Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
23.06.2020 09:58

Із потерпілого – у терпілу

Адвокат, советник уголовной практики Ario Law Firm

У квітні цього року Верховний Суд поставив крапку у вічній дилемі – чи є синонімами слова «потерпілий» та «терпіла».

Українська Феміда відповіла ствердно, вказавши, що потерпілий позбавлений можливості самостійно звертатися до суду з клопотаннями про тимчасовий доступ до речей та документів. Це фактично обмежило можливості людини самостійно проводити розслідування злочину, у результаті якого вона постраждала. Також це, скоріш за все, призведе до того, що захист прав потерпілих у кримінальних  провадженнях ще більше розтягнеться у строках, а розкриваність справ зменшиться. І тут питання не до суду, а до існуючого законодавства. 

Але про все по черзі. Судове рішення Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у справі №161/19389/17 розставило крапки над «і». Раніше слідчі судді умовно ділилися на два табори:

1) тих, хто вважав, що потерпілий – це все-таки сторона кримінального провадження. І коли потерпілі чи їх адвокати звертались до суду за отриманням тимчасового доступу для збирання доказів (прикладом, відео з камер спостереження), задовольняли такі клопотання та надавали доступи;

2) тих, хто відмовляв у тимчасових доступах, посилаючись на право потерпілого клопотати перед слідчим, який, у свою чергу, має звернутися до слідчого судді з клопотанням про отримання тимчасового доступу.

Єдиної практики до цього рішення Верховного Суду не існувало. Відтепер же потерпілий по суті втратив право самостійно збирати докази в кримінальному провадженні шляхом отримання тимчасових доступів  до речей та документів. Це можуть робити тільки слідчі.

Закон vs реальність

Розпочнемо з азів: стаття 1 Кримінального кодексу  «Завдання Кримінального кодексу України» та стаття 2 Кримінального процесуального кодексу «Завдання кримінального провадження». Суть обох полягає у тому, що кримінальне законодавство в Україні розраховане на те, щоб захищати порушені права.

Далі – відповідаємо на питання «А з якого моменту розпочинається кримінальне провадження?». Тут відповідь так само очевидна. Воно починається тоді, коли стало відомо, що чиєсь право порушено. Причому порушено у тому порядку, який Кримінальний кодекс визначає злочином. Злочин характеризується наявністю потерпілого (фізичної чи юридичної особи), який від цього злочину постраждав (визначення потерпілого закріплено у статті 55 КПК). Якщо потерпілого немає, то, за виключенням деяких випадків,  немає і злочину.

На практиці це відбувається так: особа, на яку, прикладом, напали та пограбували, заявляє про це правоохоронним органам і лише після цього реєструється кримінальне провадження та починається досудове розслідування.

Здавалось би усе просто та зрозуміло: у нас є дві книжки – Кримінальний та Кримінальний процесуальний кодекс, - які спрямовані на те, щоб захистити цю особу, встановити винних та притягнути їх до відповідальності. 

Але саме тут ми натикаємося на сувору реальність роботи системи правоохоронних органів. Для більшості читачів цього тексту не стане відкриттям, з чим у вітчизняних  реаліях стикається  людина, чиї права були порушені. Якщо коротко, то це малоефективність, недотримання розумних строків збирання доказів, більшою мірою байдуже та безвідповідальне ставлення правоохоронців до справи тощо. Одиничні виключення становлять, як правило, резонансні злочини, розкриття яких вимагає широка аудиторія.

Звісно, що є й об’єктивні чинники такого стану речей, які так само слід враховувати. Зокрема, це дійсно велике навантаження на слідчих та процесуальних керівників. Разом з тим, з власного адвокатського досвіду взаємовідносин з правоохоронними органами, можу зазначити, що основна проблема такого полягає все-таки у банальному небажанні працювати з боку окремих представників правоохоронної системи.

Таким чином, якщо потерпілий має намір битися за справедливість, то скоріш за все йому або його адвокату самостійно потрібно буде робити за слідчого його роботу – розслідувати кримінальне провадження, шукати докази тощо. Наприклад, потерпілий може самостійно шукати свідків та запрошувати їх до слідчого, щоб надати показання. Якщо, прикладом, в потерпілого був вкрадений телефон з контрактним номером, то він може запросити в мобільного оператора роздруківку з даними про вхідні та вихідні дзвінки. Так само потерпілий може піти до банку та запросити в них виписку за  своїм рахунком, якщо мова йде про шахрайські дії, пов’язані з рухом коштів на банківських картках чи рахунках. Потерпілий може самостійно дослідити місцевість, де був скоєний злочин, на наявність камер відеоспостереження та доповісти про їх місце розташування слідчому.

Але візьмемо для порівняння іншу ситуацію. Потерпілому так само потрібно отримати дані від мобільного оператора, але номер телефона, що вкрали, був не контрактним. Без рішення суду про надання тимчасового доступу до речей та документів такі дані потерпілий отримати не зможе. Те саме стосується і відеозаписів з камер спостереження, що належать приватним чи державним структурам. Закон з цього приводу декларує, що потерпілий для того, аби його права та законні інтереси захищали, має звертатися до слідчого, а слідчий у свою чергу має робити свою роботу ефективно, вживаючи усіх необхідних заходів у розумні строки. Вище ми говорили, що через об’єктивні та суб’єктивні фактори робота слідчих залишає бажати кращого і виходячи з цього, раніше потерпілий у більшості випадків був змушений самостійно звертатися до слідчого судді з клопотанням про тимчасовий доступ.

