Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
17.06.2013 15:42

Чи мають відповідати власники інтернет-ресурсів за дописи інших осіб?

Директор АО "Адвокатська фірма "АКТІО"

Інтернет традиційно вважався майданчиком для вільного вираження будь-яких думок. Однак ця точка зору, схоже, вже не відповідає дійсності: понести покарання не лише за свої висловлювання у Всесвітній мережі, але й за анонімні дописування тепер може кожен ін

Інтернет традиційно вважався майданчиком для вільного вираження будь-яких думок. Однак ця точка зору, схоже, вже не відповідає дійсності: понести покарання не лише за свої висловлювання у Всесвітній мережі, але й за анонімні дописування тепер може кожен інтернет-користувач. Підставами для такого твердження є аналіз судової практики. Так, цього року Апеляційний суд м. Києва залишив у силі рішення Печерського райсуду м. Києва, яке вже називають безпрецедентним і таким, що запроваджує інтернет-цензуру в Україні (див http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29545119). Хто не хоче читати рішення (досить велике за обсягом), то коротко розповімо про передумови справи. На власників інтернет-ресурсів подали в суд за поширення інформації, яка начебто ганьбить честь, гідність і ділову репутацію позивача. І тут дуже важливий момент: звернімо увагу на спосіб поширення інформації - на форумі сайту з вільним доступом користувач розмістив статтю, у якій низку осіб звинувачено в злочинній і рейдерській діяльності.Оскільки форум є «зоною вільного доступу», то працівники відповідачів не проводили попередню модерацію всіх дописів на цій сторінці, тож, звичайно, й про будь-яке порушення прав позивача їм не було відомо аж до моменту подання позову. Тим більше, що особа, яку звинуватили в злочинній діяльності, навіть не намагалася залагодити спір у досудовому порядку, а відразу ж захотіла відшкодування упущеної вигоди в розмірі півмільйона гривень. Потім вимоги змінилися – позивачі попросили залишити без розгляду вимогу про стягнення грошей (власне, іншого варіанту розвитку подій і не було, оскільки представниками відповідачів було доведено, що так звані «розірвані договори», за якими позивач мав отримати гроші, були сфальсифіковані). Але головної суті це не змінило – суди визнали винними власників інтернет-ресурсів за анонімні дописи інших людей у зонах вільного доступу. Наразі ми не будемо торкатися численних помилок суддів у трактуванні обставин справи (а це й призначення судом спростування відомостей не у той спосіб, яким ці відомості були поширені; і визнання співпотерпілим юридичної особи, хоча в дописах ішлося лише про фізичну особу;і недоведеність того, хто, коли і в який спосіб розмістив оскаржувані дописи на веб-ресурсі відповідачів), проте проаналізуємо найголовніше. Яким чином можна визначити винних у справах, коли автори протизаконних дописів або невідомі (чи не встановлені), або зробили свої дописи всупереч волі чи навіть можливостям власників веб-ресурсів?

Формальним приводом для формування такої,м’яко кажучи, дивноїсудової практики є п. 12 постанови Пленуму ВСУ від 27.02.2009 №1, у якому йдеться про те, що відповідачем при такому способі захисту права, як спростування недостовірної інформації, мають бути автор матеріалу і власник сайту. Якщо ж автор невідомий і доступ до сайту вільний, то відповідачем (знову ж таки, йдеться тільки про вимогу спростувати недостовірну інформацію) буде власник сайту. Таким чином, виходить, що ця постанова фактично легалізує імператив, за яким встановлюється презумпція відповідальності власника веб-ресурсу. Тобто хто і що не зробив би на певному сайті, який має зону вільного доступу, чию б думку не поширив, відповідати за це буде лише власник веб-ресурсу й ніхто інший. Таким чином, ми маємо не лише відповідальність без вини (бо ані умислу, ані необережності на поширення інших думок чи висловлювань тут немає), але й прямо встановлену відповідальність особи за інших осіб. Чому так вийшло, зрозуміло – судді за аналогією перенесли «режим відповідальності» редакції звичайних (друкованих) ЗМІ в Інтернет-площину. На жаль, ця постанова не була спрямована на регулювання інтернет-простору, а лише стосувалася захисту честі й гідності, однак в ній досить прямолінійно й однобічно врегулювали деякі аспекти свободи слова. Адже за таких умов, коли будь-якому сайту загрожує штучно створений судовий процес (для цього, як ми бачимо, достатньо залишити протиправний коментар хоч і проти самого себе особисто), власникам веб-ресурсів не залишиться нічого іншого, як винищити усі зони вільного доступу, тим самим перекривши можливість громадськості висловлювати свої думки.

