Банкрутство – не варіант: захист іпотечного майна

Девіз Володимира Кличка: «Поразка – не варіант!», так ось, при захисті та/або виведені іпотечного майна з-під застави кредитора, банкрутство та ліквідація підприємства – не варіант, наголос Верховного суду України (!!!), але так чи насправді?

На жаль в нашій країні банківське лоббізробило свою справу… у своєму матеріалі «Подвійні стандарти Верховного судуУкраїни: кредитно-іпотечні справи» я зазначав, що, нажаль, рішення ВСУ цесукупність протирічь та невідповідностей не тільки Закону, а й своїй же судовійпрактиці, хоча ВСУ, як найвища ланка судової системи України,  покликаний забезпечити її єдність.

Приймаючи рішення у судовій справі Верховнийсуд України діє по «виборчому принципу» або (це лише моє припущення) напідставі недостатніх доказів,які надали сторони та якими обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення.

У зазначеному вище матеріалі вказувалось,  що Правові позиції Верховного суду Українивисловлені в Постановах від 7 листопада 2012 року у справі № 6-129 цс 12 та  від 11 вересня 2013 року у справі № 6-52цс13:«припиненняюридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припиненняіпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється» , суттєвопротирічать Правовій позиції Верховного суду України висловленій в постановівід 10 лютого 2016 року у справі  №6-216цс14: « сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесеннямзапису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявностізаборгованості боржника за цим договором неє підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпеченнявиконання кредитного договору боржником».

Разом з тим, аналізуючи реєстр судових рішеньВерховного суду України вбачається, що судова палата у Господарських справахпри вирішені справ виходить саме із позиції Верховного суду України висловленійсаме в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «ліквідація юридичної особи  не є підставою для припинення договору іпотеки»(Постанова ВСУ від 6 липня 2016 рокусправа № 3-584гс16).

Однак, відповідно до частини 2 ст.4-1 ГПК України та ч. 1 ст. 9 Закону України «Провідновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» господарськісуди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченомуцим Кодексом, з урахуванням особливостей цього Закону.

Отже, спеціальні норми  Закону України «Про відновленняплатоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритетвідносно загальних норм ГПК України у справах про банкрутство.

За приписами ч. 4 ст.10 Закону України «Провідновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (надалі – «Закон»),суд, у провадженні якого перебуваєсправа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника,у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів),укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадовихта службових осіб боржника, за винятком спорів, пов’язаних із визначенням тасплатою (стягненням) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначенихвідповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнаннянедійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається навиконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексомУкраїни.

ВАЖЛИВО: справи у вказаних вище спорах  належать до виключної підсудності тогогосподарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Якщо поточні кредитори мають майнові претензіїдо боржника, то вказані справи розглядаються в межах позовного провадження, АЛЕВ РАМКАХ ПРОЦЕДУРИ БАНКРУТСТВА, тобто тим судом в якому провадженні перебуваєсправа про банкрутство.

Ч. 1 ст. 20 Закону передбачає, що правочини(договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушеннясправи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справипро банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростованігосподарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявоюарбітражного керуючого або конкурсного кредитора;

Ч. 1 ст. 23 Закону вказує, що конкурснікредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі пробанкрутство, зобов’язані подати до господарського суду письмові заяви звимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцятиднів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження усправі про банкрутство;

П. 4. ч. 8 ст. 23 Закону встановлює, що поточнікредитори з вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження усправі про банкрутство, можуть пред’явити такі вимоги… які вирішуються шляхом їх розгляду у позовному провадженнігосподарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Відповідно до п. 2 ч. 1 Закону, банкрутство - визнання господарськимсудом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогоюпроцедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеномуцим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосуванняліквідаційної процедури.

Тобто дія Закону України «Про відновленняплатоспроможності боржника або визнання його банкрутом», як спеціального у цихвідносинах, покликана об’єднати  всімайнові та немайнові вимоги кредиторів в рамках однієї процедури і відносно конкретногоборжника.

