26 квітня 2017 року газета "Літературна Україна" опублікувала полосу-відгук на мою останню книжку "Постаті з вирію". Її автор письменник-романіст Олег Федорович Чорногуз. Щиро вдячний відомому літератору за прихильне ставлення до моєї творчості. Раджу друз
Тепер я добрерозумію, чому одним з лауреатів Міжнародної літературної премії у галузілітератури і публіцистики за 2016 рік стала книжка Олександра Горобця «Свічка на вітрі» - зразок яскравого громадянського краснописьменства.Мабуть, насамперед завдяки внутрішній силі його свіжої і проникливої прози,духовній наповненості аргументів та переконань, задіяних автором, вміннюлітератора підводити читача до самостійних висновків, моралей. А прочитавшийого нову книжку «Постаті з вирію», я б рекомендував, аби у кожній світлиці українців настолі був цей непересічний, невеликий за обсягами, але навдивовижу сяйний,проймаючий, людинознавчий твір, виповнений неспокоєм і за минуле, і за нинішнєУкраїни. Фігурував би, як літературний паспорт їхньої громадянської свідомості,як світоглядна метрика рідномовної сім’ї і родини. Мені здається авторісторичної, художньо-документальної повісті і кількох есеїв, котрі складаютьчепурненьку книжку, зумів своєю щироюрозповіддю сконцентрувати увагу на людях незвичайних доль, які у муках і боляхвеликих страждань, навіть поневірянь пожертвували своїм життя, але не зрадили,не здалися, залишилися мужні, як українці.
Повість «Тіні світлих предків» не лише із назви віддалено нагадує безсмертний твірвеликого Михайла Коцюбинського, а й стосується доль людей, яких виплодила,викохала славетна Гуцульщина. Тільки в образі казкових Ромео і Джульєти ухудожньо-документальній повісті Олександра Горобця постають не романтичні Іван та Маричка, оспіваніКоцюбинським і фігурально майстерно зображені Параджановим, а реальний гуцулРоман Домбчевський і його дружина Ірина. Він, син верховинського пароха,здобуває фах доктора права у Львівському університеті, оволодіває мистецтвомвосьми мов світу, вона – також дочкасвященика, стає бойовою активісткою «Просвіти», організатором хат-читалень на Львівщині, щоправда, здебільшогоза власний кошт і батьків, блискуча журналістка.
Уся цяґрунтовна підготовка, як показало життя, закладалася для великих і славнихсправ у майбутньому, а кожна життєва пригода була до мудрості пряма дорога.Коли на початку двадцятого століття починаються часи великих випробувань, РоманДомбчевський з окопів Першої світової війни у складі верхівки політичноїорганізації «Союзувизволення України» (СВУ) відправляється до Австрії, аби з військовополоненихвояків Антанти в окремі табори відбирати українців, готувати з них достойнихпатріотів незалежної України, готових воювати за ідею суверенітету нашоїмолодої держави. Ще згодом, він як сотник Української Галицької Армії, пройде збоями від Львова до Києва і назад. По війні, у спольщеній Галичині доктор праваРоман Домбчевський стане справжнім захисником бідних і знедолених. У краї невідбувається жодного важливого судового процесу за участі представниківнаціональних меншин – мадярів, румун, ромів, словаків, болгар у якому б невикористовувалися знання поліглота пана Домбчевського. Він – найактивнішийборець за використання українцями рідної мови, що загалом вважалося замахом наустої влади Польщі. Доктор права повсякчас у своїй прямоті і відвертості ходивпо краю прірви, тому його не раз намагалися повчати, наставляти на шляхістинний гонорові пестивці від варшавської влади. Із уст правника-гуцуланеслися не просто голослівні гасла, словесні прожекти. Роман Йосифович готує івидає 1934 року науковий трактат «За права мови». Що було, мабуть, прирівняне для освічених галичан доздобуття ними катехізису життя в поневоленому окупантами краї. Ця книгаорганізовувала, закладала фундаментальну основу для українців у боротьбі протиполонізації України. Польська знать вважала доктора права Романа Домбчевськогочи не головним інтелектуальним ворогом Речі Посполитої.
