Якщо сприймати слова у їхньому властивому сенсі, то вийде, що євроскептиками (“антиєвропейськими силами”) є ті, хто бажає, аби Європа перестала бути Європою. Одначе це не так. Як мінімум, євроскептики ведуть боротьбу за збереження власних національних іден
Термін “євроскептицизм” міцно закріпився у дискурсі, що описує сучасну політичну реальність. Це не дивно, адже явище, котре він позначає, стає все більш відчутним на просторах Європи. Одначе євроскептицизм — дуже недосконале поняття, використання якого породжує численні непорозуміння і спекуляції.
Здавалось би, все просто: євроскептицизм — це або недовіра до Євросоюзу як такого, або неприйняття централістських тенденцій його розвитку. Євроскептики або виступають за вихід своєї країни з Євросоюзу чи відмову від вступу до нього, або прагнуть перебудувати Євросоюз на засадах субсидіарності. Мова йде саме про Євросоюз — не менше і не більше. Але мейнстрім чомусь оголошує євроскептків “противниками Європи”.
Набравши у пошуковику словосполучення “антиєвропейські сили”, ви знайдете сотні посилань, де воно воно вживатиметься в сенсі правих євроскептиків. Та це не лише проблема україномовного сегменту Інтернету. Сам голова Європейської Ради Дональд Туск, коментуючи перемогу євроскептиків під час референдуму у Британії, сказав, що вона “загрожує Західній цивілізації”.
Якщо сприймати слова у їхньому властивому сенсі, то вийде, що євроскептиками (“антиєвропейськими силами”) є ті, хто бажає, аби Європа перестала бути Європою. Одначе це не так. Як мінімум, євроскептики ведуть боротьбу за збереження власних національних ідентичностей. Чого не скажеш про тих, хто намагається монополізувати гасло “об'єднаної Європи”. Бо саме останні викорінюють залишки справжніх європейських цінностей і своєю міграційною політикою роблять Європу все більш схожою на країни Азії та Африки.
Не все так просто навіть із гаслом “об'єднаної Європи”. Абсолютна більшість правих євроскептиків є прихильниками пан'європейської солідарності. Одначе важко побачити адекватне вираження такої солідарності у сучасній формі Євросоюзу. Європейські народи дійсно потребують єдності, в тому числі на інституційному рівні. Але така єдність не може спиратися на якобінський централізм і ліво-ліберальну ідеологію.
Україні, грубо кажучи, не загрожує вступ до ЄС протягом найближчих десяти-п'ятнадцяти років. Тим не менше, перед тверезими українськими політичними силами, передусім націоналістами, стоїть завдання виробити привабливий пан'європейський дискурс, котрий не дозволяв би навішувати на них ярлик “антиєвропейських сил” і, водночас, слугував антитезою до дискурсу нинішньої колоніальної “євроінтеграції”.
