Що не так з ініціативою Зеленського про народовладдя?

Інститут народної законодавчої ініціативи, який полягає в можливості громадян ініціювати конституційні або законодавчі зміни через внесення законопроекту до законодавчого органу або винесення на референдум, є поширеним у багатьох європейських державах. Своєрідною народною ініціативою в Україні нині можна назвати петиції на сайті Верховної Ради, де кожен громадянин може подати пропозицію і в разі набрання достатньої кількості голосів, депутати мають виконати волю народу і розглянути її.

Усвідомлюючи перспективи народної ініціативи, до парламенту був поданий проект закону «Про внесення змін до статті 93 Конституції України (щодо законодавчої ініціативи народу)». У вересні ВРУ направила до Конституційного Суду України цей документ на оцінку, чи відповідає він вимогам статей 157 та 158 Основного Закону України.

Рішення КСУ з цього питання дуже важливе. Оскільки, відповідно до ч.5 ст. 149 Регламенту Верховної Ради, якщо у висновку КСУ будуть висловлені застереження щодо запропонованих змін - парламент вже не зможе попередньо схвалити цей законопроект, а потім і прийняти його як закон. Це буде порушенням процедури внесення змін до Конституції.

У такому разі народним депутатам насамперед потрібно внести зміни у поданий законопроект, знову направити його до КСУ, і якщо в новому висновку суду вже не буде зауважень, лише тоді можна розглядати питання про його попереднє схвалення і ухвалення потім як закону.

Такі правила встановлені в Регламенті ВРУ. Але як показує практика, якщо депутатам дуже хочеться внести зміни, то і на закон можна закрити очі. Така ситуація мала місце, коли розглядали питання про скасування депутатської недоторканності. Висновок КСУ щодо цього проекту закону містив зауваження. Суд неодноразово наголошував, що недоторканність народних депутатів України не є особистим привілеєм, його індивідуальним правом, а має публічно-правовий характер.

Недоторканність спрямована на те, щоб убезпечити народного депутата України від незаконного втручання в його діяльність, на забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення ним своїх функцій та належного (нормального) функціонування парламенту (п. 3.1 висновку КСУ від 19 червня 2018 року).

Однак народні депутати вирішили, що оскільки в тексті висновку немає слова «застереження», як це передбачено в Регламенті, а тому все інше зазначене Судом неважливо. Ну справді, якщо щось біле, але на ньому цього не написано, то сміливо можна сказати, що воно чорне. І самі винні, що не написали прямо.

КСУ, навчений досвідом інтерпретації народними депутатами його позицій, приймаючи висновок щодо проекту закону про надання права законодавчої ініціативи народу, діяв уже інакше.

У п. 3.1.1 він вказав «КСУ як застереження констатує, що запропоноване законопроектом положення «право законодавчої ініціативи у ВРУ належить народу» потребує конкретизації виходячи з того, що у Конституції України поняття «народ» застосовано у значенні «Український народ – громадяни України всіх національностей». Відповідно до ч. 2 ст. 5 Основного закону народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, тому його не може бути визначено суб’єктом законодавчої ініціативи без встановлення в Конституції України відповідної кількості громадян України, які мають право голосу, для здійснення законодавчої ініціативи запропоноване законопроектом положення унеможливлює реалізацію такої ініціативи».

Для того щоб підсилити ефект, щоб народні депутати вже ніяк не змогли сказати, що зауважень у висновку немає, КСУ зазначив те саме у резолютивній частині.

І позиція Суду абсолютно правильна. Адже передбачення в Конституції лише одного речення, що народ має права законодавчої ініціативи, без визначення кількості громадян, які для цього необхідні, не дозволить людям реалізувати таку можливість. Це буде мертва норма, закріплена лише на папері.

Більше того, у проекті закону передбачається, що право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить народу, Президентові України, Кабінету Міністрів України, народним депутатам України та реалізується ними у випадках і порядку, визначених Конституцією України і законами України.

Надаючи таку можливість народу, було б логічним одразу визначити, в яких випадках, і в якому порядку громадяни зможуть подавати законодавчі ініціативи.

Принаймні вставити те, що стосується самої Конституції. Адже в Основному Закону містяться норми, які регулюють порядок і умови реалізації законодавчої ініціативи народними депутатами, Президентом та КМУ. А тому, у разі введення нового суб’єкта законотворення, змінами лише до однієї статті 93 Конституції України обмежитись неможливо.

Більше того, варто також встановити гарантії захисту народної ініціативи, щоб народні депутати все ж таки розглянули поданий громадянами законопроекти, а не залишили його припадати пилом в комітетах, а потім успішно передали в архів.

Тому така ініціатива виглядає лише як загравання із симпатіями виборців і ніяк інакше. Як і в попередніх законопроектах «турборежиму», потрібно роз’яснити всі суперечливі питання, приділити більше уваги деталям. Щоб якість документу була в пріоритеті.