Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
Звертають на себе увагу слова одного з американських військових теоретиків Ральфа Петерса. У статті “Постійний конфлікт” (1997 р.) Петерс відверто змальовує роль, яку у світовому домінуванні США відіграють інформаційні, інтелектуальні, культурні засоби. Він наголошує на колосальному значенні, котре культура продовжує зберігати на різних рівнях політичного життя. “Культура, — пише Петерс, — це доля. Країни, клани і окремі солдати є продуктами своїх культур”. Культурна експансія у “Постійному конфлікті” зображається невід'ємною від економіки і суто військової царини. Всі три рівні геополітичного домінування взаємопов'язані. Пишучи про світ майбутнього, Петерс зазначає: “Миру не буде. (...) Конфлікти з використанням сили переважатимуть у новинних повідомленнях, але культурна і економічна боротьба буде більш жорсткою і відіграватиме важливіше значення. Фактична роль збройних сил США буде зводитися до збереження світу стабільним для нашої економіки і відкритим для нашого культурного наступу”.
Надзвичайно важливим засобом культурної гегемонії США Петерс вважає масову культуру. Її сила полягає у вульгарності, у здатності своєю грубістю привертати до себе маси, створюючи для них ілюзію комфорту. Ось що, приміром, Петерс пише про значення американської кіноіндустрії: “Такі зневажені інтелектуальною елітою фільми, що зображують крайню жорстокість і найвідвертіший секс, є нашою найпопулярнішою культурною зброю”.
Характерно, що ці рядки належать не кабінетному вченому-гуманітарію, а людині надзвичайно практичній. Петерс — представник військової еліти США, котрий віддав багато років свого життя воєнній розвідці і розвитку американської військової і геополітичної стратегії та тактики.
Крізь призму важливого геополітичного значення культурних і, загалом, світоглядних чинників цікаво поглянути на інтеграційні процеси у Центрально-Східній Європі. Методологічною точкою відліку при цьому ми можемо обрати проекцію у сферу міжнародних відносин ідей італійського філософа Антоніо Грамші.
Грамші був марксистом, котрий відповідно до реалій Італії міжвоєнного часу переосмислив як спадщину класиків, так і погляди сучасників, зокрема російських більшовиків. Класичний марксизм відстоює думку про первинність системи виробництва (базису) відносно будь-яких інших суспільно важливих речей — культури, ідеології, політичного режиму тощо (надбудови). Саме розвиток виробничих відносин породжує світоглядні та політичні зміни; соціалістична революція за таких умов має постати передусім унаслідок економічного розвитку, а не політичного волюнтаризму. Віру в цю схему підірвала перемога більшовиків у Росії, де з точки зору класичного марксизму не існувало належних економічних передумов для здійснення соціалістичної революції. Уже В. Ленін піддав марксизм ревізії, підкреслюючи значення революційної партії як авангарду класу пролетаріату. Таким чином відбулося утвердження часткової автономності надбудови відносно базису. Грамші, намагаючись, наскільки це можливо, залишатися ортодоксальним марксистом, пішов ще далі і надав автономності тим рівням, своєрідним “поверхам” надбудови, які були більш віддаленими від базису.
Якщо Ленін робить наголос на формуванні і дії революційної політичної еліти (партії), то Грамші концентрується на необхідності створення еліти культурної. Існування капіталістичної системи, вважає Грамші, спирається не лише на політичну владу капіталу, але й на культурну гегемонію буржуазії; така гегемонія нав'язує суспільству (в т.ч. “робітничому класу”) власне розуміння справедливості, легітимності, моделі суспільного консенсусу. Відтак для перемоги комуністів є необхідною культурна контргегемонія, котра дозволила б делегітимізувати капіталістичну систему в очах громадянського суспільства і запропонувати йому власне розуміння легітимності. Тут Грамші значною мірою іде слідом за французьким консервативним істориком Огюстеном Кошеном, який, критично вивчаючи досвід революції кін. XVIII ст., дійшов до висновку, що вона стала наслідком здобуття культурної гегемонії носіями просвітницько-ліберальних ідей. На думку Кошена, безпосередній політичній революції передувала революція інтелектуальна, коли живе французьке суспільство зі своїми традиціями, нормами та звичаями було позбавлене голосу, натомість голос, право говорити від імені суспільства отримав “малий народ” — мережа інтелектуалів, просяклих революційними ідеями.
