Перегляд “мовного закону” Ківалова-Колесніченка в КСУ: ще почекати?

Де був Конституційний Суд України, коли приймався Закон «Про засади державної мовної політики» у 2012 році? Тепер же він «у потрібний момент», а саме 17 листопада 2016 року, розглядатиме даний закон на відповідність Конституції України. Зрозуміло, що «від

В нашій країні все відбувається вчасно. Вчасно ми обираємо потрібних глав держави, вчасно підіймаємо Майдани, вчасно отримуємо безвізовий режим. Та це, скоріше, утопія. На жаль, українська реальність виглядає інакше. Звичайно, краще пізно, ніж ніколи, - але постає просте запитання: «а чому не раніше?».

Приміром, де був Конституційний Суд України, коли приймався Закон «Про засади державної мовної політики» у 2012 році? Тепер же він «у потрібний момент», а саме 17 листопада 2016 року, розглядатиме даний закон на відповідність Конституції України. Зрозуміло, що «від нього, на той час, ніщо не залежало», - але це, швидше, проблема людського фактору, - працівників, яких можна купити, налякати, змусити, - тут будь-яку форму примусу та заохочення можна застосувати.

Згідно з цими статтями, судові органи, адвокат, і т.д. мають спілкуватися з особою мовою, яку вона розуміє. І от що цікаво: а невже, чисто логічно, можна чинити інакше? Приходить, приміром, до адвоката росіянин, і не розуміє людина української мови. Ясна річ, що адвокатські послуги надаватимуться людині, використовуючи для спілкування російську. Те ж саме стосується й інших положень. І це ж стосується усіх інших органів влади, місцевого самоврядування, і т.д. Але навіщо було в 13 регіонах України надавати російській мові статус регіональної, майже прирівнюючи її до державної? Очевидно, що потрібен закон, який дозволятиме вести, приміром, офіційне діловодство, яке буде зрозуміле людині, чи групі осіб, яких воно стосується. Для цього не обов’язково вводити регіональну мову. Це так, з юридичного та чисто логічного погляду на стан речей в країні. Як адвоката, найперше мене цікавить ряд статей «мовного закону», пов’язаних із судочинством, нотаріальним діловодством, досудовим розслідуванням тощо. Від статті 14 до статті 17 чітко регламентується декілька цікавих положень. Мова судочинства – державна, тобто українська, якщо ж на відповідній території поширена регіональна мова, то за згодою сторін можна використовувати і її. На такій же території у сторін є можливість подавати до суду документи і державною мовою, і регіональною. Стаття 15: «Мовою роботи та актів з питань досудового розслідування та прокурорського нагляду в Україні є державна мова. Поряд із державною мовою при проведенні досудового розслідування та прокурорського нагляду можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин України, інші мови. Кожна особа має право бути невідкладно повідомлена мовою, яку вона розуміє, про мотиви арешту чи затримання і про природу та причини звинувачення проти неї і захищати себе, користуючись цією мовою, у разі необхідності, з безкоштовною допомогою перекладача». Стаття 17: « Мова юридичної допомоги. Адвокат надає юридичну допомогу фізичним і юридичним особам державною мовою або іншою мовою, прийнятною для замовника».

До того ж, українці зовсім не проти російської мови, так само, як і не проти турецької чи болгарської, наприклад. Просто є влучне поняття – «державна гордість», яке, однак, не означає утиски окремих представників національних меншин, особливо що стосується їх мови. Де бачено, щоб країна з єдиною мовою вводила іншу мову, фактично прирівнюючи її до державної? А у нас ця хвиля охопила аж 13 регіонів. І зараз ми маємо щось із цим робити.

КСУ ще в липні 2014 року отримав конституційне звернення 57 депутатів щодо розгляду «мовного закону» Ківалова-Колесніченка», сьогодні ж – вже листопад 2016 року. Якщо у нас всі справи розглядатимуться так «швидко», то жодного толку в країні не буде.