Не меншактивна, життєдіяльна роль і жіночої лінії художньо-документальної повісті О.Горобця. Бо бурхливі події 1915 року виносять на бистрину львівського життяжурналістку Ірину Домбчевську. Розбурхана громами воєн громада західного містаобирає її управителькою шпиталю Українських Січових Стрільців. Тим часом зщастя та горя так скувалася доля великого Івана Яковича Франка, що він важкозанедужав, залишився буквально сам як перст у великому своєму помешканні, хочдо цього і мав велику сім’ю, тому друзі під новий рік припроваджують його домедичного притулку січовиків. Він опиняється під опікою пані Ірини і її нечисельного колективу.
Здавалося б, письменнику могло б вистачити фактажної канвидля опису подій, які відбувалися довкруги Каменяра в останні місяці його життя,у драматичну пору смерті й похорону генія, але як справжнійпрофесіонал-дослідник історії, автор іде далі. Він як умілий факір залишаєлогічний посил, кінчик одного не до кінця з’ясованого дивного випадку в шпиталі, коли Іван Франко, геть замучений болями,відмовляється прийняти старшого віку жінку у вуалі. Майже через сорок літ ІринаДомбчевська, перебуваючи далеко від України, смикає за цей давній вузликпам’яті і розкриває цілий оберемок прихованих подій. На читачів опускаєтьсясправжній розсип фантиків і конфетті з казкової історії останнього коханняІвана Яковича до химерної польки Циліни Зигмунтовської, звичайної маніпулянтки(так офіційно величалася посада поштового службовця, котрий завідував бюролистів «до запитання»). Тієї, завдякикотрій у неперевершеній поетичній збірці «Зів’яле листя» Каменяра, справжньому шедеврі красно письменства, мизнаходимо п’ять найяскравіших жарин пристрасті, потягу до жіночої вроди ітаїни. І це, можна сказати, літературна кульмінація твору Олександра Горобця.
Тим часом уГаличині окупант змінює окупанта. Чи не першим тут комісари беруться за справудоктора права Романа Домбчевського, відомого борця за право українців на своюофіційну мову. Клепають «розстрільну» справу титулованому бранцю. І всі факти начебто протийого. У слідства, а справу розглядає військовий трибунал, на руках його книга «За права мови», а щедослідження француза Андре Жіда (згодом лауреата Нобелівської премії в галузілітератури) «Повернення зСРСР», де взнущальному стилі викладено матеріали поїздки метра слова по країні Рад, з його розповідями про концентраційнітабори сталіністів, про бідування простого люду в селах, трагедії «розкуркулених» сімей. Але нате Роман Домбчевський і юрист, щоб, як мовиться, у пух і прах розбити нікчемніаргументи слідства проти його. Військовий трибунал довго міркував, як вийти зюридичної пастки, до якої загнав їх доктор права, і замість розстрілу присудивйому лише сім років каторги.
У ніч арештучоловіка пані Ірина з дорослою вже дочкою Христиною (1916 року народження),покинувши все, втікають. Вони впевнені: наступного смеркання ненажерливий «чорний ворон» прилетить і поних. Так рідні сотника Домбчевського опиняються в Польщі, звідти направляютьсядо Мюнхена, а звідти згодом відбувають до США, поселяються у Нью-Йорку. Звісно,що цього всього Роман Йосифович не знає. З Колими він запитує у підпільнихлистах знайомих і близьких: де мої рідні? Ніхто з тих, хто відважується навідповідь. Тому в 61 рік вийшовши за ворота ГУЛАГу, Роман Домбчевський ставперед дилемою – куди подітися? Сім’я зникла, мовби під лід провалилася. Крімтого, на руках учорашнього зека промовиста довідка. В ній чорним по біломузаписано, що йому забороняється: повертатися до Галичини; займатися юридичноюпрактикою; писати і друкувати статті будь-якого змісту; займатися публічноюпропагандистською роботою.
Але з чого жжити доктору права? І буквально розчавлений радянською дійсністю, колишнійвесельчак і музикант, тепер уже згорблений старик Роман Домбчевський прямує доОдеси, влаштовується… вантажником у морському порту. Вся вимріяна свободаполягала лише в тому, що в його новому житті не стало тільки вишок з вартовими,колючого дроту, що не було набридливого «підйому» та «відбою». Все інше – тотальне стеження, сексотство на кожномукроці, доноси, виклики на профілактичні бесіди до НКВС збереглося іпродовжилося все в тій же брутальній формі. А найголовніше – не з’явилося ніякого просвітку в пошуках рідних. Відтак,Роман Йосифович Домбчевський 1952 року в зовсім не милій йому, гуцулу, Одесіпомирає з морального голоду, як кажуть з розпуки, втративши, як пояснюютьпсихологи, мотивації до життя.
