Конкуренція мов та конкуренція правових норм

В історичному розвитку української культури та української держави не один раз наріжним каменем було питання мовної ідентичності, церкви, традицій тощо. Століття зросійщення та полонізації, окатоличення та насадження старослов’янської мови як єдино-правильних для приватного та публічного спілкування із Богом стали не лише тими факторами, які розвивали та збагачували «чужими родзинками» нашу культуру, створюючи підґрунтя для своєрідної глобалізації, але і стали тим рубіконом, який кожен українець не раз переходив, оскільки ці питання є надто чутливими як для заходу, так і для сходу України. Відтак в Україні традиційно існує конкуренція мов, діалектів. Така конкуренція може бути як чесною, так і не чесною. Зокрема, нечесні прийоми в такій конкуренції можуть виправдовуватися століттями гноблення відносно українства: українська культура може намагатися «відігратися» щодо своїх кривдників – а тому у цій конкуренції можуть бути всі засоби прийнятними.

Попри очевидну конкуренцію мов, культур та традицій, першочерговим стає питання цивілізаційного поступу, кінцева мета якого задекларована у статті 1 Конституції України, відповідно до якої Україна є правовою державою. Навряд чи зараз у когось виникне думка, що Україна вже є правовою державою, оскільки у такій державі не лише державні органи працюють як справний швейцарський годинник, але такій державі має бути притаманний високий рівень культури, зокрема правової.

Питання мовної ідентичності закріплене у статті 10 Конституції України [1].

У частині першій статті 10 зазначено наступне: «Державною мовою в Україні є українська мова». В українському законодавстві відсутнє єдине розуміння поняття державної мови. Навіть нещодавно прийнятий Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» [2] не містить такого визначення. Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 [3], зміст якого де-факто відтворений у згаданому Законі, було прирівняно державну та офіційну мови. Проте що таке офіційна мова – ні Конституційний Суд України, ні Верховна Рада України, не роз’яснили. На мою думку, одним із прикладів розуміння мови як офіційної – це та мова, якою відбувається комунікація між державами. Скажімо, уряд Швеції збирається провести переговори із урядом України. І саме статус української мови як офіційної дозволяє швецькій стороні прийняти правильне рішення щодо вибору перекладача саме швецько-українського, а не швецько-литовського тощо. Проте, попри незрозумілість значення вислову «державна мова», кожен українець, знає одне: щоб не означало це словосполучення, державною мовою є українська; а українська мова є державною.

Необхідно пояснити, що Верховній Раді України ІІ скликання, в якій була велика кількість комуністів, проросійсько-налаштованих політиків, надати історично-справедливого закріплення для української мови як державної було навряд чи можливо, тому обмежилися таким куцим визначенням: українська – державна; а державна – українська.

Шануючи всіх громадян України не залежно від етнічного походження, у частині 2 статті 10 Конституції України закріплено наступне: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». На мою думку, не є зрозумілим як мова може розвиватися, та ще й всебічно, і що таке її функціонування у всіх сферах суспільного життя та на всій території України. Як мінімум, ця стаття не визначила так звану культурну, мовну дипломатію закордоном, що є стратегічною помилкою. Тож що таке функціонування мови в усіх сферах, всебічний розвиток мови? Навряд чи на це питання можна дати нормальну відповідь, особливо з огляду на частину третю цієї статті, в якій закріплено наступне: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

Тобто, в Україні є державна українська мова, яку законодавець наділив статусом офіційної, та мови національних меншин, серед яких окремо згадано російську. Українська мова як державна та офіційна має функціонувати в усіх сферах суспільного життя, а мовами національних меншин можна вільно користуватися, розвивати їх.

У цій невеличкій статті законодавець так накрутив із правовим регулюванням, що не те, щоб не допоміг, а нашкодив (так само як і Конституційний Суд України). Де проходить межа між «функціонуванням мови в усіх сферах суспільного життя» та «вільним використанням мови»? Це є не зрозумілим, так само як і є не зрозумілими ці явища: вільне використання та всебічне функціонування. В останньому випадку складається враження, що мова функціонує окремо від людей, що вона є самостійним учасником суспільних відносин – що є абсолютним нонсенсом.

