Автаркія як запорука політичної незалежності країн Міжмор'я

Надважливим вектором економічної стратегії Міжмор'я має стати досягнення високого рівня господарської самодостатності. Зрозуміло, що про повноцінну автаркію говорити сьогодні немає сенсу. Але відносна автаркія — річ цілком досяжна. Тим паче — в межах потуж

Інтеграція країн Міжмор'я триває. Тим часом залученість до цієї інтеграції України залишається під знаком питання. Окрім того, під знаком питання знаходиться кінцевий успіх інтеграційних процесів, а також низка ідеологічних нюансів потенційного геополітичного блоку. Тим не менше, вибудовування “ідеальних” концепцій майбутнього Міжмор'я має сенс. Адже, попри те, що політика — це “мистецтво можливого”, далекосяжні горизонти мають для неї дуже велике значення, бо задають вектор руху і служать джерелом мотивації.

Одним із відкритих питань проекту Міжмор'я є ідеологія економічного життя як окремих країн, так і цілого блоку. Пошук такої ідеології має відбуватися в межах двох орієнтирів. Першим орієнтиром є прагматичне задоволення економічних інтересів держав-учасниць потенційного блоку. Другим — подолання згубних тенденцій глобального економічного розвитку. Без першого проект Міжмор'я буде нежиттєздатним. Без другого — позбавленим сенсу.

Надважливим вектором економічної стратегії Міжмор'я має стати досягнення високого рівня господарської самодостатності. Зрозуміло, що про повноцінну автаркію говорити сьогодні немає сенсу. Але відносна автаркія — річ цілком досяжна. Тим паче — в межах потужного геополітичного блоку (а не окремої держави).

Регіон Міжмор'я характеризується високими показниками ресурсів, необхідних для перетворення на потужну і самодостатню економічну цілісність. Сумарно у регіоні проживає понад 170 млн жителів. За даними МВФ сукупний ВВП регіону у порівняльних цінах (ВВП за ПКС) у 2014 році становив майже $3,3 трлн.

За таких умов уникати прагнення здобути відносну автаркію є справжнім злочином. Адже високий рівень господарської самодостатності — це запорука політичної незалежності, а противників повноцінної незалежності країн Міжмор'я вистачає: Брюссель (передусім Берлін), Москва, в залежності від певних кон'юнктурних нюансів — Вашингтон (який, так само в залежності від кон'юнктури, може виступити ситуативним союзником Міжмор'я).

При цьому потрібно пам'ятати, що інструментом політичного контролю є не лише імпорт, але й експорт. Інакшими словами, самостійна політика держав Міжмор'я може наражатися на протидію інших геополітичних гравців у формі закриття ринків. Це означає, що необхідно прагнути не лише максимальної незалежності від імпорту, але й побудови такої системи, за якої спадання показників експорту не приноситиме значних потрясінь.

Ще одним принципом, на який має спиратися побудова самодостатнього господарства країн Міжмор'я, є повага до національної і навіть регіональної самодостатності. Ідеться про послідовне застосування принципу релокалізації господарства. “Найнижчі” рівні релокалізації — це тема для окремої публікаці. Зараз же зазначимо, що потрібно уникати перетворення Міжмор'я на єдиний уніфікований ринок із вільною конкуренцією. Національні економіки повинні доповнювати одна одну, а не виступати конкурентами. Цілком справедливою буде спеціалізація національних економік з огляду на регіональні особливості. Але ця спеціалізація не повинна переходити в необґрунтовані крайнощі, коли сильно розвинута галузь однієї країни не дозволяє розвинутися цій самій галузі в іншій країні, хоч сама галузь є базовою (один із найбанальніших прикладів: потужний імпорт в Україну польських яблук за умов, коли в України є всі необхідні ресурси для відродження садівництва).

Господарська самодостатність Міжмор'я має спиратися на систему відносних національних автаркій, гармонійну і справедливу спеціалізацію національних господарств та — що надзвичайно важливо — на тісну співпрацю у стратегічних сферах. Ідеться про сфери, пов'язані із науково-технічним розвитком та значними капіталовкладеннями.

Спільний інноваційний розвиток обов'язково має охоплювати виробництво побутової техніки та технології, що застосовуються у військовій сфері. Форми співпраці можуть бути різними: співпраця вже існуючих національних державних чи недержавних конструкторських бюро та науково-дослідних інститутів, створення нових дослідницьких центрів (міжнародного характеру) тощо. Принципом високотехнологічного виробництва має бути закритість циклу в межах блоку.

Окремо варто згадати сферу енергетики. За короткий проміжок часу цілком відмовитися від імпорту енергоносіїв, очевидно, не вдасться. Тому слід подбати про те, щоб залежність від імпорту несла мінімальні політичні ризики. Тут дуже перспективною є співпраця з Іраном, адже на нинішній момент ця держава залишається потужним геополітичним гравцем, опозиційно налаштованим до глобалізму. Водночас Іран шукає ринки збуту для нафти. Налагодження тісної співпраці між Іраном та країнами Центрально-Східної Європи допоможе цій державі з одного боку послабити зв'язки з РФ (своїм конкурентом на ринку енергоносіїв), а з іншого — уникнути небажаних компромісів на користь США. Транспортування енергоносіїв із Ірану до Європи передбачає тісну співпрацю з країнами Південного Кавказу — Грузією та Азербайджаном і/або Вірменією. Щодо останньої дилеми, то вона може бути розв'язаною в залежності від кон'юнктурних моментів (характер російсько-вірменських, російсько-азербайджанських та російсько-турецьких відносин). Ідеальним для Міжмор'я варіантом є максимальне подолання напруги між Єреваном та Баку.

Співпраця в енергетичній сфері для країн Міжмор'я означатиме надійну солідарність у справі пошуку імпорту, а також при вирішенні проблеми транспортування енергоносіїв. Іншим напрямком співпраці є розвиток альтернативної енергетики. Тут мова йде як про спільні наукові розробки, так і про масове впровадження технологій альтернативної енергетики.