У пошуках ефективного способу судового захисту колишнього учасника ТОВ

Стаття про проблеми у судовому захисті колишнього учасника ТОВ, які виникли після змін в законодавстві та доволі формального підходу до його застосування з боку Верховного Суду

Згідно з останніми даними Державної служби статистики половину усіх зареєстрованих в Україні юридичних осіб складають товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ), а це 698030 станом на 01.10.2020 р. Гегемонія ТОВ як організаційно-правової форми господарювання пов’язана з привабливим режимом діяльності. Саме тому, ТОВ є найпоширенішою формою ведення малого та середнього бізнесу в Україні.

Боротьба з рейдерством чи зарегульованість відносин?

З метою вдосконалення регулювання відносин, які пов’язані із створенням, діяльністю та припиненням, і що найважливіше забезпеченням прав учасників, 06.02.2018 р. парламент прийняв Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Для запобігання рейдерству, до якого ТОВ є дуже вразливими, зазначеним законом також були внесені зміни до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі – Закон про державну реєстрацію юридичних осіб) в частині, що стосується вимог до документів, які подаються для державної реєстрації змін.

Під час розгляду судами корпоративних спорів на підставі нового законодавства каменем спотикання для позивачів - колишніх учасників ТОВ виявився вибір належного та ефективного способу захисту порушених прав, пов’язаних з їхнім виключенням. Простіше кажучи, яким чином колишньому учаснику ТОВ правильно сформулювати позовні вимоги, аби суд зміг їх задовольнити, а державний реєстратор виконати, враховуючи що кінцевою метою в таких спорах є поновлення участі в товаристві.

Варто відзначити, що дискусія у питанні визначення предмета даної категорії позовів виникла саме в результаті змін до законодавства. Відтак, зміст позовних вимог неузгоджений з формальними вимогами закону може перешкодити прийняттю судом позитивного рішення навіть за наявності в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права.

Мова йде про ч. 5 ст. 17 Закону про державну реєстрацію юридичних осіб, яка в редакції що діє з 17.06.2018 р. містить спеціальні вимоги до судового рішення, що є підставою для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників ТОВ.

Практика Верховного Суду: спеціальний спосіб захисту чи обмежувальний підхід?

Дане питання вже розглядалося Великою Палатою Верховного Суду, хоча справа, якій судилося бути першою, потрапила на розгляд лише через начебто порушення правил юрисдикції. Підсудність господарським судам позовів спрямованих на поновлення колишнім учасником ТОВ своєї участі в товаристві не викликає сумніву і судова практика в цьому питанні є послідовною. Однак, висновки в постанові від 22.10.2019 р. у справі № 923/876/16 мають велике значення саме по суті спору, адже є правовою позицію Верховного Суду у визначенні способу захисту згідно з новим нормативно-правовим регулюванням.

Перш за все, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позовні вимоги про визнання рішення загальних зборів ТОВ недійсним, визнання недійсним статуту чи недійсними змін до нього, визнання права власності на частку у статутному капіталі товариства не відповідають належним та ефективним способам захисту, оскільки їх задоволення не може бути підставою для внесення змін до Єдиного державного реєстру.

У згаданій постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що перелік способів захисту учасників ТОВ міститься у тій же ч. 5 ст. 17 Закону України про державну реєстрацію юридичних осіб, норми якої є спеціальними для зазначених товариств. Саме тому, належним способом захисту колишнього учасника ТОВ є лише позовні вимоги:

(1) про визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників,

(2) про стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі.

До речі, нещодавно Касаційний господарський суд в постанові від 02.09.2020 р. у справі № 904/1409/19 підтвердив, що зазначені способи захисту є альтернативними.

При цьому, що стосується вимоги про визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників, то відповідачами за таким позовом є не тільки господарське товариство, але й особи - учасники товариства, які внаслідок задоволення позову можуть бути позбавлені своїх часток у статутному капіталі або їх частин у грошовому або відсотковому виразі. Позивач може мати законний інтерес у відновленні такого складу учасників, що існувало до порушення його прав, оскільки участь у товаристві передбачає співпрацю у вищому органі з невеликою, як правило, кількістю учасників, а тому учаснику може бути не байдуже, хто саме входить до його складу.

Подібні висновки у подальшому були підтверджені Великою Палатою Верховного Суду під час розгляду інших справ, а саме № 927/97/19 та № 466/6221/16-а. Також, останній огляд судової практики Касаційного господарського суду за липень - серпень 2020 року з посиланням на справу № 910/10764/19 підтверджує послідовний підхід найвищого суду у системі судоустрою України в цьому питанні.

Однак, відверто насторожує те, що згідно з позицією Верховного Суду згадані способи захисту порушених прав в подібній категорії спорів є вичерпними.

Наприклад, в постанові від 17.12.2019 р. у справі № 927/97/19 Велика Палата Верховного Суду побічно надала оцінку позовній вимозі про «скасування реєстраційної дії / запису в Єдиному державному реєстрі» як неналежній. Хоча, за рік до цього, в постанові від 04.09.2018 р. у справі № 904/5857/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що особа, яка вважає своє право чи інтерес порушеними через подання та внесення до Єдиного державного реєстру недостовірних відомостей може вимагати їх захисту зокрема, шляхом скасування запису в реєстрі. Подібний висновок також міститься в постанові від 18.09.2018 р. у справі № 916/782/17. Однак, вже в 2019 році суд відійшов від такого підходу, посилаючись на зміни, які відбулися в Законі про державну реєстрацію юридичних осіб з прийняттям Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», мається на увазі знову ж таки нова редакція ч. 5 ст. 17 першого із зазначених актів.

