Між соціальною справедливістю, псевдосоціальною демагогією та безпекою

Пропоную вашій увазі тези мого виступу під час VII всеукраїнської наукової конференції “Cоціальна політика в теорії і практиці українського націоналізму: історія і сьогодення”, присвяченій 75-ій річниці УПА, що відбулася у Івано-Франківську 19 травня 2017

Длянаціоналістів наявність власноїдержавності є передумовою встановленнясоціальної, національної, особистоїсправедливості. Без фази національно-визвольноїта державотворчої, неможливо забезпечитині економічного добробуту, ні соціальноїсправедливості.

Здобуттянаціональної держави у ході національноїреволюції має супроводжуватисяреволюційними процесами соціальнихзмін. Боротьба за владу та інституціїбез зміни існуючих соціальних відносинстворює загрозу відсторонення суспільнихмас від державотворчої боротьби. Відтакукраїнський націоналізм зіткнувся ізпроблемою одночасного опануванняінституцій та заповнення їх справедливимзмістом. При чому це слід робити у першійфазі революції. Як зазначає ЯрославСтецько: «Всі соціальні зміни мусятьбути остаточно проведені в перший моментреволюції, щоб народ був свідомий того,що здобутків української революціїніхто вже не забере в нього ніколи…Таким чином вилучимо з національноїреволюції зразу всякі шкідливі соціальнісуперечки, всю внутрішню проблематику.Навчені ми гірким досвідом, що нас ніколище не переміг ворожий меч, але завждитатарські люди нашої історії. Ці татарськілюди грали – з ворожих інспірацій – насоціальних протиріччях і зводили головнусправу – в інтересах ворога – на побічнірейки. А головною завжди була національнаборотьба з наїзником… Розв’язуючизразу соціальну проблематику, мивибиваємо грунт усякій ворожій диверсіїі, поєднавши в одне захист соціальнихздобутків української революції, зконечністю національного визволення,як передумови закріплення і вдержанняїх взагалі, – всі невичерпні потенціїукраїнського народу скеровуємо навластивий шлях, шлях національної війнипроти Росії і всіх ворогів України» [1,с. 333].

Яквже зазначалося вище, неодноразово вісторії національно-визвольної боротьбивороги української нації та українськоїдержавності використовували гасласоціальної демагогії, щоб розірватиєдиний національно-визвольний фронтусіх верств нації, протиставитидержавницьким силам антидержавнісоціально-демагогічні рухи, посилюватисоціальні протиріччя і на їхній хвилізнищувати зародки української державності.

Петрикиіваненки, УКПісти, соціалісти, комуністиновітньої фази державності та іншіпсевдореволюційні елементи неодноразовов українській історії ставали сліпимзнаряддям ворога.

Осьяк описує В’ячеслав Будзиновський цювбивчу силу соціальної демагогії стороків тому: «В р. 1918, коли терор соціялблазніві демагогічних гохштаплєрів зломивавторитет і вплив парламентськоїрепрезентації та звалив її план відбудовиУкраїнської держави, поставивши напершім місці соціяльні реформи…». Авторнаводить приклад як дізнавшись проЛистопадовий Зрив помчав до Львова, ана зустріч їхали вагони з дезертирами,і переповів суть розмови з ними (за йогословами то була «українська мужва зПідгаєччини і Бережанщини, найсвідомішихі найпатріотичніших повітів»): «Ми уЛьвові вже не потрібні. Там сім українськихрегіментів. З Києва ще йдуть чотирикорпуси, бо Галичина відходить доСоборної України… На добавок ми чуливід соціалістів, що будуть ділити панськігрунта. Треба кожному бути дома. Хтобуде сидіти у Львові, пильнуючи, щобиЛяхи не зробили повстання, той верне допорожньої і вилизаної миски» [2, с. 20-21].Врешті не отримали ні ґрунту, ні свободи.

