Чи мають відповідати власники інтернет-ресурсів за дописи інших осіб?

Інтернет традиційно вважався майданчиком для вільноговираження будь-яких думок. Однак ця точка зору, схоже, вже не відповідаєдійсності: понести покарання не лише за свої висловлювання у Всесвітній мережі,але й за анонімні дописування тепер може кожен інтернет-користувач. Підставами для такого твердження є аналіз судової практики. Так, цього року Апеляційний суд м. Києва залишив у силі рішення Печерського райсудум. Києва, яке вже називають безпрецедентним і таким, що запроваджуєінтернет-цензуру в Україні (див http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29545119). Хто не хоче читати рішення (досить велике за обсягом), то коротко розповімо про передумови справи. На власників інтернет-ресурсів подали в суд за поширення інформації, яка начебто ганьбитьчесть, гідність і ділову репутацію позивача. І тут дуже важливий момент: звернімо увагу на спосіб поширення інформації - на форумі сайту з вільним доступом користувач розмістив статтю, у якій низку осіб звинувачено в злочинній і рейдерськійдіяльності.Оскільки форум є «зоною вільного доступу», то працівники відповідачів не проводили попередню модерацію всіх дописів на цій сторінці, тож, звичайно, й пробудь-яке порушення прав позивача їм не було відомо аж до моменту подання позову.Тим більше, що особа, яку звинуватили в злочиннійдіяльності, навіть не намагалася залагодити спір у досудовому порядку, авідразу ж захотіла відшкодування упущеної вигоди в розмірі півмільйона гривень. Потім вимоги змінилися –позивачі попросили залишити без розгляду вимогу про стягнення грошей (власне,іншого варіанту розвитку подій і не було, оскількипредставниками відповідачів було доведено, що так звані «розірвані договори»,за якими позивач мав отримати гроші, були сфальсифіковані). Але головної сутіце не змінило – суди визнали винними власників інтернет-ресурсів за анонімнідописи інших людей у зонах вільного доступу. Наразі ми не будемо торкатисячисленних помилок суддів у трактуванні обставин справи (а це й призначення судом спростування відомостей не у тойспосіб, яким ці відомості були поширені; і визнанняспівпотерпілим юридичної особи, хоча в дописах ішлося лише профізичну особу;і недоведеність того, хто,коли і в який спосіб розмістив оскаржувані дописи на веб-ресурсі відповідачів),проте проаналізуємо найголовніше. Яким чином можна визначити винних у справах,коли автори протизаконних дописів або невідомі (чи не встановлені), або зробилисвої дописи всупереч волі чи навіть можливостям власників веб-ресурсів?

Формальним приводом для формування такої,м’яко кажучи, дивноїсудовоїпрактики є п. 12 постанови Пленуму ВСУ від27.02.2009 №1, у якому йдеться про те, щовідповідачем при такому способі захисту права, як спростування недостовірноїінформації, мають бути автор матеріалу і власник сайту. Якщо ж автор невідомий і доступ досайту вільний, то відповідачем (знову ж таки, йдеться тільки про вимогу спростувати недостовірну інформацію) буде власник сайту. Таким чином, виходить, що ця постанова фактично легалізує імператив, за якимвстановлюється презумпція відповідальності власника веб-ресурсу. Тобто хто і що не зробив би напевному сайті, який має зону вільного доступу, чию б думку не поширив,відповідати за це буде лише власник веб-ресурсу й ніхто інший. Таким чином, мимаємо не лише відповідальність без вини (бо ані умислу, ані необережності напоширення інших думок чи висловлювань тут немає), але й прямо встановлену відповідальність особи за інших осіб. Чому так вийшло, зрозуміло – судді зааналогією перенесли «режим відповідальності» редакції звичайних (друкованих) ЗМІ в Інтернет-площину. На жаль, ця постанова не буласпрямована на регулювання інтернет-простору, а лише стосувалася захисту честі й гідності,однак в ній досить прямолінійно й однобічно врегулювали деякі аспекти свободислова. Адже за таких умов, коли будь-якому сайту загрожує штучно створенийсудовий процес (для цього, як ми бачимо, достатньо залишити протиправнийкоментар хоч і проти самого себе особисто), власникам веб-ресурсів не залишитьсянічого іншого, як винищити усі зони вільного доступу, тим самим перекрившиможливість громадськості висловлювати свої думки.