Не маючи ніяких симпатій до марксизму, важко, одначе, заперечити слушність ряду міркувань Грамші (так само, як і спостережень Кошена). Існування політичних і соціально-економічних систем спирається на відповідну їм культурну гегемонію. Водночас для повалення цих систем необхідна контргегемонія. І така схема працює не лише на рівні окремих країн, але й на рівні міжнародних відносин.
На врахування цього факту спирається доктрина soft power. Ця доктрина передбачає втягування окремих країн чи цілих регіонів у орбіту своїх геополітичних інтересів шляхом світоглядно-культурного впливу на їхні суспільства (або ж на окремі сегменти цих суспільств). Світоглядно-культурний вплив при цьому може поєднуватися із залученням економічних методів впливу (інвестиції, кредити тощо).
Поки що носієм культурної гегемонії у глобальному масштабі продовжують залишатися США. Америка не лише експортує у найрізноманітніші куточки світу продукцію масової культури, але й за її допомогою нав'язує світові еталони побуту, фізичної краси, розваг, споживання чи навіть сексуальної поведінки (Петерс у згаданій статті кепкує зі споживачів цієї продукції, які, дивлячись американські фільми, вірять, що перед ними постає образ справжньої Америки). Цей експорт не обмежується кінофільмами, телешоу чи музикою. “Pepsi”, “McDonald's” чи бейсболки з написом “Chicago Bulls” є так само предметом культурного експорту, як і пісні Леді Ґаґи чи телесеріал “Друзі”. Ще жорсткішою культурна гегемонія США є у безпосередній ідеологічно-політичній сфері. США намагаються бути арбітром у справі суджень про “демократичність” (= легітимність) тієї чи іншої держави і правлячого у ній режиму. Ці претензії спираються не лише на фінансову чи військову могутність Вашингтону, але й на здобуте ним право встановлювати ідеологічно-політичну систему координат, визначати, що таке “демократія”, “права людини”, “ринкова економіка” і т.д.
Застосування арсеналу методів культурної гегемонії є важливою складовою російської політики відносно України. Кремль намагався тримати Україну під своїм контролем, використовуючи ряд маркерів: антифашистської міфології з культом “Победы”, російської мови, Московського патріархату у якості “канонічного”, міфу “трьох братніх народів” тощо. Ті мешканці України, які позитивно сприймали ці маркери, гарантували Москві належний вплив (через обрання лояльних політиків або наростання опозиційних настроїв до нелояльних). Врахування цих маркерів вважалося необхідним при вибудовуванні дотеперішніх моделей суспільного консенсусу. Нарешті, вони стали надважливими при роздмухуванні Москвою вогнища сепаратизму на сході країни: засобами російської пропаганди в очах частини мешканців східних областей відбулася делегітимізація постмайданної України як “фашистської” (“хунта”), такої, що намагається “заборонити” російську мову і “канонічну Церкву”, порвати стосунки з “братнім народом” і так далі в цьому ж стилі.
Нарешті, на те, що можна назвати культурною гегемонією, спирається існування геополітичних об'єднань. Наявність спільних культурних принципів і світоглядних орієнтирів є цементом, котрий скріплює міждержавні союзи, а їхня відсутність робить об'єднання дуже проблематичним.
Тепер безпосередньо поглянемо на реалії інтеграційних процесів у Центрально-Східній Європі.