Верховний Суд своїм рішенням таке право потерпілого власноруч звертатися до суду за тимчасовим доступом забрав. Якщо простими словами, то тепер жертва злочину спочатку змушена «переконати» слідчого у тому, що такий доступ потрібен, потім вплинути на те, аби він підготував клопотання до суду та отримав необхідну інформацію.

Дійсно, ст. 3 КПК, на яку у своєму рішенні посилається Верховний суд, виписана, м’яко кажучи, дивно у пункті 19, з якого виходить, що з  клопотанням до слідчого судді може звертатися сторона кримінального провадження. І тут написано, що з боку обвинувачення – це слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом. Але саме ця приписка «у випадках, установлених цим Кодексом» є найцікавішою, адже це  випадки, які здебільшого стосуються:

1) або так званих справ приватного обвинувачення, де за малозначністю потерпілий сам підтримує обвинувачення. Це досить невелика категорія справ. Наприклад, ні крадіжка, ні хуліганство, ні угон авто туди не потрапляють, не кажучи вже про напад, побиття чи вбивство;

2) або справ, де прокурор уже у суді відмовляється від підтримання обвинувачення. У такому випадку потерпілий стає повноцінним учасником процесу та має право збирати докази та підтримувати обвинувачення.

В усіх інших випадках потерпілий, тобто центральна фігура злочину, навколо якої «обертаються» слідчі, прокурори, підозрювані, свідки, захисники тощо, відповідно до нашого законодавства та рішення Верховного Суду виявляється «ніким» у кримінальному провадженні.

Теорія vs практика

Як має бути

Прикладом, потерпілий хоче отримати доступ до відеозаписів з камер, що встановлені на будівлі банку. Для цього йому потрібно клопотати перед слідчим  про це. За законом, слідчий протягом трьох днів має розглянути клопотання потерпілого і у разі, якщо воно обґрунтоване (більшою мірою вони такими і є) – задовольнити його та звернутися до слідчого судді за наданням тимчасового доступу до записів з цих відеокамер.

Як є

На практиці здебільшого потерпілий протягом трьох днів не отримує відповіді, до речі, як у більшості випадках не отримує їх і підозрюваний. Або ще є варіант: отримує абсолютно невмотивовану відмову у задоволенні клопотання. В результаті потерпілий звертається до слідчого судді зі скаргою на бездіяльність (дії) слідчого чи прокурора, який не хоче розглядати клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів. Далі відбувається судовий процес. Як правило, слідчі судді подібні скарги потерпілих задовольняють. І, здавалось би, все це не настільки складно, але це дуже затягує процес кримінального провадження та створює штучне враження, що начебто усі при справі, усі чимось зайняті, а розслідування злочину по факту стоїть на місці.

А якщо говорити про злочини, які можливо розкрити лише по «гарячих слідах» - дуже швидко, ефективно, адже потім дані просто загубляться? Навіть якщо мова йде про ті ж сервери мобільного оператора чи про камери відеоспостереження.  На сервері таке відео часто зберігається не більше одного-двох днів, а потім воно просто видаляється і його неможливо відновити. І при цьому слідчий через свою велику завантаженість чи небажання займатися цією справою скаже: «Так, я готовий отримати на це тимчасовий доступ, але лише за місяць». Тільки через місяць ці докази просто зникнуть.

Як є. Ч.2

Ми консультуємо одну правозахисницю, в якої вкрали авто. Класична ситуація: слідство бездіє, жінка налаштована рішуче відшукати свій автомобіль. Саме тому вона сама зібрала  докази, у т.ч. і записи з камер спостереження, проаналізувала їх та надала слідству. Вона не шкодувала свого часу на те, аби знаходити подібні до її машини автомобілі та наполягати на тому, щоб правоохоронні органи проводили огляд таких машин. Ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що усе це допомогло повернути авто, знайти зловмисників та притягнути їх до відповідальності. Слідство просто загубило увесь масив доказів, який ця жінка йому надала.

На мій погляд, це наочна демонстрація «ефективності» роботи великої кількості слідчих в Україні. На жаль, я вимушений це констатувати спираючись не тільки на цю історію, а й на безліч подібних кричущих фактів бездіяльності та байдужості з боку правоохоронців по відношенню до потерпілих.

Замість висновків

З одного боку це рішення Верховного Суду поставило крапку у спорах між правоохоронцями, адвокатами та слідчими суддями на предмет того, чи можна задовольняти клопотання про тимчасовий доступ потерпілого. Але глобально це рішення лише зайвий раз підкреслило, що людина, чиї права уже порушені певним злочином, яка вже постраждала від злочину і яку б мав захищати закон, фактично позбавлена права на ефективне та об’єктивне розслідування.

Цікаво, що рішення Верховного суду було ухвалене за касацією прокурора. Для мене є дивним, чому прокурор, який нібито також зацікавлений у тому, щоб кримінальне провадження розслідувалось  швидше, звернувся з цією касаційною скаргою. Звичайно, не слід виключати і те, що у провадженні можуть бути певні обставини, які свідчать про недобросовісність когось з учасників кримінального провадження. Таке теж буває. Але у більшості випадків, потерпілі все-таки – добросовісні і намагаються захистити свої права в законний спосіб. І я вважаю, що ці права центральної фігури кримінального провадження потрібно розширяти, а не обмежувати.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]