Така позиція викликає здивування, адже протягом останніх чотирьох років незмінною залишається редакція п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону про державну реєстрацію юридичних осіб, якою передбачено, що державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться, зокрема на підставі судових рішень щодо:

(а) визнання повністю або частково недійсними рішень уповноваженого органу юридичної особи,

(б) визнання повністю або частково недійсними змін до установчих документів,

(в) зобов’язання вчинення реєстраційних дій,

(г) скасування реєстраційної дії / запису в Єдиному державному реєстрі.

Тобто, поточна практика Верховного Суду у визначенні належного та ефективного способу захисту має скоріше не вичерпний, а обмежувальний підхід, бо безпідставно не враховує навіть ті, які передбачені в п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону про державну реєстрацію юридичних осіб.

Ефективне судочинство: dura lex, sed lex?

На моє переконання, формальна неузгодженість обраного позивачем способу захисту з буквою закону не може бути єдиною підставою для відмови у позові або скасування правильних по суті рішень в апеляційній чи касаційній інстанції. Так, якщо для внесення змін до закону достатньо політичної волі більшості у парламенті, яка за необхідності здатна реалізувати задумане у найкоротший строк, то розгляд спорів в судах України такими темпами не може похизуватися. Навіть в господарських судах, у яких переважно дотримуються процесуальні строки, трапляється, що час від дати подачі позову до касаційного перегляду становить кілька років. З огляду на це, несправедливо, коли Верховний Суд скасовує рішення судів нижчих інстанцій лише через те, що законодавство за час розгляду справи змінилося, а тому вибраний позивачем спосіб захисту вже є начебто неефективним.

В контексті теми даного дослідження, ці питання особливо актуальні у справах, де позовні заяви були подані до 17.06.2018 р. Адже, не можна ставити у вину добросовісного позивача те, що після подачі позову в Законі про державну реєстрацію юридичних осіб з’явилися спеціальні вимоги до судових рішень, які є підставою для внесення змін про ТОВ та про які він не міг знати коли формулював вимоги до суду. В іншому випадку, це суперечитиме конституційному принципу заборони зворотної дії законів у часі, якщо воно погіршує становище особи. Більше того, як апеляційний, так і касаційний суд перевіряють законність та обґрунтованість рішення на дату його прийняття, а не перегляду.

Видається, що фактичне врегулювання законом спеціальних способів судового захисту у відносинах ТОВ може призвести до «шаблонного правосуддя», яке не враховує усіх особливостей корпоративних відносин. Тому, існує ризик, що замість недопущення рейдерства у відносинах ТОВ, ч. 5 ст. 17 Закону про державну реєстрацію юридичних осіб може додатково позбавити добросовісних осіб можливості поновити свої права через суд.   

У якості порівняння нормативного регулювання подібних відносин, варто звернути увагу на Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». У п. 9 ч. 1 ст. 27 зазначеного закону передбачено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Тобто, державна реєстрація речових прав має здійснювати на підставі кожного судового рішення, яке стосується відповідних відносин.

Разом з тим, у сфері ТОВ поточна практика Верховного Суду фактично виходить з того, що поновлення порушених прав можливе лише на підставі судового рішення, резолютивна частина якого до букви співвідноситься зі спеціальною нормою закону.  Однак, такий підхід не враховує того, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов’язковим, тому його виконання є похідним та має відбуватися за будь-яких обставин.

Важливе значення для розвитку судової практики має свіжа постанова Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.09.2020 р. у справі № 916/1423/18, в якій міститься наступний висновок: «... реалізуючи визначене у статті 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа наводить у позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, що не вимагає їх формулювання дослівно тими словосполученнями, які застосував законодавець у статті 16 ЦК України. Головним є змістовне наповнення обраного позивачем способу захисту, яке визначається судом з прийняттям до уваги його правових обґрунтувань». Сподіваємося, що поступово такий підхід Верховного Суду пошириться на спори за позовами колишніх учасників ТОВ.

Дискусійним є також те, чи може суд на стадії підготовчого провадження звертати увагу позивача на належність вибраного ним способу судового захисту, адже згодом саме суд може відмовити у позові з цієї причини.

На подібне питання вже відповідав Касаційний господарський суд, оцінюючи обов'язок суду ставити на обговорення сторін питання належності особи, до якої заявлено позов. Верховний Суд в постанові від 18.03.2020 р. у справі № 905/675/19 дійшов висновку, що суд, встановивши, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний роз'яснити позивачу право подати клопотання про залучення до участі у ній співвідповідача і наслідки невчинення відповідних дій. І лише в такому разі суд має ухвалити рішення про відмову в позові з підстав його подання до неналежного відповідача.

Зважаючи на це, за аналогією, суд повинен роз’яснити позивачу право змінити предмет позову з урахуванням перебачених законом спеціальних способів захисту, інакше прийняття рішення про відмову у позові з цієї підстави видається несправедливим. Саме так має проявлятися функція суду як безпристрасного арбітра, який забезпечує ефективне вирішення спору, а не пасивного спостерігача.

Висновок

У підсумку, хотілося б наголосити, що колишні учасники ТОВ, звертаючи до суду з вимогами, спрямованими на поновлення в товаристі, безумовно мають враховувати чинне нормативно-правове регулювання, серед якого і ч. 5 ст. 17 Закону про державну реєстрацію юридичних осіб. Однак, зміст зазначеної норми не може негативно впливати на розгляд позовів, які спрямовані на те саме, але вимоги яких сформульовані по-іншому. Підтвердженням цього є п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону про державну реєстрацію юридичних осіб, положення якого мають враховуватися судами як належні способи захисту. У будь-якому разі, суть повинна превалювати на формою, тому неприпустимо, коли суди відмовляють у задоволенні обґрунтованого позову лише через зміни в законодавстві.