Необхідно зауважити, що згадана Постанова ВСУ не містить норм права, а лише фіксує найкращу практику судового розгляду справ з урахуванням розвитку правовідносин на певний момент часу так само, як рівень праворозуміння судовими органами таких нових правовідносин на певний момент часу. Це означає, що у зв‘язку з розвитком відносин у мережі Інтернет, появою нових форм вираження йпоширення інформації в Інтернеті недостатньо керуватися лише положеннями згаданої Постанови окремо від самих норм матеріального права в тісному зв‘язку з аналізом нових правовідносин. Суд зобов‘язаний враховувати специфіку конкретної справи й критично оцінювати, чи можуть бути застосовані положення Постанови і в якому обсязі. У Спільній Декларації Спеціального щодо свободи вираження й Інтернету Доповідача ООН з питань свободи переконань і вираження поглядів, представника ОБСЕ з питань свободи ЗМІ, Спеціального Доповідача ОАД з питань свободи вираження поглядів, Спеціального Доповідача АКПЛН з питань вираження поглядів, прийнятій 01.06.2011, зазначається, що «…регуляторні механізми, напрацьовані для традиційних ЗМІ, не можуть бути застосовані до Інтернет, натомість мають бути сконструйовані спеціальні норми…». З огляду на це, норми матеріального права про поширення інформації й про належну відповідальність необхідно застосовувати не лише з врахуванням того, що в мережі Інтернет інформація поширюється зокрема й на веб-сайтах, а також враховуючи різницю між типами веб-сайтів, що полягає також у наявності чи відсутності зон вільного нецензурованого розміщення інформації, наявності чи відсутності редакторського контролю за окремими зонами (частинами) сайту.

Не знаходить підтримки серед правників і довільне поширення так званого «режиму відповідальності редакції» (ст. 21 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні») на усіх власників веб-сайтів незалежно від типу сайту й наявності зон вільного нецензурованого розміщення інформації (тобто за відсутності редакторського контролю). Суди не лише в цій справі, але й в інших подібних випадках не беруть до уваги положення Рекомендації Комітету міністрів РЄ CM/REC (2011)7 щодо нового поняття медіа, де редакторський контроль є обов‘язковим критерієм для визначення ЗМІ. Звичайно, ніхто не говорить, що Інтернет має бути зоною вседозволеності, але чому б судовим органам при вирішенні аналогічних справ не застосувати європейський досвід? 

Навіть у сусідній Росії, де проблема цензури значно гостріша , ніж в Україні, судова практика стосовно відповідальності власників веб-ресурсів ліберальніш а . Наприклад, там і досі інтернет-ЗМІ не несуть ніякої відповідальності за те, що пишуть на форумах і в чатах їх ні читачі. За чинною постановою Пленуму Верховного суду РФ, редакція електронного ЗМІ не несе відповідальності за коментарі користувачів, якщо на сайті не введена попередня модерація. Однак редакція зобов'язана протягом 24 годин видаляти або редагувати ті чи інші коментарі на вимогу Роскомна гляду . Це стосовно відповідальності без вини.  Тепер стосовно відповідальності за інших осіб. Нещодавно Мінкомзв’язку РФ анонсувало намір підготувати поправки до закону «Про ЗМІ», у яких будуть визначері відповідні міри покарання за розміщення в коментарях на сайтах ЗМІ протиправної інформації. На думку чиновників, карати слід саме користувачів, залучаючи видання до відповідальності тільки в тому випадку, якщо запис не буде видалений протягом доби після відповідної вимоги. 

Ще один дуже важливий нюанс у справах про захист честі й гідності в мережі інтернет обґрунтування доказів. На нашу думку, є неприйнятним, коли суди виносять рішення, спираючись лише на роздруківку тієї чи іншої Інтернет-сторінки, яку як доказ демонструють позивачі. Адже за сучасних можливостей копіювальної техніки «зробити» такий доказ дуже легко. Найбільш прийнятним способом доведення юридичного факту порушення чиїх-небудь прав у мережі Інтернет вважаємо завірення у нотаріуса інтернет-сторінок. Зацікавлена особа має скласти на ім'я нотаріуса запит, у якому просить засвідчити факт знаходження спірної інформації за певною адресою в Інтернеті. У такому запиті слід вказати адресу сторінки, конкретні спірні фрази або вирази, обгрунтувати мету забезпечення доказів. Нотаріус встановлює місце знаходження інформації в Інтернеті, роздруковує її на паперовому носії, перевіряє наявність запитуваної інформації в роздрукованому примірнику. Таким чином, він виконає кілька нотаріальних дій: отримання доказів і огляд цих доказів. Завіряючи протокол огляду інтернет-сторінки, нотаріус має вказати, яким чином він отримав доступ до інформації, описати послідовність своїх дій. Завірена роздруківка документа буде належним письмовим доказом. Однак, на жаль, українські суди поки цими питаннями не переймаються.

 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net