Завданням нижчевикладеної статті є звернення уваги прикладних лінгвістів, практикуючих юристів та теоретиків мовознавства і правознавства на існування проблеми наявності в законодавстві України системи юридичних термінів і понять з певними вадами структури
Завданням нижчевикладеної статті є звернення уваги прикладних лінгвістів, практикуючих юристів та теоретиків мовознавства і правознавства на існування проблеми наявності в законодавстві України системи юридичних термінів і понять з певними вадами структури їх побудови, взаємозв’язків та логічної дисципліни створення та застосування.
Автор цієї статті намагається коротко викласти свою точку зору про актуальність вище сформульованої проблеми, суттєві причини її виникнення, важливість обговорення її фахівцями та необхідність знаходження як конкретних рішень по її усуненню, так і запровадження відповідних системних заходів.
Швидкість сучасних темпів розвитку цивілізації різних сферах суспільної діяльності, опанування людиною принципово іншими (на відміну від минулих сторіч) джерелами отримання, збереження і передачі енергії і інформації, створюють генеруючу основу для виникнення в суспільстві великої кількості неврегульованих законодавством відносин.
Механізм нашої держави (з врахуванням особливостей та динаміки процесу законотворчості національної правової системи Романо-Германської правової сім’ї), в своєму намаганні оперативно реагувати на цей виклик буття, змушує законодавців в пришвидшеному темпі у великій кількості створювати та приймати відповідні регулюючі нормативно-правові акти.
Вищевказані чинники в поєднанні з специфікою суспільних гуманітарних наук (які, як правило, є освітньою базою юристів-законотворців) мають своїм негативним наслідком наявність значного за обсягом (і постійно зростаючого) об’єму нових правових понять (юридичних термінів), зміст і побудова яких:
-створюють підстави для формування в свідомості людини плутанини щодо визначення їх змісту та місця в системі законодавчих актів України (причина: тотожність та складність понять);
-створюють можливість для неоднозначного трактування, тлумачення та застосування їх людиною;
-є причиною типових процесуальних помилок (в профільних провадженнях) та невірного застосування і розуміння їх посадовими особами і громадянами (причина: невірне або викривлене усвідомлення змісту термінів та їх місця в системі права) тощо.
Так, наприклад, логічно припустити, що, якщо в Кримінальному процесуальному кодексі України існує (глава 16 КПК України) процесуальна процедура, визначена терміном «тимчасове вилучення майна», то разом з нею має бути (як мінімум) ще і процедура «постійне вилучення майна» (або «строкове вилучення майна»). На справді ж, така процедура (за змістом - строкове вилучення майна) існує і в процесуальному кодексі дійсно міститься поруч (глава 17 КПК України), але законодавець називає її - «арешт майна».
Якби законодавець, створюючи вищенаведені терміни (назви єдиних двох процесуальних процедур кримінального провадження щодо вилучення майна), дотримувався би формальної математичної дисципліни створення та застосування символів, то він би винайшов два поняття з чіткою логічною побудовою їх назви і змісту, а саме: застосував би прикметники (антоніми за змістом) «тимчасове» і «постійне», або «тимчасове» і «строкове», або будь-який інший варіант, який відразу надає змогу людині розумово співставити значення застосованих в понятті слів, зрозуміти їх відмінність та місце і роль в словесній конструкції.
Процедура яка? – Вилучення.
Вилучення чого? – Майна.
Вилучення буває яке? – Тимчасове і постійне (або: тимчасове і строкове).
Автор не виключає, в даному випадку, і інших можливих варіантів визначення назв (термінів) для двох єдиних і подібних (щодо вилучення майна) процесуальних процедур кримінального провадження (наприклад: «тимчасовий арешт майна» та «строковий арешт майна» тощо), а лише наголошує про необхідність при створенні юридичних термінів дотримуватись єдиних чітких правил письмової лінгвістики (щодо стандартизації термінології) та формальної математичної дисципліни створення та застосування символів.
Насправді ж, в кодексі (КПК), по факту ми маємо дві процедури щодо вилучення майна в кримінальному провадженні (два юридичних терміни), назви яких не утворюють в нашій свідомості уявлення про їх кількість (що їх існує виключно 2-і щодо вилучення майна), про їх особливості (тимчасовість та постійність або строковість) та про їх схожість (обидві процедур є саме вилученням майна).