Виною всьому залізна комуністична завіса, глухий кам’яниймішок, який для свого народу влаштував диявольський комуністичний режим. Тому,що насправді єдиний пагін нового життя з роду Домбчевських, дочка Христина,далеко обійшовши в рівні громадянської активності матір, згодом виросла ітривалий час працювала на цій високій посаді – заступника голови Союзу українокАмерики (СУА). Її знав весь діловий, публічний світ Америки та й інших країнсвіту. А ось дружина Ірина, як її у США називали, - пані Ірена Домбчевська нієдиного дня не забувала про свого любого й милого Романа. Спершу вона працювалав громадській організації, яка займалася переселенцями з Європи, в тому числі йз України, ледве не віх новоприбулих опитувала, чи бува не знають вони, незустрічали де сотника, доктора права, поліглота Домбчевського. Згодом трудиласябезпосередньо в СУА. Весь цей час пані Ірена регулярно зверталася з офіційнимизапитами до радянського уряду. В них була одна єдина, але така значуща для неїфраза: де доктор права Роман Домбчевський? З цією проблемою вона пробиласяякось до першого заступника Генерального секретаря ООН. З його офісу мініструзакордонних справ СРСР Андрієві Громику в кінці п’ятдесятих років минулогостоліття відправили запит цього ж самого змісту. Ніхто жодного разу з СРСР неповідомив про долю нещасного гуцула.
Найстрашнішете, що пані Ірена на 12 літ пережила свого чоловіка. Його вже давно не було набілому світі, а мила й чарівна його Ірина все стукалася в радянські двері з-за океанської сторони, навесь білий світ кричала: поверніть правника Домбчевського! Мабуть, не так ужеважливо чи живого, чи мертвого. Твердокам’яні комуністи так і не відгукнулися.
У цьому,друзі, весь цинізм соціалістичної доби, що антихристові керманичі буквально ніза що мали людей, заради своїх блюзнірських бісових ідей усяко маніпулювалидолями громадян. Навіть таких неординарних, яким був сотник РоманДомбчевський.
У народікажуть, що іноді трапляється, коли й по заячих слідах знаходять ведмедя. Самеце, як мені видається, сталося в історії з відомим юристом Домбчевським. Укінці 2015 року письменник Олександр Горобець випадково натрапив вукраїномовній газеті «Свобода», що видається вСША ось уже 125-ий рік на невеличку інформацію. В ній повідомлялося, що 25травня 1984 року американська діаспора Нью-Йорка великими урочистими зборамившанувала сторіччя з дня народження доктора права Романа Домбчевського. Наторжестві були доповіді, спогади, промови. Літератора зацікавило те, хто ж це такийРоман Домбчевський. Що за українець, якого благословить закордон, а ріднасторона нібито й не знає такого. Всі наполегливі пошуки ніяких наслідків недали, і це, зауважу, на 25-му році нашої Незалежності! Українські енциклопедіїне знали такого діяча. Пошук в Інтернеті приніс також від’ємний результат. Ось тоді й розпочався справжній пошуквідповіді на питання «хто ви докторДомбчевський»?
Благо, щоавтор документальної повісті до приходу в літературу вовка з’їв у журналістці,у справі розслідувань, зокрема. Тому загадковий сезам для нього відкривсядоволі швидко. Як результат, історичний твір видався багатим, насиченимрізноманітними промовистими штрихами й деталями, життєвими колізіями. Мимовсього письменник Олександр Горобець майстерно володіє прийомами образнихпорівнянь, алегорій. Що просто й не вимушено вживаєшся в канву розповіділітератора, поєднуючись з нестримними бажаннями читача: «А що ж там далі?», «А чим закінчиться цей епізод?» Слово воповідача м’яке й ладно пригнане і по фасаду будови твору, і зі зворотноїсторони конструкції також. Тому все читається, сприймається легко, і проникає всаму душу. На стільки, що мимоволі живеш проблемами героїв, начебто ажспілкуєшся із ними. Ось, до прикладу, сідаючи за ці рядки я думав про те, що лишеокреслю головну канву фабули, поясню в чому глибина твору, а вийшло, що все вхудожньо-документальній повісті настільки підігнано, припасовано в сюжеті, щоколи щось упустиш, прибереш з його конструкції, про щось не скажеш, мовбито,розсувається вся архітектоніка літературної структури. Тому жанрові твори О.Горобця, зроблю висновок, добре продумані за сюжетами і бездоганно побудованіза стилем і стилістикою. Ці елементи доповнюють одне одного.
