Інвестиції у розвиток України. Які вони?

Сьогодні важко знайти якогось високопосадовця, який би не вказував на необхідність залучення інвестицій: пани Азаров, Тігіпко, Колесніков, Тіхонов, Бродський, Семиноженко, Каськів такі заяви робили. Проте, лише деякі з них дозволяють собі характеризувати

Сьогодні важко знайти високопосадовця, який би не вказував на необхідність залучення  інвестицій: пани Азаров, Тігіпко, Колесніков, Тіхонов, Бродський, Семиноженко, Каськів такі заяви робили. Проте, лише деякі з них дозволяють собі характеризувати їх види, формувати базу основних понять, аби хоча б експерти цієї сфери зрозуміли про що йде мова.

Трохи повернемося до класики інвестиційної діяльності на українських прикладах. Усім, народженим у СРСР, запам'ятався прихід в 90-х роках перших іноземних  інвесторів - приватизація передових виробничих гігантів колишнього Союзу та доведення їх до повного банкрутства. Це були, так звані інвестиції "першої хвилі". Модель їх імплементації була «відкатана» на прикладі розтягування НДР, Польщі, Румунії, інших країн Варшавської угоди. Тому українці дуже швидко змогли відчути на собі «капіталізм» та дізналися про поняття «конкурентної боротьби». Прихід таких «інвесторів» мав на меті усунути серйозних конкурентів і відкрити доступ до належних їм (завойованим ними раніше) ринків.

Більш цивілізованим продовженням "інвестицій першої хвилі" стало надходження інвестицій, орієнтованих на український ринок збуту (наприклад, Philip Morris, Coca-Cola, Reestma Ukraine). Ці компанії дійсно створили нові робочі місця, побудували свої фабрики, сплачують податки до бюджетів різних рівнів. Але їхня справжня мета - відкрити для себе нові ринки в Україні, здобути саме тут нових споживачів для своєї продукції. Інший приклад: не так давно в Україну прийшла General Motors Corp. зі своїм брендом "Chevrolet", щоправда, знову ж таки з тією самою метою. Хочу підкреслити, що залучення таких інвестицій для країни не є поганим сценарієм - українці отримують якісну продукцію за нижчими цінами, оскільки собівартість її нижча (принаймні, економія на логістиці та оплаті праці). Однак, так інвестиції не створюють національного продукту, не роблять конкурентоздатною наші вибори, не підтримують розвитку наукового сектору, створення новітніх технологій…

Інвестиції "другої хвилі" я розглядаю, як капіталовкладення у імпортозаміщуючі та експорто-орієнтовані продукти, які використовують зручне логістичне розташування країни, орієнтовані на місцеві ресурси. Останнім часом ми стали помічати приклади підприємств, що працюють за давальницькою схемою або будують завод (наприклад, з виробництва пінобетону, що розташований на території природного родовища, де є багато базової сировини, зокрема піску, як у цьому конкретному випадку). Це конкурентні продукти на вітчизняному та близькозарубіжних ринках. Прикладів такого підходу є досить багато. І це, як правило, позитивні тенденції для місцевого економічного розвитку. Період активізації такого виду інвесторів (для прикладу, на Рівненщині) припав на 2005-2008 рр., тобто до світової економічної кризи. У 2009-2011 рр. «нові інвестори», як правило, завершували роботи із введенням в експлуатацію побудованих об’єктів. Найчастіше, це трапилося тому, що їм просто нікуди було вже діватися – перші транші витрачено, без варіантів.

А от інвестиції вищого рівня, інвестиції у знання - це вже "третя хвиля". Саме вони спрямовані на створення новітніх об'єктів техніки, підготовку фахівців нового рівня управлінців, відкриття науково-дослідних інститутів та лабораторій, формування інших об'єктів інноваційної інфраструктури. Ці капіталовкладення мають найбільшу додану вартість, найчастіше є надприбутковими. Це їхні інноваційні продукти дозволяють країні за якийсь десяток років стати поруч із найрозвинутішими країнами світу (а скандинавські країни цілому світу це вже безпеляційно довели). Безперечно, інвестиції такого рівня дозволяють країні розвиватися та ставати успішною.

Звертаю увагу читачів на нещодавно схвалену Кабміном Концепцію інвестиційно-іноваційного розвитку української економіки. Ключове місце у якій зайняло поняття інвестицій, орієнтованих на інноваційний розвиток економіки та інших сфер суспільства. Про це, зокрема, йшлося у виступі Першого віце-прем'єр-міністра Андрія Клюєва (доповідача з цього питання).

У підтвердження позиції Уряду, голова Державного агентства з питань науки, інновацій та інформації Володимир Семиноженко нещодавно заявив, що наскрізні стратегії розвитку – від державної до місцевої – потрібно насичувати конкретними проектами, які посилюватимуть конкурентоспроможність: "Хто оволодіє новими технологіями, той пануватиме світом. Інші ніколи не вийдуть із сировинного колоніального стану". Він також підкреслив, що вихід із кризи наразі пов'язаний не стільки з фінансовою стабілізацією, скільки з випереджаючим науково-технологічним розвитком.

З думкою Володимира Петровича важко не погодитися. Однак, для більшості з нас зостається загадкою, яке саме відомство персонально відповідає за впровадження інноваційних технологій третього рівня у економіку країни? Хоча, безперечно, загальновідомим є те, що перший віце-прем'єр-міністр Андрій Клюєв є контактною особою у цьому питанні. Але Держкомінформнауки безпосередньо не підпрядкований пану Клюєву… Яке ж відомство має орієнтувати інноваційну модель економіки на дію? Дуже хочеться сподіватися, що "національні проекти" голови Держагентства з інвестицій та національних проектів України Владислава Каськіва відповідатимуть цьому баченню. Примаймні, Рівненським регіональним центром з інвестицій та розвитку вже подано до Укрнацпроекту 4 проектні заявки на підтримку національних проектів. Це свідчить, що третього рівня довіри - рівня оптимізму - наші експерти на полишили, а, отже, усе ще попереду!