Населення цього регіону суттєво відрізняється від суспільств Західної Європи. Це може здаватися парадоксом, але комуністичні режими уберегли народи Центрально-Східної Європи від низки згубних світоглядних трансформацій, які у другій пол. ХХ ст. спіткали Захід. Комунізм із його войовничим атеїзмом і запереченням національного чинника не зумів знищити ні релігії, ні етнічності. І перше, і друге тут збереглося передусім на стихійному рівні. Цей момент слушно підкреслює хорватсько-американський мислитель Томіслав Суніч. У статті “Майбутнє європейських народів” він пише: “Національна самосвідомість всіх громадян і політиків східноєвропейських країн ще досі значною мірою визначається почуттям національної гордості. Наприклад, пересічним людям у Хорватії чи Угорщині не обов'язково читати наукові статті про небезпеки мультикультуралізму або обговорювати смисли національної душі. Вони й без того знають, що вони Білі, Європейці і добрі Християни”. Така ситуація кардинальним чином відрізняється віз західноєвропейської, де культурним марксистам вдалося нав'язати корінним народам “почуття історичної провини і відрази до себе”.
Ще не зовсім оговтавшись від комунізму, народи Центрально-Східної Європи стали жертвами ідеологічного колоніалізму з боку Заходу, і цей колоніалізм мав неабиякі успіхи. Це беззаперечний факт. Проте загальна ситуація в регіоні значно краща, ніж на Заході. Населення Центрально-Східної Європи характеризується вищим рівнем релігійності, загальною консервативністю настроїв, прихильністю до тих чи інакших моделей націоналізму.
Західний ідеологічний колоніалізм насаджувався народам Центрально-Східної Європи “зверху”: через політичні еліти, ЗМІ, неурядові організації, частину інтелектуального середовища. Таким чином породжувалася формальна культурна гегемонія ідеології лібералізму. Але ця культурна гегемонія виявилася занадто крихкою. “Моральна більшість” не захотіла бути мовчазною і знайшла різні способи репрезентації власних ідей та настроїв. Активну позицію зайняла Церква (в особі не лише ієрархів, але й мирянських організацій), посилилися праві політичні середовища, набрали популярності ЗМІ, що орієнтуються на консервативні і націоналістичні принципи. Таким чином “малий народ”, що обслуговував культурну гегемонію лібералізму, втратив монопольне становище, його право виступати від імені “суспільної думки” було оскаржене. Можна сказати, що культурна гегемонія лібералізму не змогла подолати “номос” — базові усталені звичаї, норми, цінності народу. Справжній народ не дозволив перемогти себе “малому народові”.
Прихід до влади консервативно-націоналістичних сил в Угорщині та Польщі є наслідком перемоги “номосу”. В інших державах, причетних до розбудови Міжмор'я, політичні еліти змушені діяти, враховуючи консервативні настрої своїх суспільств. За таких умов формування Міжмор'я як геополітичного блоку є продуктом інтеграції національних контргегемоній.
Зрозуміло, що консервативна контргегемонія у країнах Центрально-Східної Європи ще не здобула абсолютної перемоги й не перетворилася на повноцінну гегемонію. Але її позиції дуже міцні, а це дає надію на продовження руху Центрально-Східної Європи “вправо”. Для того, щоб цей рух був більш надійним, необхідно, аби ідея Міжмор'я знайшла міцніше закріплення на метаполітичному рівні. Адже, як було сказано, поки що Міжмор'я є продуктом інтеграції окремих національних контргегемоній. Натомість варто прагнути, аби ідея Міжмор'я стала чимось універсальним, наднаціональним.
Не зайвим буде наголосити, що проект Міжмор'я частково відповідає нещодавнім геополітичним ставкам США (чи будуть ці ставки актуальними у найближчому часі — залишається під сумнівом). Проте, виходячи з методологічних позицій культурної гегемонії, не важко помітити, що проект Міжмор'я спрямований якраз на визволення європейських народів з-під впливу США. Смисли, які утверджує Міжмор'я, різняться від ідей, сторожем яких є Вашингтон.
Сьогодні Міжмор'я формується як оборонна реакція народів Центрально-Східної Європи на домінування абсолютно згубних для усієї Європи ідей. При цьому проект Міжмор'я володіє потенціалом інклюзивності, а, отже, його значення є загальноєвропейським.
15.09.2016 20:25
Народження геополітики з духу культурної контргегемонії
Прихід до влади консервативно-націоналістичних сил в Угорщині та Польщі є наслідком перемоги “номосу”. В інших державах, причетних до розбудови Міжмор'я, політичні еліти змушені діяти, враховуючи консервативні настрої своїх суспільств. За таких умов формув
Одним із визначальних чинників у сфері міжнародних відносин є економіка. Від значення судноплавних річок та інших торгових шляхів у минулому до надскладної системи господарських і фінансових взаємин сьогодення економіка не перестає бути чинником, що неминуче накладає свій відбиток на геополітичну конфігурацію окремих регіонів і цілого світу. Ба більше, сьогодні економіка демонструє небачені раніше амбіції узурпувати сферу міжнародних відносин (а така узурпація означала б остаточне скасування класичних моделей геополітики і їхню заміну геоекономікою). Але ці амбіції зустрічають опір з боку неекономічних чинників, зокрема культури, релігії, національних і регіональних ідентичностей, різних ідеологічних моделей тощо.Звертають на себе увагу слова одного з американських військових теоретиків Ральфа Петерса. У статті “Постійний конфлікт” (1997 р.) Петерс відверто змальовує роль, яку у світовому домінуванні США відіграють інформаційні, інтелектуальні, культурні засоби. Він наголошує на колосальному значенні, котре культура продовжує зберігати на різних рівнях політичного життя. “Культура, — пише Петерс, — це доля. Країни, клани і окремі солдати є продуктами своїх культур”. Культурна експансія у “Постійному конфлікті” зображається невід'ємною від економіки і суто військової царини. Всі три рівні геополітичного домінування взаємопов'язані. Пишучи про світ майбутнього, Петерс зазначає: “Миру не буде. (...) Конфлікти з використанням сили переважатимуть у новинних повідомленнях, але культурна і економічна боротьба буде більш жорсткою і відіграватиме важливіше значення. Фактична роль збройних сил США буде зводитися до збереження світу стабільним для нашої економіки і відкритим для нашого культурного наступу”.
Надзвичайно важливим засобом культурної гегемонії США Петерс вважає масову культуру. Її сила полягає у вульгарності, у здатності своєю грубістю привертати до себе маси, створюючи для них ілюзію комфорту. Ось що, приміром, Петерс пише про значення американської кіноіндустрії: “Такі зневажені інтелектуальною елітою фільми, що зображують крайню жорстокість і найвідвертіший секс, є нашою найпопулярнішою культурною зброю”.
Характерно, що ці рядки належать не кабінетному вченому-гуманітарію, а людині надзвичайно практичній. Петерс — представник військової еліти США, котрий віддав багато років свого життя воєнній розвідці і розвитку американської військової і геополітичної стратегії та тактики.
Крізь призму важливого геополітичного значення культурних і, загалом, світоглядних чинників цікаво поглянути на інтеграційні процеси у Центрально-Східній Європі. Методологічною точкою відліку при цьому ми можемо обрати проекцію у сферу міжнародних відносин ідей італійського філософа Антоніо Грамші.
Грамші був марксистом, котрий відповідно до реалій Італії міжвоєнного часу переосмислив як спадщину класиків, так і погляди сучасників, зокрема російських більшовиків. Класичний марксизм відстоює думку про первинність системи виробництва (базису) відносно будь-яких інших суспільно важливих речей — культури, ідеології, політичного режиму тощо (надбудови). Саме розвиток виробничих відносин породжує світоглядні та політичні зміни; соціалістична революція за таких умов має постати передусім унаслідок економічного розвитку, а не політичного волюнтаризму. Віру в цю схему підірвала перемога більшовиків у Росії, де з точки зору класичного марксизму не існувало належних економічних передумов для здійснення соціалістичної революції. Уже В. Ленін піддав марксизм ревізії, підкреслюючи значення революційної партії як авангарду класу пролетаріату. Таким чином відбулося утвердження часткової автономності надбудови відносно базису. Грамші, намагаючись, наскільки це можливо, залишатися ортодоксальним марксистом, пішов ще далі і надав автономності тим рівням, своєрідним “поверхам” надбудови, які були більш віддаленими від базису.