Москваі її союзники в Україні й нині філігранновикористовують карту соціальноїдемагогії. Тому віддача соціальнихпитань на відкуп ворога завждикатастрофічно оберталася для українськогонаціонально-визвольного руху таукраїнської державності.

Противникиукраїнської нації і державності навчилисядуже грамотно маніпулювати соціальнимипроблемами та гаслами. Антиукраїнськиналаштовані представники великогокапіталу штучно вирощують соціалдемагогічніштучні проекти з підривною антидержавноюриторикою, фактично свідомо чи ні граючина полі Москви.

Всеце є наслідком несправедливогоперерозподілу, а фактично крадіжкидержавної та народної власностікомуно-олігархічними кланами на зорінезалежності.

«Де-фактопроцес роздержавлення та приватизаціїв Україні розпочався не з прийняттявідповідного законодавства (1991–1992рр.), а в горбачовську епоху. Це була неофіційна, а тіньова, неформальна,партійно-номенклатурна, бюрократичназа своєю суттю приватизація… Особливутут роль відігравали швидка номенклатурнаприватизація (1989–1991 рр.) системнихбанків України, так званий партійний ікомсомольський бізнес…» - описує усвоїх мемуарах колишній ключовийекономічний радник Леоніда КучмиАнатолій Гальчинський. А далі, авторописує формулу за якою партійно-господарськаноменклатура в горбачовські часи«виміняла» владу на власність, щобзгодом у період трансформаційних реформ,спираючись на наявні «здобутки» (фактичноволодіючи монопольної перевагою), зновуповернули собі владу (офіційну чинеофіційну) і вже на новій основірозширювати свої особисті володіння[3, с. 173–175].

Водночасчервоні капіталісти опанували і окупувалириторичне поле боротьби за соціальнурівність, переконуючи громадян, що увсьому винна відроджена Українськадержава, її очільники, а повернення довлади лівих капіталістів позірногарантує повернення соціалістичноїрівності. Ліві антидержавники, створилимафіозну олігархічну систему, обезкровилиекономіку, відкусили від народногогосподарства найбільш ласі фінансовіта господарські активи та вивели їхпоза систему обміну національнихбагатств, упродовж перших роківНезалежності, підмінили гасло соціальноїсправедливості пустим гаслом соціалістичноїзрівнялівки, навантажили молодуукраїнську державу непомірним вантажемсоціальних зобов’язань, гарантій, пільгперед мільйонами «дітей, онуків іправнуків війни». Мета такого накачуванняпустих соціальних гарантій була очевидна:підірвати довіру населення до держави,спровокувати соціальне повстання ічергову сусідську братню допомогу.Нещодавно суспільство наочно побачило,як на Порше та елітних Мерседесах«розшивають» новітні соціальні демагоги.

Урешті-решту такій системі просто не можливозабезпечити виконання взятих на себесоціальних гарантій, а позірна соціальназрівнялівка остаточно знищила можливістьзабезпечити елементарну соціальнусправедливість щодо найбільш нужденнихгромадян.

Представникипанівного класу часів совєтськоїокупації (комуністи, комсомольці,«червоні директори»), що стали олігархами,політично підривали риторичним атакамобезкровлену державу, вимагаючи виконаннянепомірних вимог. Фактично відвівшивід себе відповідальність, у політичномуплані новітні капіталісти зайняли нішусоціальних демагогів. Це збаламучувалосоціальні та політичні орієнтирисуспільства та підривало українськудержавність, створювало підвалиниполітичної системи-симулякру, у якійназва і риторика політичних сил невідповідає їх внутрішньому змісту ісправжнім намірам.