Необхідно зауважити, що згадана ПостановаВСУ не містить норм права, а лише фіксує найкращу практику судового розглядусправ з урахуванням розвитку правовідносин на певний моментчасу так само, як рівень праворозуміння судовими органами таких новихправовідносин на певний момент часу. Це означає, що у зв‘язку з розвиткомвідносин у мережі Інтернет, появою нових формвираження йпоширенняінформації в Інтернеті недостатньо керуватися лише положеннями згаданої Постанови окремо від самихнорм матеріального права в тісному зв‘язку заналізом нових правовідносин. Суд зобов‘язаний враховувати специфіку конкретноїсправи й критично оцінювати, чи можуть бути застосованіположення Постанови і в якому обсязі. У Спільній Декларації Спеціального щодосвободи вираження й Інтернету Доповідача ООН з питань свободи переконань івираження поглядів, представника ОБСЕ з питань свободи ЗМІ, СпеціальногоДоповідача ОАД з питань свободи вираження поглядів, Спеціального ДоповідачаАКПЛН з питань вираження поглядів, прийнятій 01.06.2011, зазначається, що «…регуляторні механізми, напрацьовані длятрадиційних ЗМІ, не можуть бути застосовані до Інтернет, натомість мають бути сконструйованіспеціальні норми…». З огляду на це, норми матеріального права про поширенняінформації й про належну відповідальність необхідно застосовувати не лише зврахуванням того, що в мережі Інтернет інформація поширюється зокрема й навеб-сайтах, а також враховуючи різницю між типами веб-сайтів, що полягає такожу наявності чи відсутності зон вільного нецензурованого розміщення інформації,наявності чи відсутності редакторського контролю за окремими зонами (частинами)сайту.

Не знаходить підтримки середправників і довільне поширення так званого «режиму відповідальності редакції»(ст. 21 Закону України «Про друкованізасоби масової інформації (пресу) в Україні») на усіх власників веб-сайтівнезалежно від типу сайту й наявності зон вільного нецензурованого розміщенняінформації (тобто за відсутності редакторського контролю). Суди не лише в цій справі, але йв інших подібних випадках не беруть до уваги положення Рекомендації Комітетуміністрів РЄ CM/REC (2011)7 щодо нового поняття медіа, де редакторськийконтроль є обов‘язковим критерієм для визначення ЗМІ. Звичайно, ніхто не говорить, що Інтернет має бутизоною вседозволеності, але чому б судовим органам при вирішенні аналогічнихсправ не застосувати європейський досвід? 

Навіть у сусідній Росії, де проблема цензури значно гостріша , ніж в Україні, судова практика стосовновідповідальності власників веб-ресурсів ліберальніш а . Наприклад, там і досі інтернет-ЗМІне несуть ніякої відповідальності за те, що пишуть на форумах і в чатах їх ні читачі. За чинною постановою Пленуму Верховного судуРФ, редакція електронного ЗМІ не несе відповідальності за коментарікористувачів, якщо на сайті не введена попередня модерація. Однак редакціязобов'язана протягом 24 годин видаляти або редагувати ті чи інші коментарі навимогу Роскомна гляду . Це стосовно відповідальностібез вини.  Тепер стосовно відповідальності за інших осіб.Нещодавно Мінкомзв’язку РФ анонсувало намір підготувати поправки до закону «Про ЗМІ», у яких будуть визначері відповідні міри покаранняза розміщення в коментарях на сайтах ЗМІпротиправної інформації. На думку чиновників, карати слід саме користувачів,залучаючи видання до відповідальності тільки в тому випадку, якщо запис не будевидалений протягом доби після відповідної вимоги. 

Ще один дуже важливий нюанс у справах про захист честі й гідності вмережі інтернет — обґрунтування доказів. На нашудумку, є неприйнятним, коли суди виносять рішення, спираючись лише нароздруківку тієї чи іншої Інтернет-сторінки, яку як доказ демонструютьпозивачі. Адже за сучасних можливостей копіювальної техніки «зробити» такийдоказ дуже легко. Найбільш прийнятним способом доведення юридичного факту порушення чиїх-небудь прав у мережі Інтернет вважаємо завірення у нотаріуса інтернет-сторінок.Зацікавлена особа має скласти на ім'я нотаріуса запит, у якому просить засвідчити факт знаходження спірної інформації за певною адресою вІнтернеті. У такому запиті слід вказатиадресу сторінки, конкретні спірні фрази або вирази, обгрунтувати мету забезпечення доказів. Нотаріус встановлює місце знаходження інформації в Інтернеті, роздруковує її на паперовому носії, перевіряє наявність запитуваної інформації в роздрукованому примірнику. Таким чином, він виконає кілька нотаріальних дій: отримання доказів і огляд цих доказів. Завіряючи протокол огляду інтернет-сторінки, нотаріус має вказати, яким чином він отримав доступ доінформації, описати послідовність своїх дій. Завірена роздруківка документа буде належним письмовим доказом. Однак, на жаль, українські суди поки цими питаннями не переймаються.