Якщо Ленін робить наголос на формуванні і дії революційної політичної еліти (партії), то Грамші концентрується на необхідності створення еліти культурної. Існування капіталістичної системи, вважає Грамші, спирається не лише на політичну владу капіталу, але й на культурну гегемонію буржуазії; така гегемонія нав'язує суспільству (в т.ч. “робітничому класу”) власне розуміння справедливості, легітимності, моделі суспільного консенсусу. Відтак для перемоги комуністів є необхідною культурна контргегемонія, котра дозволила б делегітимізувати капіталістичну систему в очах громадянського суспільства і запропонувати йому власне розуміння легітимності. Тут Грамші значною мірою іде слідом за французьким консервативним істориком Огюстеном Кошеном, який, критично вивчаючи досвід революції кін. XVIII ст., дійшов до висновку, що вона стала наслідком здобуття культурної гегемонії носіями просвітницько-ліберальних ідей. На думку Кошена, безпосередній політичній революції передувала революція інтелектуальна, коли живе французьке суспільство зі своїми традиціями, нормами та звичаями було позбавлене голосу, натомість голос, право говорити від імені суспільства отримав “малий народ” — мережа інтелектуалів, просяклих революційними ідеями.
Не маючи ніяких симпатій до марксизму, важко, одначе, заперечити слушність ряду міркувань Грамші (так само, як і спостережень Кошена). Існування політичних і соціально-економічних систем спирається на відповідну їм культурну гегемонію. Водночас для повалення цих систем необхідна контргегемонія. І така схема працює не лише на рівні окремих країн, але й на рівні міжнародних відносин.
На врахування цього факту спирається доктрина soft power. Ця доктрина передбачає втягування окремих країн чи цілих регіонів у орбіту своїх геополітичних інтересів шляхом світоглядно-культурного впливу на їхні суспільства (або ж на окремі сегменти цих суспільств). Світоглядно-культурний вплив при цьому може поєднуватися із залученням економічних методів впливу (інвестиції, кредити тощо).
Поки що носієм культурної гегемонії у глобальному масштабі продовжують залишатися США. Америка не лише експортує у найрізноманітніші куточки світу продукцію масової культури, але й за її допомогою нав'язує світові еталони побуту, фізичної краси, розваг, споживання чи навіть сексуальної поведінки (Петерс у згаданій статті кепкує зі споживачів цієї продукції, які, дивлячись американські фільми, вірять, що перед ними постає образ справжньої Америки). Цей експорт не обмежується кінофільмами, телешоу чи музикою. “Pepsi”, “McDonald's” чи бейсболки з написом “Chicago Bulls” є так само предметом культурного експорту, як і пісні Леді Ґаґи чи телесеріал “Друзі”. Ще жорсткішою культурна гегемонія США є у безпосередній ідеологічно-політичній сфері. США намагаються бути арбітром у справі суджень про “демократичність” (= легітимність) тієї чи іншої держави і правлячого у ній режиму. Ці претензії спираються не лише на фінансову чи військову могутність Вашингтону, але й на здобуте ним право встановлювати ідеологічно-політичну систему координат, визначати, що таке “демократія”, “права людини”, “ринкова економіка” і т.д.