Післякраху старих комуністичних і соціалістичнихсил, (очевидно краху політичного, а неекономічного, бо створення і закріпленнясистеми олігархату; нагадаю, коріння імонополія якої були закладені ще вгорбачовські часи совєцької окупації,завжди гарантує пост та неоколоніальнимелітам можливість інвестувавши уполітику повернути владу), олігархатвирощує нових політичних симулякрів.Вони на гаслах політичної демагогії,підсоленої патріотичною риторикою тагаслами позірного захисту інтересівобездолених і, звісно, за гроші олігархіввже дуже «радикально» торпедуютьукраїнську державність, підриваютьвіру у її справедливість, большевізуютьармію в умовах війни. Зверніть увагу:під тими ж гаслами, що й сто років тому,коли в умовах незакінченої війни націюдемобілізують, вояків перетворюють уветеранів (спрямовуючи об’єкт їхньоїуваги із зовнішнього ворога на внутрішнісоціальні проблеми) і знову кличуть«ділити землю».

Томуопанування соціальної стихії є життєвонеобхідним для виживання українськоїдержави. В історії України це зробивлише Богдан Хмельницький, якому вдалосяопанувати чернь, поставивши її у стрійнаціональних інтересів.

Теоретикиукраїнського націоналізму, проаналізувавшипричини успіху Революції БогданаХмельницького, зазначали, що ключовимибули два фактори: вміле поєднаннянаціональних та соціальних гасел танаявність авторитетної, позасистемної,контреліти – козацтва, що не лише малоталант виступити проти іноземнихгнобителів, але й почати революційнізміни із формування нової системи. Якзазначає Леонід Полтава: «В Українііснувала така революційна збройнаорганізована сила, як українськекозацтво. Воно, виробивши свою національнуполітичну позитивну програму, надалоповстанню загальнонаціональногополітичного характеру» [4, с. 57].

Вумовах війни наявність згуртованоїідейно однорідної спільноти вояківможе стати каталізатором революційнихзмін. З іншого боку, роз’єднані безідейні(«неполітики») учасники московсько-українськоївійни, збаламучені та збиті на манівціновими демагогічними закликамиолігархічних симулякрів під умілимрежисеруванням Москви можуть вкотрепоховати українську державність, як цезробила збольшевізована солдатськамаса на початку XX століття.

Нині,коли українська державність перебуваєв черговій точці біфуркації, вартоповернутися до засадничих ідей вирішеннясоціальних проблем у ході національноїРеволюції. Передусім зберегти єдністьдержавницьких змагань з соціальнимипрагненнями суспільства та не датипромосковським соціальним демагогамздійснити руйнівний процес підривудержавності зсередини, знищити синергіюнації в умовах національно-визвольноїреволюції, запустивши ентропіювнутрисуспільного протистояння.

Заразочевидно, що без знищення нинішньоїантинародної і водночас антинаціональноїолігархічної системи грабунку, визискунації, обезкровлення держави, жодніпозитивні зміни неможливі.

Ітут найкращим рецептом є заповіт класикасоціальної теорії націоналізму ЯрославаСтецька: «Український націоналізм –це народний і соціальний рух українськоїтворчої людини. Він стоїть за національнуспільноту без паразитних верств.

Він– це ствердження суспільства, позбавленогопаразитизму і будь-якого гноблення, алезаперечення інтернаціоналізму,тоталітаризму всіх красок (червоного,брунатного і т.п.), примату державноїбюрократії над творчою людиною, класовоїборотьби як глузду історії в соціалізмі,зокрема марксистського типу» [1, с. 319].

Цісоціальні максими правдиві сьогодніяк ніколи. А коли нині головним паразитарнимкласом очевидно є олігархат, то без йогоусунення та знищення системи визиску,демагогічного політичного симулякризму,інформаційної окупації, побудуватисистему справедливого соціальногорозподілу просто не можливо.

Доцього у знекровленої олігархами економікиі фінансової системи ніколи не вистачатимересурсів для створення системи державноїсоціальної справедливості, так само,як в українського суспільства(горизонтальна громадянська взаємодопомога)бракуватиме ресурсів для національноїй соціальної солідарності (а інституційнебажання і спроможність засвідчив,приміром, волонтерський рух). Тут очевиднобез підтримки новітнього козацтва(нинішніх моральних орієнтирів суспільства– учасників московсько-українськоївійни), об’єднаної позитивною програмоюдій, виграти двобій з олігархатом тапородженою ним антинаціональною таантисоціальною системою неоколоніальноговизиску, буде дуже важко, якщо практичноможливо.