А ще в цьомутворі мене приємно вражає те, що автор не просто пише для того, аби писати (боя, мовляв, письменник і це мій творчий хліб), а ви хочете читайте чи ні.Олександр Горобець про головних героїв повісті – Романа Домбчевського та Ірину/Ірену Домбчевську написав статті доінтернет енциклопедії «Вікіпедія». Про них з’явилася розповідь у газеті «Просвіта», в рядіІнтернет видань, як ось «Воля народу», Ліга.нет, Кореспондент.нет, у Фейсбуці. Так, власне, за активної позиції письменникаОлександра Горобця відбулося повернення в публічний світ України достойногоімені доктора права, поліглота, сотника Української Галицької Армії РоманаДомбчевського та його дружини. За наполягання Олександра Олександровича вдалосярозшукати в архівах оригінал його книги «За права мови». Вона оцифрована і виставлена в Інтернет для активноговикористання. Нещодавно письменнику повідомили, що деканат юридичногофакультету Львівського національного університету імені Івана Франка затвердивпо цій праці теми курсових і дипломних робіт студентів. На аналізі твору вженинішнього літа пройдуть захисти докторських праць ряду науковців.
Загалом же художньо-документальна повість ОлександраГоробця, як на мене, річ цілком кінематографічна, виконана, до речі, в стиліамериканської письменниці Марґарет Мітчелл, автора неперевершеного роману «Звіяні вітром», дехто стверджує з української діаспори, що слід романназивати „Усе пішло за вітром”, як за англійською, а за російською- „Віднесенівітром”. У даній жеісторії буквально розметеними комуністами-московитами по різних берегах морів-океаніввиявилися члени родини Домбчевських, які до безмежжя любили свою українськуВітчизну і рідну мову, йшли на каторгу за них. Автор так вправно зумів описатицю трагедію розпаду сім’ї під суховіями драматичних обставин, що гарній командікіно митців можна легко пройти за описаними сценами до світового успіху, а то йдивись, до свого Оскара. Лиш би віднайти стартовий капітал та одержимихкіношників для початку.
Документальнаповість «Тіні світлихпредків» не єдинечудове достоїнство нової книги Олександра Горобця. Мене, зізнаюся, буквально потрясла есея «Скажу, як зять Івана Дем’янюка». Це скрупульозний, поділений надеталі і нюанси публічний розбір програної битви ні, не всієї України, анасамперед менше вартісними вождями і керманичами нашої держави за долюпростого солдата війни Івана Дем’янюка. Без єдиного доказу вини вколабораціонізмі, прислужництві фашизму його на весь світ оббрехали, зробиливинним у розстрілах, знищенні нещасних у концентраційних таборах. Усе цеповсякчас подавалося з такою , буцімто це не Німеччина й СРСР, фашизм ікомунізм розв’язали світову війну, а Україна і українці. А на чолоі цієїініціативи стояв червоноармієць,українець за походження Іван Дем”янюк із подільських Махаринців.
Олександр Горобець розставляє всі крапки над «і» у ційдовготривалій і трагічній історії. Він,як мовиться, з фактами у руках розкладає все по логічних поличках. На найвищійз них стоїть держава Ізраїль. Її Феміда першою засудила до страти ІванаДем’янюка. Після цього сім років тривав педантичний і сумлінний аналізаргументів захисту, який, до речі, фінансувався на зібрані на пожертвиукраїнцями діаспори, і нарешті прийшов довгожданий висновок: українець - солдатні в чому не винен. Усі матеріали проти нього сфальшовані. Нашого земляка відпускають,перед ним вибачаються, відшкодовують моральні збитки.