Застосування арсеналу методів культурної гегемонії є важливою складовою російської політики відносно України. Кремль намагався тримати Україну під своїм контролем, використовуючи ряд маркерів: антифашистської міфології з культом “Победы”, російської мови, Московського патріархату у якості “канонічного”, міфу “трьох братніх народів” тощо. Ті мешканці України, які позитивно сприймали ці маркери, гарантували Москві належний вплив (через обрання лояльних політиків або наростання опозиційних настроїв до нелояльних). Врахування цих маркерів вважалося необхідним при вибудовуванні дотеперішніх моделей суспільного консенсусу. Нарешті, вони стали надважливими при роздмухуванні Москвою вогнища сепаратизму на сході країни: засобами російської пропаганди в очах частини мешканців східних областей відбулася делегітимізація постмайданної України як “фашистської” (“хунта”), такої, що намагається “заборонити” російську мову і “канонічну Церкву”, порвати стосунки з “братнім народом” і так далі в цьому ж стилі.
Нарешті, на те, що можна назвати культурною гегемонією, спирається існування геополітичних об'єднань. Наявність спільних культурних принципів і світоглядних орієнтирів є цементом, котрий скріплює міждержавні союзи, а їхня відсутність робить об'єднання дуже проблематичним.
Тепер безпосередньо поглянемо на реалії інтеграційних процесів у Центрально-Східній Європі.
Населення цього регіону суттєво відрізняється від суспільств Західної Європи. Це може здаватися парадоксом, але комуністичні режими уберегли народи Центрально-Східної Європи від низки згубних світоглядних трансформацій, які у другій пол. ХХ ст. спіткали Захід. Комунізм із його войовничим атеїзмом і запереченням національного чинника не зумів знищити ні релігії, ні етнічності. І перше, і друге тут збереглося передусім на стихійному рівні. Цей момент слушно підкреслює хорватсько-американський мислитель Томіслав Суніч. У статті “Майбутнє європейських народів” він пише: “Національна самосвідомість всіх громадян і політиків східноєвропейських країн ще досі значною мірою визначається почуттям національної гордості. Наприклад, пересічним людям у Хорватії чи Угорщині не обов'язково читати наукові статті про небезпеки мультикультуралізму або обговорювати смисли національної душі. Вони й без того знають, що вони Білі, Європейці і добрі Християни”. Така ситуація кардинальним чином відрізняється віз західноєвропейської, де культурним марксистам вдалося нав'язати корінним народам “почуття історичної провини і відрази до себе”.
Ще не зовсім оговтавшись від комунізму, народи Центрально-Східної Європи стали жертвами ідеологічного колоніалізму з боку Заходу, і цей колоніалізм мав неабиякі успіхи. Це беззаперечний факт. Проте загальна ситуація в регіоні значно краща, ніж на Заході. Населення Центрально-Східної Європи характеризується вищим рівнем релігійності, загальною консервативністю настроїв, прихильністю до тих чи інакших моделей націоналізму.
Західний ідеологічний колоніалізм насаджувався народам Центрально-Східної Європи “зверху”: через політичні еліти, ЗМІ, неурядові організації, частину інтелектуального середовища. Таким чином породжувалася формальна культурна гегемонія ідеології лібералізму. Але ця культурна гегемонія виявилася занадто крихкою. “Моральна більшість” не захотіла бути мовчазною і знайшла різні способи репрезентації власних ідей та настроїв. Активну позицію зайняла Церква (в особі не лише ієрархів, але й мирянських організацій), посилилися праві політичні середовища, набрали популярності ЗМІ, що орієнтуються на консервативні і націоналістичні принципи. Таким чином “малий народ”, що обслуговував культурну гегемонію лібералізму, втратив монопольне становище, його право виступати від імені “суспільної думки” було оскаржене. Можна сказати, що культурна гегемонія лібералізму не змогла подолати “номос” — базові усталені звичаї, норми, цінності народу. Справжній народ не дозволив перемогти себе “малому народові”.
Прихід до влади консервативно-націоналістичних сил в Угорщині та Польщі є наслідком перемоги “номосу”. В інших державах, причетних до розбудови Міжмор'я, політичні еліти змушені діяти, враховуючи консервативні настрої своїх суспільств. За таких умов формування Міжмор'я як геополітичного блоку є продуктом інтеграції національних контргегемоній.