Нехтуванняпитанням соціальної справедливості,подолання олігархічного ладу під часРеволюції Гідності призвело до згасанняреволюції та реставрації неоколоніальноїсистеми, розподілу влади і власності вУкраїні. Бо було порушено засадничийпринцип революції: «Українська визвольнареволюція – це поєднання національногоі соціального визволення як нерозривнихелементів української визвольної ідеї.Без соціальної ідеї не має сьогоднінаціонального визволення. Як – і щосуттєво-вирішне – без національноговизволення немає соціального. Прикметунашого визволення становить одночасністьїї в обох площинах, національній ісоціальній, а не етапність зриву, неперехід антирежимної (соціальної) вантиімперіальну (національну). Отже,українська революція одночасноантирежимна й антиімперіальна» [1, с.327-328].

Вкінці хотілося б зазначити, щонаціоналістичні принципи соціальноїсправедливості не омертвілі структури,а виходячи з практичних потреб українськоїнації, мають реагувати на потребисуспільства і можуть зазнавати змін наоперативному рівні. Приміром, на початкунезалежності націоналісти обстоювалипринцип ринку землі, бо тоді це був шансна заміну знеособленій колгоспнійсистемі поставити фермерів, як основусереднього класу. Нині ж націоналістицілком логічно виступають проти правана продаж земель, бо в умовах гострогосвітового дефіциту сільськогосподарськихпродуктів та землі, а також монопольноїпереваги траснаціональних латифундій,введення земельного ринку підірвало боснови самодостатності нації та держави.І жодних протиріч в позиціях початкунезалежності і нинішніх вбачати неварто…

Таксамо треба не забувати про те, що Революціяпередбачає докорінну зміну системи, ане косметичні реформи чи зміну обличвлади.

Цікаво,що позірну антиолігархічну революціювкупі з мобілізацією здійснили окупованіМосквою колаборантські псевдореспубліки– реквізувавши майно олігархів (щоправда,фактично передавши їх в управлінняРосії), оголосивши мобілізацію,комендантську годину, обмеженнярозважальних заходів, і це створює поледля риторичних звернень і розкладницькоїроботи всередині України.

Томуне забуваймо, що «Революція – це основнезаперечення старого в цілості в ім’янового. Ми не прагнемо до коректив, нідо реформ. Ми хочемо побудувати зовсімновий лад на звалищах старого. Будучианти соціалістами в соціальних проблемах,ми є водночас і анти реставраторамитого, що вмерло на європейському Сході,віджилої епохи феодального чиліберал-капіталістичного ладу. Доминулого не має повороту, а сучаснетреба перебороти і знищити в ім’ямайбутнього. Лише політичні діти можутьмріяти про поворот до поміщицько-капіталістичногоустрою. Отже, наша революція водночасє анти ліберал-капіталістична своїмиідеологічними підвалинами» [1, с. 330].

Література:

1. СтецькоЯ. Рушійні кличі нашої боротьби // Українапроти Москви: Збірка статтей (БібліотекаУкраїнського Підпільника). – Б.м.:Видання ЗЧ ОУН, 1955.  – С. 315–337.

2. БудзиновськийВ. Йшли діди на муки. Введення в історіюУкраїни. – Тернопіль: Книжково-журнальневидавництво «Тернопіль», – 1994. – С. 20–21.

3. ГальчинськийА. Нотатки радника Президента. Десятьроків з Президентом Леонідом Кучмою.– К.: «Либідь», – 2013. – С.173–175.

4. Полтава Л. Чому повстання 1648р. було переможне// Україна проти Москви: Збірка статтей(Бібліотека Українського Підпільника). –Б.м.: Видання ЗЧ ОУН, 1955.  – С. 44–60.