Однак наступ злих сил припиняється не надовго. „Братня” Москваз цим аж ніяк не може погодитися. Вона прагне проголосити на весь світ ідоказати світові, що найбільше зрадників у Другій Світовій війні було не збокуМосковії(Власов, Краснов, РОА, РОНА, десятки „русскіх корпусов СС тощо), а саме з українського. І в особібезневинного українця Івана Дем’янюка,створює, (як нині у Донецькому краї, де жорстокіукропи розпинають малолітніх дітей табезжалісно відстрілюють через колір московського прапора - „бісика” снігурів)образ кривавого м’ясника - українця.Почерк, як ментальність, московіта вічна жива, як їхній вождь Ленін. Алецей український кат уже за Кремлівськоювказівкою, виявляється, перебував в іншому концтаборі. Ізраїль не там шукавзлочинця. Зроблю ще один художній відступ. У ті роки я працював у журналі„Перець”. Леонід Макарович Кравчук, як мій безпосередній начальник, якосьзапросив до себе і сказав, що потрібнорозвінчувати на сторінках журналу українських буржуазних націоналістів ісіоністів, які в Америці почали об’єднуватися. Ходять під час спільних мітингів під синьо-жовтими ісіоністськими прапорами. Цю спілку українців і євреїв треба розбити. Євреїмають знати, що українці антисеміти і їхні кати. Саме тому в ті роки іпридумала Москва Івана Демянюка. Я на той час мав честь представляти Україну,власне,УРСР в ООН, як делегат від українського народу. Саме тоді мені довелосяпро це почути і одного із ініціаторів подачі „правдивих відомостей проДемянюка” навіть зустрічатися. Ім’я цього московського ініціатора зукраїнського табору Олександр Горобець у своєму глибокому дослідженні називаєконкретно. Кремль підхоплює ініціативу московського служки-українця, щопродався за 30 срібняків і спеціальна лабораторія КГБ фальшує нові свідчення провахмістра Івана Дем’янюка. Світ ще не знає на скільки глибокою є гадюча провокаторськанора кривавої Росії, і на слово вірить черговій фальшивці, що йде начебто відукраїнця, а не від єврея, чи московіта. А незалежна Україна мовчить. Ніхто у тіроки не подає голосу на захист невинного солдата. Ніхто. Ніби й в Україні єсили, які з задоволенням спостерігаютьза розп’яттям безневинного, а справедливість мовчить. Її також фінансовоприспали …Аби ж не це, то що нам перешкоджало забрати Івана Дем’янюка під своюопіку, коли він залишився чи не єдиною на весь світ людиною без будь-якогогромадянства? Це справедливий докіравтора сучасній владі.
Його глибока аргументованістьпереконує читача, з якою радістю це підхопила і Німеччина. Вона також зіграла „заплясала”під московську „Бариню”, знайшовши в знущанні над старим чоловіком, якомуповернуло вже на десятий десяток, свій національний інтерес. ФРН, з землі якоїрозпочалася Друга світова війна, фактично ніколи останнім часом не судила своїхвідомих поплічників гітлеризму. А ці особи вже майже відкрито, не ховаючись від людського гніву, жили в усіх земляхкраїни. Ніхто з них не клав своїх шевронів і орденів на дно скринь. Німці зрадістю схопилися за московську провокацію. Їм давно снилася кривава сцена уїхніх же концтаборах смерті, де розпинали собі подібних не німці - фашисти,а ті , що продалися за баланду Третьомурейху у гітлерівських таборах смерті. А тут така нагода- є нібимто конкретнийкат освенціумів і треблінок. На цю роль і випала доля беззахисного ІванаДем’янюка. А наші вожді-правителі безвольно промовчали.
Мені ця історія болить, як кожного українця. Я такожписав про Івана Демянюка, як публіцист. Виїздив у рідне село безневинного ДубовіМахаринці Козятинського району Вінницької області. Розмовляв там з багатьмалюдьми, знав їхні настрої щодо цієї гнилої історії. Олександр Горобець,резюмую, чудово розібрався в цій історичній ситуації, майстерно виклав її усвоїй глибоко аналітичній і переконливій книзі. Чергова публіцистична книжка «Постаті з вирію» Олександра Горобця, на моєпереконання, це та книжка, яку українці, повторююсь, повинні мати на своєму письмовомустолі, у кожній українській домівці. Щоб самим знати, дітям й онукампередавати, якою ціною нашим предкам вдалося відстояти, вибороти славу і честьрідної України.
На фото: Роман Домбчевський; Ірина/Ірена Домбчевська; їхня дочка, багатолітній заступник голови Союзу Українок Америки Христина Навроцька з дому Домбчевських.
