак, виникає практична проблема: а кого саме притягнути до відповідальності? Якщо росіянин живе за кордоном довгий час, але підтримує режим Путіна, зокрема, голосуючи на виборах, він теоретично винний. У той же час, певна частина російського народу, яка висловила рішучий спротив діям РФ та/або підтримала Україну - не винна. А що робити з тими, кому байдуже? 

Відповідь на це запитання вже знайшов теоретик колективної кримінальної відповідальності Ненад Дімітрієвіч. Він наполягає, що “м’які” форми підтримки, за яких причинно-наслідковий зв’язок з конкретними злочинами неможливо встановити – наприклад, голосування за режим, висловлення йому публічної підтримки, утримання від дій у ситуаціях, коли діяння могло запобігти злочину або пом’якшити його наслідки – не розглядаються як достатні підстави для постановки питання про відповідальність. Відтак, сам факт, що росіяни привели до влади та продовжують бути прихильними до В. Путіна попри міжнародні злочини в Україні та в інших державах, є підставою не для правової, а, радше, для політичної та моральної відповідальності. Всі виміри колективної провини на прикладі народу Третього рейху окреслив філософ Карл Ясперс, який розрізняє її кримінальний, політичний, моральний та метафізичний рівні.

Від ідеї кримінальної відповідальності держави (яка фактично уособлює народ) відмовилися після завершення Проекту статей про відповідальність держав (2001 рік). Більше того, у даному акті soft law автори зумисно уникали використання термінів з кримінального права. Так, держава вчиняє не злочин, а міжнародне протиправне діяння, а сама відповідальність, відтак, є не кримінальною, а міжнародною, що підкреслює її відмінний характер. Особливими також є форми міжнародної відповідальності: репарація, компенсація та сатисфакція. Тому огородити РФ ґратами хоча теоретично й можливо, однак така дія не буде вважатися колективним ув’язненням її народу. 

Поволі через значну критику, яка, як слід справедливо підкреслити, достатньо аргументована, міжнародна спільнота та її окремі члени відійшли від реліктів колективної відповідальності і в сфері санкцій. Так, відбувся перехід до адресних (індивідуальних) і секторальних санкцій, які мають менший негативний вплив на населення держави, що чинить міжнародне протиправне діяння. Це особливо актуально для недемократичних суспільств, які вирізняються слабким громадським сектором, і відсутністю або ж інтересу, або ж доступу до процесу ухвалення рішень та впливу на нього. 

У контексті подібних суспільств, яким є й сучасне російське, слід провести відмінності між категоріями “колективна злочинність” та “злочинність режиму” (“державна злочинність”). Попри те, що навіть окремі європейські високопосадовці намагаються демонізувати виключно Путіна та його соратників, міжнародні злочини РФ є проявом саме колективної злочинності (на противагу міжнародним злочинам, наприклад, СРСР епохи Сталіна або ж Білорусі - епохи Лукашенка). Лакмусовим папірцем для такого висновку є ідеологічна підтримка та сприйняття росіянами навіть тих звірств, які вже було визнано геноцидом української нації на рівні низки національних парламентів, як морально правильних та допустимих для захисту ефемерного державного інтересу. 

Ворога його ж зброєю

Як доречно підкреслює юрист Олександр Мережко, ще радянська доктрина міжнародного права окреслювала юридичну відповідальність народів за дії держави. Окремі російські юристи-міжнародники досі наполягають, що суб’єктом міжнародно-правової відповідальності, є не держава, а народ, що організований у державу. 

Такий підхід може бути доповнений дотичним інституційним напрямком. Так, Чандран Кукатас припускає, що саме завдяки інституалізації група стає чітко структурованим об’єднанням, яке може нести кримінальну відповідальність на міжнародному рівні. На підтримку даного підходу свідчить й існуюча судова практика, яка об’єднана в доктрину спільного злочинного наміру (Joint Criminal Enterprise Doctrine). Зокрема, Нюрнберзький трибунал розглядав відповідальність членів трьох інституціоналізованих груп: СС, Гестапо та Керівного корпусу Нацистської партії. А Апеляційна палата МКТЮ у рішенні по справі Душко Тадіча прямо підкреслила: “у більшості випадків ці злочини не є результатом злочинної схильності окремих осіб, а є проявами колективної злочинності: злочини, які часто здійснюються групами осіб, що діють в межах спільного злочинного дизайну” (п.191). Відтак, Спеціальний трибунал з агресії РФ щодо України міг би адаптувати доктрину спільного злочинного наміру та притягнути до відповідальності членів Державної Думи, Федеральних зборів, ФСБ, які одноголосно підтримали вчинення злочину проти миру щодо незалежної держави. 

Козел відбувайло?

Ймовірність притягнення до колективної правової відповідальності російського народу в цілому - мізерна. Однак, de facto, саме народ буде розплачуватися в прямому сенсі за міжнародні злочини вищого керівництва. Саме на платників податків ляже тягар виплати багатомільярдних репарацій. Саме росіян вже сприймають як колективне зло, виключаючи зі світового цивілізаційного процесу. Саме народ більше не може користуватися Apple та Mastercard. Неодмінно росіяни, як колись німці, будуть вимушені публічно вибачитися перед українцями за вчинені звірства, щоб мати змогу без сорому зізнатися “я - русский”. 

Ларі Мей наполягає: “Ми не в змозі вибирати нашу етнічну чи расову ідентичність, але в конкретних ситуаціях ми можемо вирішити, як реагувати на виклики, які постають через таку приналежність. Якщо злочин вчинено в ім’я нації, всі її члени зобов’язані зайняти морально адекватну позицію щодо злочину”. Це т.зв. універсальна індивідуальна відповідальність, суб’єктами якої є не абстрактні особи, а свідомі громадяни. 

“Таблетка від безсоння”

Доки весь російський народ не перегляне ставлення до шляхів власного розвитку та не відмовиться від імперських апетитів, українці відчуватимуть “розумний страх”. Останній Лінда Разік досить влучно описує наступним чином:

“Навіть якщо я вірю, що ти вбив не своїми руками, я не знаю, як ти ставишся до тих, хто вбив. Я не знаю, заохочував ти їх чи схвалював. Я не знаю, чи будеш ти поводитись так, як вони. Тому я тебе боюся. Якщо ви вибачитеся, якщо висловите жаль, у мене буде менше причин для страху, і, можливо, ми зможемо знайти спосіб жити разом у мирі”.

Можливо.