Тепер звернемося до аргументації Верховногосуду України стосовно неможливості припинення договору іпотеки навіть приліквідації боржника: «Отже, слід дійти висновку, що саме по собі постановленнягосподарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основнимзобов'язанням і його виключення з відповідного державного реєстру не призводитьдо припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекоюзобов'язання, адже до цьогоіпотекодержатель звернувся до суду із позовом про звернення стягнення наіпотечне майно, оскільки боржник належним чином не виконував узятих насебе зобов'язань з погашення боргу».

Так як судове рішення у справі повинно бути граничноповним то вбачається, що кредитор - іпотекодержатель (до моменту порушення справипро банкрутство відносно боржника – іпотекодавця) звернувся до суду, АЛЕРІШЕННЯ У СПРАВІ ЩЕ НЕ МАЄ, тому не можна вважати такого іпотекодержателя(кредитора) з безспірними вимогами, адже згідно п. 2. ч. 3 ст. 10 Закону безспірними вимогами кредиторів визнаються -грошові вимоги кредиторів, підтверджені судовим рішенням, що набрало законноїсили, і постановою про відкриття виконавчого провадження.

Отже, іпотекодержатель (банк або іншийкредитор) є забезпеченим кредитором, тобто вимоги якого забезпечені заставоюмайна боржника (майнового поручителя) (п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону).

В свою чергу ч. 15 ст. 16 Закону встановлює,що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство пред’явленняконкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволенняможе відбуватися лише у порядку, передбаченому цим Законом, та в межах провадження у справі пробанкрутство.

Окремо необхідно вказати, якщо позивач не звернувся утридцятиденний строк з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушеннясправи про банкрутство із заявою про визнання його грошових вимог до боржника усправі про банкрутство, суд, який розглядає позовну заяву, після закінченнятридцятиденного строку з моменту офіційного оприлюднення поновлює позовнепровадження та відмовляє у задоволенні позову (ч. 3 ст.17 Закону).

Більше того, задоволення забезпечених вимогкредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, допускається лише в межах провадження у справіпро банкрутство (п. 2. ч. 6 ст. 19 Закону).

П. 2. ч. 2 ст. 23 Закону передбачає, що забезпеченікредитори зобов’язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під часпровадження у справі про банкрутство лише в частині вимог, що єнезабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення.

Майно банкрута, що є предметом забезпечення,не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно длязадоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує (ч. 4 ст. 42Закону).

І на останнє, згідно п. 9 ст. 45 Закону погашеннявимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметомзабезпечення, здійснюється в позачерговому порядку. 

Отже, з урахуванням всього вищевказаного, вбачаєтьсянаступне:

 1.     Іпотека, як похідне або акцесорне зобов’язання,припиняє своє існування у разі: припинення основного зобов’язання абозакінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотекивідповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності напредмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати)переданої в іпотеку будівлі (споруди);  зінших підстав, передбачених Законом (ст. 17 Закону України «Про іпотеку»);

2.     Задоволення вимог забезпеченихкредиторів повинно відбуватися виключно в межах провадження у справі пробанкрутство.

3.   Суд, який розглядає справуборжника і кредитора, поза межами справи по банкрутство,  не може задовольнити вимоги останньогооскільки діє мораторій, а на підставі ст. 17 Закону, через 30 днів після порушенняпровадження у справі про банкрутство,  зовсімзакриває це провадження.

Тоді виникає питання на яке так і  не надав відповідь Верховний суд України, асаме: як може задовольнити свої вимоги іпотекодержатель, якщо судитися вже немаєз ким (боржник ліквідований – справа закрита), а задоволення його вимог, якзабезпечувального кредитора, повинно відбуватися лише в межах провадження усправі про банкрутство, яке закрито судом у зв’язку з ліквідацією боржника?

Отже, на мій погляд, все ж таки правильними єпозиції Верховного суду України, які передбачають, що іпотека припиняється внаслідок припинення основного зобов’язання або ліквідації боржника.

Таким чином, під час розгляду подібних справне потрібно  забувати  про  ч.5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає, що суд має право відступити від правовоїпозиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночаснимнаведенням відповідних мотивів, однак і сам боржник повинен провестивсі необхідні дії та надати відповідні докази відносно припинення іпотечного зобов’язання.