Крім того, створюючи та затверджуючи в 2012 році визначення термінів «тимчасове вилучення майна» і «арешт майна» як назв двох єдиних подібних процедур кримінального провадження щодо вилучення майна, законотворень і законодавець мали б врахувати, що
-з словом «арешт» практикуючі юристи і звичайні громадяни (учасники проваджень) асоціюють додатково і арешт як один із видів покарання за відповідні кримінальні злочини (ст.60 КК України), і домашній арешт як один із запобіжних засобів забезпечення кримінального провадження (ст.181 КПК України);
-з словосполученням «тимчасове ... майна» ми обов’язково асоціюємо з «тимчасовим затриманням майна» (ст.94 Податкового кодексу України) – процедурою, яка застосовується в сфері здійснення адміністративного права (справляння податків і зборів), а також з Протоколом тимчасового затриманням майна (теж з іншої сфери юриспруденції – сфери дії адміністративного процесуального права), форма якого затверджена Постановою КМУ №1239 від 29.12.2010.
Це яскраві приклади того, наскільки важливо при створенні нових термінів (визначення нових понять) дотримуватись певних правил прикладної лінгвістики і враховувати тотожність та співзвучність новостворених юридичних термінів з вже існуючими (в той самій або суміжних сферах юриспруденції).
Підтвердженням аргументів автора (щодо існування проблеми неякісного підходу до процесу створення чіткої стандартизованої структурної систем юридичних термінів) може слугувати чинне положення п.4 ч.1 ст. 169 КПК України, яка встановлює дослівно, що «тимчасове вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено: ... у разі скасування арешту». Виникає питання: якого арешту? Чи мова йде про арешт особи в кримінальному провадженні (ст.60 КК України), чи мова йде все-таки про «арешт майна» (глава 17, ст. 170 КПК України) і законодавець просто забув вказати слово «майна» в кінці правової норми (п.4 ч.1 ст. 169 КПК України).
Отже, на перший погляд, незначні помилки щодо підходів при створенні юридичних термінів можуть не тільки не сприяти ефективному усвідомленню їх суті і місця в системі правових явищ, а й мати своїм наслідком конкретні негативні (в наведеному прикладі – колізійні) результати на практиці.
В кримінальному, цивільному і адміністративному законодавстві існує проблема із визначенням поняття «адреса», бо в чинному законодавстві визначені виключно терміни «поштова адреса» і « будівельна адреса». Не надавши визначення поняттю «адреса», тим не менш, законодавець залишив саме це слово в багатьох адміністративних процесуальних документах та державних реєстрах. Як наслідок такого підходу до визначення юридичних термінів, адвокати, судді та працівники правоохоронних органів стикаються із безліччю ситуацій, коли зазначені в процесуальних документах адреси («поштові адреси») не співпадають з адресами, зазначеними в правовстановлюючих документах на відповідні об’єкти нерухомості.
Практикуючі юристи постійно стикаються з численними прикладами відсутності визначеності певного необхідного (для вирішення конкретного питання) поняття, з багатозначністю та подібністю юридичних термінів, складними конструкціями їх побудови, відсутністю єдиного нормативного джерела, яке б надавало вичерпну інформацію щодо їх змісту та суті.
«Мова – організм, де кожне слово виконує свою функцію й є життєво необхідним» абсолютно влучно зазначив український поет перекладач і естет Андрій Любка. Так чи інакше, опановуючи та засвоюючи нові терміни, нові поняття, нові знання, ми фактично сприймаємо інформаційний матеріал у вигляді логічно побудованої за певними правилами системи звукових і графічних зрозумілих нам з шкільної лави знаків (письмова мова), складених в слова, кожне з яких має свій зміст (а іноді – декілька), виконує своє призначення. Багатозначність слів письмової мови та образність і індивідуальність розумового мислення людини створюють різні змісти для одних і тих самих формулювань. Саме тому, для запобігання трансформації змісту і суті певного поняття, підбір (а правильніше сказати - система підходів і правил щодо такого підбору) відповідних слів для визначення юридичних термінів є процесом, можливість і необхідність регулювання якого, на думку автора, потребує фахового обговорення відповідних спеціалістів з мовознавства та правознавства. Можливими темами при такому обговоренні, могли б бути, наприклад, ідеї щодо :
-визначення критеріїв, яким мають відповідати нові юридичні терміни;
-формування методик стандартизованого створення юридичних термінів;
-створення відповідних спільних методичних матеріалів для запровадження тематичних курсів (наприклад: основи законотворчості та термінології) навчання для осіб, які отримують юридичну освіту ступеню магістра;
-запровадження процедури запровадження нових юридичних термінів;
-запровадження кодексу юридичних термінів України (фактично відповідна основа для створення існує у вигляді юридичних словників) тощо.
Безперечно, в контексті реальних умов буття, тенденцій і особливостей розвитку сучасної лінгвістики і правознавства, проблема стандартизації термінології в юриспруденції, зазначена в цій статті, не має ідеального і бездоганного вирішення. Втім, важко переоцінити значимість роботи з вироблення, формування та запровадження системних заходів щодо мінімізації негативних наслідків її існування і впливу на діяльність в сфері права.