Можливо, державі треба було визначити, що вона пропагує вивчення української мови, субсидує заходи, які проводяться українською мовою, допомагає здійснювати дубляж іноземних кінофільмів тощо. Але, цього не було зроблено: Україна визначала офіційну бюрократичну мову, встановила, що ця мова «функціонує», і гарантувала всім людям в Україні право вільно спілкуватися мовою національних меншин, і в першу чергу, російською.

Після початку Російською Федерацією агресивної війни проти України мовне питання стало на порядку денному не лише в культурній сфері, але і в контексті державної безпеки України. Із цим не можна не погодитися, але штучне обмеження права національних меншин на користування рідною мовою не тільки налаштовує їх проти інших українців, але і віддаляє Україну від правової держави, і відповідно, від західних, зокрема, європейських цінностей, оскільки право на вільне використання мови обмежується всебічним функціонуванням іншої, що є ознакою мови ненависті, яка заборонена Конвенцією про захист прав та основоположних свобод людини [4]. Зокрема, в довіднику з практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 10 Конвенції «право на свободу вираження поглядів» зазначається, що гарантії статті 10 не поширюються на мову ненависті [5, 46-47].

Мова ненависті або мова ворожнечі є загальновизнаним явищем, але без формалізованого юридичного визначення. Проте, на сайті Ради Європи міститься рекомендація щодо розуміння цього явища: «будь-яке висловлювання, яким поширюється, провокується, заохочується або виправдовується расова ненависть, ксенофобія, антисемітизм або інші форми ненависті, що  заснована на нетерпимості, включно із: агресивним націоналізмом та етноцентризмом, дискримінацією та ворожістю щодо меншин, мігрантів та людей іммігрантського походження»[6].

На мою думку, в Україні необхідно запровадити таку модель співіснування мов, за яких вся подача інформації здійснюється державною мовою, але при цьому представники національних меншин послуговуються своєю мовою. Лише за такої умови може існувати гарантована Конституцією України рівність прав людини: україномовний не нав’язує російськомовному обов’язок говорити українською, слухає російськомовного; а російськомовний слухає та розуміє українську – і в жодному разі не звертається із проханням говорити по-російськи, і не висміює культуру. Висміювання чужої культури завжди свідчить про низький рівень культури та невихованість людини. Ворожість у міжетнічному діалозі між українцями має зникнути на завжди. Саме це стане абсолютним захистом від мови ненависті, якою є російська пропаганда.

Наразі у статті 30 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» визначено абсолютно навпаки: приватні особи, суб’єкти господарювання повинні обслуговувати своїх клієнтів виключно українською мовою. Як видно, за такого правового регулювання здійснюється неконституційне втручання у право окремого працівника самостійно здійснити вибір мови свого спілкування. У частині 3 цієї статті визначено, що на прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для сторін. Тобто, іде мова про те, що працівник повторно піддається неконституційному примусу змінити мову спілкування в залежності від чиєїсь волі. І прийнятність чи неприйнятність мови – це взагалі сюр.

Враховуючи вищевикладене, можна узагальнити, що наразі в Україні конституційні приписи про функціонування державної мови та вільне використання мов національних меншин порушуються передусім законодавцем; ці норми містять дуже багато незрозумілих понять; дотримання Конституції України буде відбуватися лише у тому разі, коли українці перестануть тиснути один на одного у мовному питанні, але держава буде пропагувати та спонсорувати вивчення та поширення української мови, зокрема закордоном; російська мова як мова національної меншини не є загрозою для державної безпеки України, оскільки не є мовою ненависті, на відміну від російської пропаганди. Держава Україна повинна вживати всіх доступних заходів для утвердження України як правової держави.

Список використаної літератури:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року, Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, ст. 141.

2. Про забезпечення функціонування української мови як державної: Закон України 2704-VIII від 25.04.2019, Відомості Верховної Ради України, 2019, № 21, ст. 5.

3. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року по справі № 10-рп/99, Офіційний вісник України, 2000, № 4, ст.109.

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: конвенція від 04.11.1950, Рада Європи, Офіційний вісник України, 1998,  № 13, № 32, ст. 270.

5. Guide on Article 10 of the European Convention on Human Rights: Freedom of expression (Updated – 31 August 2020), European Court of Human Rights 

6. Manual on Hate Speech, Рада Європи