Зрозуміло, що консервативна контргегемонія у країнах Центрально-Східної Європи ще не здобула абсолютної перемоги й не перетворилася на повноцінну гегемонію. Але її позиції дуже міцні, а це дає надію на продовження руху Центрально-Східної Європи “вправо”. Для того, щоб цей рух був більш надійним, необхідно, аби ідея Міжмор'я знайшла міцніше закріплення на метаполітичному рівні. Адже, як було сказано, поки що Міжмор'я є продуктом інтеграції окремих національних контргегемоній. Натомість варто прагнути, аби ідея Міжмор'я стала чимось універсальним, наднаціональним.
Не зайвим буде наголосити, що проект Міжмор'я частково відповідає нещодавнім геополітичним ставкам США (чи будуть ці ставки актуальними у найближчому часі — залишається під сумнівом). Проте, виходячи з методологічних позицій культурної гегемонії, не важко помітити, що проект Міжмор'я спрямований якраз на визволення європейських народів з-під впливу США. Смисли, які утверджує Міжмор'я, різняться від ідей, сторожем яких є Вашингтон.
Сьогодні Міжмор'я формується як оборонна реакція народів Центрально-Східної Європи на домінування абсолютно згубних для усієї Європи ідей. При цьому проект Міжмор'я володіє потенціалом інклюзивності, а, отже, його значення є загальноєвропейським.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи
- Поділу доходів отриманих другим із подружжя від зайняття підприємницькою діяльністю Євген Морозов 20:34
- Скасування повідомлення про підготовчі роботи: юридичні аспекти Павло Васильєв 17:22
- Судова практика: сервітут без переговорів – шлях до відмови в позові Світлана Приймак 16:11
- Доцільність залучення експерта у виконавчому провадженні Дмитро Зенкін 13:14
- 2025. Рік економічного відновлення, репатріації та інтеграції військових. Чи буде так? Сергій Лабазюк 11:43
- Розпорядження майном "цивільного подружжя" при поділі спільного сумісного майна Євген Морозов вчора о 20:34
- JIT – концепція, час якої настав Наталія Качан вчора о 19:43
- Оновлення законодавства про захист персональних даних: GDPR в законопроєкті 8153 Анастасія Полтавцева 21.12.2024 18:47
- Податкова біполярність або коли виграв справу, але неправильно Євген Власов 21.12.2024 16:35
- Встановлення факту спільного проживання «цивільного подружжя» при поділі майна Євген Морозов 21.12.2024 10:52
- Когнітивка від Psymetrics – прогнозований бар’єр для Вищого антикорупційного суду Лариса Гольник 21.12.2024 09:26
- Топ-3 проєктів протидії фінансовому шахрайству у 2024 році Артем Ковбель 20.12.2024 23:10
- Как снять арест с карты: советы для должников ЖКХ Віра Тарасенко 20.12.2024 21:40
- Кейс нотаріальної фальсифікації в Україні: кримінал, зловживання довірою й порушення етики Світлана Приймак 20.12.2024 16:40
- Валюта боргу та валюта платежу в договірних відносинах Євген Морозов 20.12.2024 09:50
Топ за тиждень
- Україна сировинний придаток, тепер офіційно? 1382
- Когнітивка від Psymetrics – прогнозований бар’єр для Вищого антикорупційного суду 674
- Правова стратегія для захисту інтересів дитини у суді 567
- Вчимося та вчимо дітей: мотивація та управління часом 298
- 2025. Рік економічного відновлення, репатріації та інтеграції військових. Чи буде так? 182
Популярне
-
В Україні рекордно подорожчав часник
Бізнес 7999
-
"Особливі буряти" Путіна. Як солдати КНДР воюють проти України: ексклюзивні подробиці
2959
-
Укренерго дало команду на екстрені відключення світла: причина
оновлено Бізнес 2952
-
Королі савани, небезпечний Крейвен і поїздка, з якої немає вороття: три кіноновинки тижня
Життя 2533
-
"Ми повинні потримати цю штуку ще трохи". Трамп виступив проти заборони TikTok в США
Бізнес 2165
Контакти
E-mail: [email protected]