Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
25.03.2013 23:25

Український націоналізм на порозі вибору

Журналіст

Націоналізм як прогресуюча сила в Україні може зазнати розчарувань з боку суспільства через свою внутрішню різноплановість.

На тлі суспільно-політичних проблем в Україні дезорієнтоване суспільство знаходиться в нових пошуках спільного майбутнього. Найголовнішим інструментом функціонування такого «проекту» має бути сформована нація як певне психологічне та політичне ядро.

У контексті цієї проблеми нового етапу розвитку зазнає український націоналізм, який з кожним роком еволюціонує та змінює своє негативне забарвлення на більш широке світоглядне сприйняття, що давно вітається у цивілізованому світі.

Проблемою українського націоналістичного руху як прогнозованої рушійної сили в найближчі роки може стати його внутрішнє підґрунтя. Ставка на радикалізм, самобутній (у деякій мірі «винятковий») шлях економічного й політичного розвитку, вектор на революційні зміни допомогли утвердитись націоналізму як дієвій суспільно-політичній силі, апелюючи до народу, до зубожіння якого призвели у 1991 р. так звані «націонал-комуністи», котрі зреклися ідей ленінізму й розпустили компартію, проте зберегли криптокомуністичну ідеологію, номенклатурні зв’язки, позиції, інституції, модель мислення та поведінки.

Якщо ці чинники допомогли свого часу націоналізму утвердитись на суспільно-політичній арені, важко оцінити перспективи утвердження цього світоглядного поняття у суспільній свідомості без ужитку певних обов’язкових норм і тенденцій.

У представницьких колах сучасного вітчизняного націоналізму забагато волюнтаристів і замало інтелектуалів, забагато революції і замало еволюції, забагато «самобутності» як далекосяжної ідеологічної програми, що може виявитись катастрофічним методом, (досить лише згадати «національний» шлях Північної Кореї або Ірану) і замало посилань на європейський досвід.

Таку характеристику прогресуючого сьогодні українського націоналістичного руху важко віднести як складову частину загальнодемократичного процесу, зорієнтовану на формування громадянського суспільства.

Голова Народного руху України за перебудову, поет, громадський діяч Іван Драч в одному інтерв’ю відзначив: «Рух – за еволюційний розвиток суспільства. Ми вже добіла «наїлися» тих переворотів, які, окрім бід, голоду, людомору, кривавого терору, нічого не дали, особливо нашому народові. І тому намагаємося пильнувати, щоб по можливості йти європейським шляхом. Маю на увазі чехословацький варіант, угорський варіант, навіть польський. Але не румунський і не китайський… Нам, вважаю, дуже твердо треба йти в напрямку Європи».

Розвиток націоналізму сьогодні, зумовлений природною реакцією на багатолітнє спочатку постколоніальне, а тепер неоколоніальне поневолення українського народу має діаметрально протилежні види за своєю квінтесенцією. Вітчизняний публіцист Микола Рябчук у своїх працях розгалужує поняття націоналізму на шовінізм, що ставить національну самобутність і винятковість понад усі загальнолюдські, демократичні цінності, та «індепендетизм», – що вважає національну емансипацію невід’ємною частиною демократичного процесу.

Розглядаючи історичні корені розвитку націоналістичного руху в Україні можна стверджувати, що саме характерних рис «індепендетизму» катастрофічно не вистачає у свідомості вітчизняного націоналіста.

Ідеї націоналістичної праворадикальної партії України ВО «Свобода», які вона хоче принести у стіни парламенту, зокрема, такі вимоги як націоналізація банківського сектора, обмеження доступу іноземців до приватизації, законопроект про «пропорційне представлення українців в органах виконавчої влади» є досить суперечливими та мають подекуди дискримінаційний характер. Крім того, партія хоче зробити майже неможливим отримання українського паспорта іноземцям, які народилися поза межами України.

Антисемітизм, притаманний ідеям та деяким коментарям партійців «Свободи», є частковим проявом шовінізму, що залежно від ситуації може набувати антиросійського, антимолдавського, антибілоруського і ще сотні разів «анти» характеру.

Саме тому, повертаючись до мети побудови спільного майбутнього український націоналізм повинен відректись від «революційних» шляхів, себто шляхів суспільного волюнтаризму та необдуманих дій, а пропонувати соціуму еволюційний шлях, починаючи проведення політично-економічного та культурно-освітнього поступу з історії та культури, тобто з того, що спроможне зацікавлювати й консолідувати, а не залякувати й роз’єднувати,а отже, йти цивілізованим шляхом прогресу та процвітання.

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи